“Бог є Любов, а без любові творити неможливо”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
БЛИЗЬКА ЗОРЯ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
Слово Просвіти, №14 за 2008 рік
Олександр ЯРОВИЙ, кандидат філологічних наук Двадцять років тому я бачив одного з останніх класиків української літератури. Нині слово “класик”, на жаль, набуває якогось іронічного забарвлення, які багато інших серйозних та величних понять, які хоче здрібнити дріб’язкова доба, аби не почуватися так ніяково за свою безбарвність, і, кажучи словами Р. Андріяшика, “кричущу неісторичність”. А слово “класик” у перекладі з грецької означає “зразок”, на який добре було б рівнятися. Якщо хтось іще хоче на якісь взірці рівнятися за нинішньої псевдомистецької доби надутих, галасливих і самовдоволених егоїстів… У Червоному корпусі Київського університету віншували Олеся Терентійовича Гончара. Сяяли старомодні тепер телевізійні юпітери, виступали вітчизняні й зарубіжні гості, зала була вщерть заповнена. У мене лишилася з тої зустрічі книжечка фронтової поезії, видана в кишеньковому форматі, із розгонистим автографом письменника, мислителя, який уособив цілу епоху в українській літературі. Я не раз міркував про витоки популярності того чи іншого письменника, намагався збагнути: чим же визначається питома вага письменницького спадку, що формує короткочасну чи тривалу, добру чи недобру пам’ять про літератора. І доходив висновку, який не заженеш (та й не варто!) в лещата хитромудрих термінів. Мабуть, найдовговічніші у народній пам’яті імена тих митців, які нерозривно сплавили свій талант із велінням совісті. Вони могли бути найрізноманітніших переконань, суспільних станів, жили в різні епохи. Але лінія совісті шикує їх в одну почесну шеренгу: Сковорода, Шевченко, Гоголь, Гончар, Стус… Судячи з мемуаристики, Гончар був людиною непростою. Не бракувало в нього ворогів ні прижиттєвих, ні посмертних. “Ще за життя Олеся Терентійовича багато таких… слизьких нападали на нього, вкорочували йому віку. Я пояснюю це лише чорною заздрістю, що від лукавого”, — відзначала дружина письменника Валентина Данилівна. Отакий парадокс: офіційна верхівка не могла йому простити сміливості “Собору”, а когось дратував надмірний “високий лет” всенародно і міжнародно визнаного письменника, лауреата численних премій, прозаїка, перекладеного десятками мов світу… “Хотів би дожити до Страшного Суду”, — написав у щоденнику Олесь Гончар загадкові слова незадовго до смерті. Він, Суд Божий, прояснить усе, в Господа вага точна. Бог є Любов, а без любові творити неможливо. Пам’ятаю символічну картину, побачену кілька літ тому: біла пам’ятника Олесеві Терентійовичу походжає білосніжний голуб, а з каменя промовляють слова: “З любові — творчість, з любові — щастя людське”. Гончар ніколи не був атеїстом, він мав Бога в душі навіть в умовах тієї держави, яка декларувала всезагальне офіційне безбожництво. Не було атеїстів на війні — це поширена істина. Ще одна загадка в нотатках: “Визволила мене Божа Мати”. Це про випадок, коли полонений Гончар втрапив до колони, яка йшла не в напрямку крематорію, а на примусову працю — отже, лишився шанс на порятунок. Можна говорити про багато загадок Гончара. Чи знайшла на волі Гончарева записка колишнього викладача, Юрія Шевельова (Шереха), що перебував по той бік дроту? Уже в час незалежності України на квартирі Олеся Терентійовича за запашним борщем, у теплій, дружній і невимушеній розмові діаспорний учений запевняв, що ні… Як би там не було — “Дякую тобі, Божа Мати, наша Заступнице… ми — живі”. Деякі записи під час війни велися російською. “Сегодня переправились на понтонах через Днепр… Плыл и думал о Боге” (30.Х.43 р.). “Завтра праздник (Пасха) и на душе хорошо, празднично” (15.ІV.44 р.). Як зазначала одна мудра людина, на війні можна стати зрадником, героєм, святим… А можна викристалізуватися як поет. Те, що Олесь Гончар — поет справжній, від Бога, переконують його фронтові вірші. Батьківщино, для нас підійми Чорну хмару далеку. На безводді потріскались ми, Ніби камінь у спеку… (“Спека в горах”, 1944 рік) Рідна домівка, далека Україна вторгається пекучим білим цвітом у сни героя, у далекій Трансільванії бачаться рідні краєвиди, “де вишні в убранні білім/ мене виглядають з війни” (“Думи про Батьківщину”). Голубий Дунай, Альпи, Злата Прага побачили солдатські “безсмертні гімнастерки”. І негідними будемо синами й онуками цього покоління антеїв, воїнів-визволителів, якщо очима постають дві незабутні зустрічі з Олесем Гончарем. Згадуються сторінки його романів “Прапороносці”, “Людина і зброя”, “Тронка”, “Циклон”, “Собор”, “Твоя зоря” та інших творів, герої яких увійшли в наше життя.
зречемося цієї пам’яті, увічненої Гончарем. Мабуть, кулі обминали Олеся Гончара за невидимим Божим наказом, щоб він міг оповісти про красу людських душ у найтяжчих випробуваннях і написати багато прекрасних творів про прекрасних людей. …І смерть, здається, на війні Щадить мене в найтяжчих битвах За… недоспівані пісні…
Наказ: “Вперед!” — я знов ховаю Окопну лірику свою. Й на повен зріст — до того краю, Де знову бути нам в бою. (“Мене війна веде все далі”) Якби Гончар лишився тільки творцем одного афоризму “У справедливих армій доля завжди прекрасна”, уже тоді він міцно й непорушно зайняв би позиції в історії української культури. Солдат армії духу, армії добра, усе своє життя він поклав на створення того ідеалу людини, до якого нам прагнути й прагнути… І це не фальш, не прикрашання: це вміння знайти блискітки прекрасного, небесного, піднесеного у найбуденніших характерах та явищах. Це жива реалізація довженківського постулату про небесні зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах. Згадаймо оповідання “Соняшники”, написане далекого 1951 року, — як одухотворюється людське єство любов’ю до праці, як прекрасно творити на зболеній землі красу Едему, зігрітого теплом людських сердець! Чи післявоєнна новела “Модри Камень”, за яку письменникові чимало перепало від суперідейних стражів режиму! Кілька літ тому натрапив на замітку в “Літературній Україні” про постановку балету за цією забутою, здавалося б, новелою письменника. Виявляється, вона своїми зображальними засобами виходить за межі вербальності, автор майстерно апелює до руху, звука, колористики — там, пригадайте, навіть небо “гуде, як блакитний дзвін!” Отак би нам писати, почувати… А то стільки сірості, безбарвності, аморальності навколо! І чи тільки сьогодні це лжемистецтво стало таким агресивним? Ні, доволі давно. Згадуються не лише ювілейні фраґменти; спливають у пам’яті образливі нападки одноденних поетиків, які ще наприкінці 80-х, “осідлавши демократію”, з трибуни пирскали слиною на перший ряд спілчанського залу, де сидів сивий ПЕРШОРЯДНИЙ письменник. І такого статусу йому надавали не місця в президіях, а вже згаданий надміцний сплав таланту і совісті… А де хулителі? Хто їх згадає?.. Питання свободи й анархії розглядав письменник серед інших важливих тем і в славнозвісному “Соборі”. Адже завжди в українській історії виринали два полюси, дві протилежності, які рухали вперед історичне буття; це дилема, про яку дуже точно сказав Борис Олійник, — що переважить на терезах історії: “Січ вулканічна чи Академія тиха?..” І в суперечці Яворницького та Махна, думається, таки має перевагу сивий учений. Козацький дух — у захисті й побудові, а не в розгульній “вольниці без берегів”. Утім, тут можливі широкі інтерпретації, але позиція автора саме така. Наш сучасник, особливо молодий, незрідка дивується: і що, мовляв, такого сміливого сказав Гончар у “Соборі”? Для цього треба зрозуміти історичний контекст… Закривають і нищать храми, “витирають” будь-яку згадку про козацьку волелюбність, з трибун оповідають, що росте гідна молода зміна, будівники майбутнього… А тут письменник пише про храм як символ духовності, та ще й храм козацький, говорить про орду “іржавоволосих”, що чинять шабаш у святому місці, викриває смердюченьких душею людців, для яких нема ні Бога, ні батька-матері, ні Батьківщини… І це була продумана позиція, а не випадковість. Хоч міг би письменник спочивати на лауреатських лаврах. Цей письменник — філософ, гуманіст і людинознавець. Зараз таких не знайдеш і з Діогеновим ліхтарем. Пам’ятаєте, ходив дивак Діоген зі світильником, шукав Людину? Таким людям, як Олесь Гончар, боліли і країна, і поневолена коричневим страховищем Європа, болів неспокійний хворий світ! Олесь Гончар подав великий і прекрасний образ українця, дипломата Кирила Заболотного у романі “Твоя зоря” (1980). Як на мене, це підсумок творчості майстра. “Тоді” роман не жалувала критика, замовчувала, оскільки автор торкнувся табуйованих тем розкуркулення, злочинів так званої класової боротьби, відкрив інші гострі кути. Тепер про “Твою зорю” мало охочих оповісти нинішнім молодим, оскільки… нові естетичні віяння, нові мо-
Олесь Гончар — студент Дніпропетровського університету. 1946 р.
ди: дедалі частіше багатьом не до гуманістичної філософії (спостерігається схиляння до цинічної), не до тривог за людину та світ. Роман дуже багатоплановий, у ньому поєднано різні часові пласти — зображено півстоліття історії України. Такі люди, як Заболотний — це справжнє золото українських степів, оті тичинівські самоцвіти, які “ростуть в глибинах гір”, ті коштовності, які зродились у глибинних надрах України. Весь твір пронизано образом дороги. Це дорога людського життя, осяяна зіркою любові. Багато діагнозів, які встановлює письменник передкризовому світові 70—80-х, зараз підтверджуються… Та письменник вірить у порятунок, у добру волю людей, у світле небесне начало в їхніх душах. Якнайчастіше читаймо твори Олеся Гончара — від віршів і маленьких оповідань до романів, і не пошкодуємо. Звичайно, “художня абетка” цих творів уже відрізняється від знакових систем сьогодення — щось нам незвичне, щось утратило актуальність, лишилося належним історії. Але більшість із написаного Гончарем лишається, “не горить”, промовляє до нас! Дистанція між книгами Олеся Гончара і серцем сучасника, якщо воно не зачерствіло й не засліпло, — мінімальна. Треба лише вдуматися, вчитатися, придивитися… “ — Фінал, само собою, буде оптимістичний? — Обійдемося без happy еnd, але світло в кінці тунелю, звичайно, буде…” (“Твоя зоря”). Світло від зорі Олеся Гончара має властивість не лише світити, ай зігрівати — довго-довго, безкорисливо, щедро.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
