Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“...Побратимство людей було в нас рідніше за дім і кревне братство...” Микола Гоголь · с. 10сторінка оригіналу ↗

ЗНІМАЄТЬСЯ КІНО «ТАРАС БУЛЬБА»51 ЧИ «ТАРАС БУЛЬБА»52?

Слово Просвіти, №14 за 2007 рік

Володимир ВОЙТЕНКО, професор Наш земляк і відомий російський режисер Володимир Бортко провів на Хортиці дебютну стадію великого (і в художньому, і в доларовому сенсі) кінопроекту. Його попередні фільми (“Собаче серце”, “Ідіот”, “Майстер і Маргарита”) викликали безсумнівний глядацький резонанс, хоча (насамперед остання стрічка) неоднозначно потрактовані критикою. Перший знімальний день розпочався зі сцени сумних спогадів Тараса на березі Дніпра, його роздумів про важкі втрати в родині та козацькому війську… Маємо, вочевидь, бути вдячними російському капіталу й кіностудії “Мосфільм” за те, що хотіли, шукали, знайшли, знімають. Хоча, не ризикуючи помилитися, мусимо усвідомити, що змордований часом та обставинами сценарій В. Греся вже приречений; майже 20 років український режисер не може уявнити нам свого полковника Бульбу. Твори Гоголя екранізовано багато років — зі змінним успіхом. Як правило, в пам’яті лишаються комедійні епізоди, особливо такі доконані, як зустріч Чічікова з Ноздрьовим чи перипетії міжусобної війни Івана Івановича з Іваном Никифоровичем. “Тарас Бульба” в СРСР (і на пострадянських теренах) не знімався жодного разу; ніхто не мав бажання розповідати про “нацию, которой терпенье уже переполнилось”, і сама вона не знайшла коштів, аби розповісти “про оскорбленные права свои”. Фільм про Мазепу — справедливо чи ні — не мав успіху ні в критики (здебільшого), ні в прокаті. Гоголь — свідомо чи ні — намалював Тараса Бульбу як антипода “зрадника”- гетьмана для російської (і малоросійської) публіки. Цей, як сказали б тепер, проект був успішним і значною мірою визначив популярність автора. Гонта з Шевченківських “Гайдамаків” (1841) різав своїх покатоличених синів непохитною рукою Тараса Бульби, а Кобзар у вірші, присвяченому Миколі Васильовичу (1844), писав: Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже — викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Письменницький доробок Гоголя — завжди і скрізь — Шевченко поціновував найкращими словами; автор “Тараса Бульби” — лише раз відгукнувся про Кобзаря в приватній розмові з Бодянським. Чи чогось соромився? Хтозна… Ліричний герой Ю. Косача з роману “Еней і життя інших” (1946) розповідає про свої пригоди в середовищі емігрантів-малоросів, які — в інтернаціональному єднанні з добірною імперською публікою — назавжди зупинилися в 1917-му: “Я набув би собі слави доброї душі, коли б на балі не образив генерала кн. Б., сказавши “Великий українець Микола Гоголь”. “Па-азвольте, маладой чєла-єк, как ви сказалі?” “Я повторив. Генерал дивився на мене… ні, він поїдав мене очима, що поступово виходили з ямин. Я відступився, бо думав, що його вдаряє грець. Він багрянів, він наливався кров’ю, як яблуко, як буряк. “Да как… да как ви смєєтє?” — Заревів він, і біля нас колом почала збиратися юрба. “Гаспада, — звернувся він до голів пташачих, птеродактильних, іхтіозаврячих, курячих, гусячих. — Гаспада, етот маладой чєловєк, етот… етот… пасмєл заявить, что вєличайший русский писатєль бил… Ви падумайтє…”. Проблема не в тому, що старий у лампасах — темний і не знає того, що знають усі; проблема в тому, що він просто не вважає таке можливим — і в цьому проблема Гоголя, а сьогодні — наша. Письменникові маємо дати спокій: не він вибирав свій геній, бо геній сам знаходить людину, мову й стиль. До себе мусимо бути суворими, а до барабанщиків хохляцтва та яничарства — безпощадними. І не кажіть мені про християнське братолюбіє: нагадайте про це їм. З моєї країни хочуть зробити свою — не мою, чужу. Такого орієнтира легко триматися приходькам, зайдам і приблудам (із тих причин, через які хробак по-своєму розуміє яблуко), але… але Гоголь лише половину своєї душі вважав українською. До такого треба довго привчати, але привчали довго і послідовно. КОЛОНІЯ І “ДЕНЬ” Як виявляється, читання марксистських журналів може бути корисним. Ось що пише Д. Бованенко в старому “Прапорі марксизму” (1926, №6, с. 100—127): “Після вступу України в політичну Унію з Московською державою українська торгівля і промисли скоро відчули на собі руку московського уряду. Поташно-смольчужні та селітряні промисли, що задовольняли не тільки потреби внутрішнього українського ринку, а й пробивали дорогу за кордон, були зліквідовані адміністраційно-економічними заходами. Опісля військових тріюмфів на нивах полтавських, імперський уряд без боязні й сумління взявся за нищення “мазепинщини” на ґрунті економічному. Старі українські торгівельні шляхи й зв’язки були занедбані й з наказу Петра І українська закордонна торгівля мусила відбуватися на початку через Архангельск, а потім через Петербург та Ригу. […] Довгі затримки купців з товарами, різні утиски, хабарництво, конфіскації чекали на українського експортера на російських заставах”. Лишаючи без розгляду аналіз усіх фактів і доказів колоніяльного становища України, автор зупиняється на історії транспортно-залізничного будівництва, яке залежить від промисловості і в той же час впливає на її розвиток і РОЗМІЩЕННЯ. Українські промислові й торговельні кола висунули й боронили проект залізниці Одеса— Кременчук—Харків; імперія обстоювала проект Одеса—Київ—Москва (а фактично, пише Д. Бованенко, здійснення другої половини проекту — Київ—Москва)… Український варіант мав сполучити найбагатші щодо експорту губернії з Чорним морем, а “та- След Тарасов отыскался. Тридцать тысяч козац& кого войска показалось на границах Украйны. Это уже не был какой&нибудь отряд, выступавший для добычи или своей отдельной цели: это было дело общее. Это целая нация, которой терпение уже переполнилось, поднялась мстить за оскорблен& нные права свои… М. Гоголь, “Тарас Бульба” (1835) кож прорізати залізничним шляхом багатющі кам’яновугільні й рудні родовища між Дніпром та Доном”. Переміг, звісно, неукраїнський проект, бо імперія дбала насамперед “про руське провославіє в південно-західному краю та про об’єднання цього краю з рештою Росії”. Казенна публіцистика, маскуючись посиланнями на небезпеку українського сепаратизму, не соромилася писати про своє, сокровенне; Д. Бованенко цитує московський “День”: “Надо устроить так, чтобы Заднепровскую Русь тянуло на северо-восток, к Москве. Пусть идет себе дорога от Москвы и пусть вместе с железкой на юго-запад катится себе естественная народная русская волна; пусть прикатится в Киев и Западную Россию”. “Волна” покотилася. Її підштовхували. В часи радянщини — після голодомору й після депортації кримських татар; для відбудови повоєнного Донбасу українських хлопців силоміць вивозили звідусіль на Донеччину, де тримали, як арештантів, — а над ними були люди з уральських копалень (“якісно вищі” вже тому, що “не перебували на окупованій території”; сьогодні ще є багато людей, які пам’ятають цей пункт в анкетах кадровиків). “СВИСТОК”, ВАНІЧКА І “ВАНІЧКИ” Сергій Тимофійович Аксаков був порядною людиною, хорошим письменником (“Детские годы Багрова-внука” — один із дитячих спогадів для багатьох) і поміркованим слов’янофілом: хотів бачити Росію самототожною і патріархальною, без “німецьких” (петербурзьких) бюрократичних збочень. Аксаков упродовж багатьох років опікувався справами Гоголя; саме в його московський дім Микола Васильович запрошував своїх гостей на свої дні народження. Аксаков-молодший, Іван, писав вірші, носив косоворотку й зіпуни та видавав агресивно-слов’янофільську газету “День” (про яку йшлося в попередньому розділі). За що й сподобився на увагу сатиричного журналу “Свисток”, довкола якого гуртувалися “триголовий” Козьма Прутков, Салтиков-Щедрін, Добролюбов, Чернишевський, Нєкрасов та інші. У дев’ятому випуску журналу (1863) часопис оприлюднив “Письма отца к сыну”, в яких старшого не названо, проте ім’я молодшого — Ванічка — засвідчує, про кого йдеться. Батько дає прочуханку синові: “Я, право, не знаю, в каком смысле понимать твою статью, в шуточном или серьезном […] В своей статье ты доказываешь положение, что должно обрушить все, что соприкасается с русскими. […] Ты говоришь, германцы германизируют, пруссаки прусачат все смежное; отчего же и нам не обрусить того, что попало в наши руки? […] Что, в самом деле, было бы хорошего в том, если бы все стали отатаривать, а калмыки — окалмычивать всех, кто попадется им под руку? Понимаешь ты теперь, в чем дело? Высказавши желание обрусиванья, ты должен был показать, для чего

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин