Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Як же така аудіокнига виховає любов до неї в російськомовних співвітчизників, які іноді й без того насміхаються з усього українського?” · с. 11сторінка оригіналу ↗

ПАНАС МИРНИЙ… МОВОЮ ВЄРКИ СЕРДЮЧКИ

Слово Просвіти, №14 за 2008 рік

Людмила ІВАННІКОВА, кандидат філологічних наук З великою радістю зустріла я на полицях книжкових магазинів проект видавництва “Українська аудіокнига”. Та й як не радіти? У наш шалений вік глобалізації, коли всі розуміють, що ніхто вже не зможе повернути колесо історії назад, особливо гостро постає питання збереження національної самобутності. Хочеш — не хочеш, а змушені ми констатувати, що не лише від рідної пісні, традицій і звичаїв ми відійшли, а й віддаляємось від інших національних скарбів. Такий скарб — наша українська літературна класика. Дедалі рідше можна побачити людину з книжкою в транспорті або в парку на лавочці. А тим більше — дитину з книжкою. Знижується інтелект суспільства, рівень знань випускників шкіл і ВНЗ, нечасто зустрінеш справді ерудовану людину… І ось видавництво “Українська аудіокнига” кинуло виклик цим процесам — подарувало книгу тим, хто не розлучається з навушниками. І це дуже зручно — без особливого напруження, займаючись домашніми справами, подорожуючи, тай працюючи за комп’ютером, можемо долучитися до загальнонаціонального багатства — української та зарубіжної класики, зразків фольклору, сучасних детективів тощо. Це велика поміч матерям і бабусям, які вже не вміють розповідати дітям казки, учителям на уроках літератури, студентам, які завжди не встигають чогось дочитати… Є й ще одна категорія людей, для яких ця книга — просто життєдайне джерело. Це люди, від природи обділені зором. Для незрячих звукова книга — справжня знахідка. І насамперед хочеться звернути увагу на твори української літератури, адже вони посідають головне місце в проекті — це твори Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, О. Кобилянської, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, С. Васильченка, В. Винниченка, В. Земляка, О. Довженка, У. Самчука та ін. Приємно, що аудіокниги “М. В. Гоголь. Вечори на хуторі поблизу Диканьки” та “Степан Васильченко. Новели й оповідання” відзначено премією Форуму видавців у Львові. Втішає, що до прочитання класики залучені такі відомі виконавці, як заслужені артисти України Борис Лобода (“Вечори на хуторі…”), Василь Обручов (“Ті- Вадим ПЕПА З душевним болем беру до рук книжку, на твердій коричневій обкладинці якої — чорна тінь колючого дроту. Назва жорстка: “Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих: історія створення та діяльність”. Видрукувано торік у Києві “Українським центром духовної культури” за науковою і дослідницькою редакцією кандидата філософських наук, заслуженого працівника культури України Дмитра Єсипенка та голови вказаного вище Товариства Євгена Пронюка. Зміст видання глибше не розкрити, ніж це зробив у передмові до ґрунтовної збірки Іван Дзюба, кілька десятиліть тому безжально переслідуваний, а нині академік НАН України, відзначений у незалежній державі найвищою нагородою — Герой України. Книга складається з двох великих розділів, кожен із яких має своє спрямування і змістовне наповнення. Перший — розповіді про обласні відділення Товариства та своєрідні звіти кожного з них. Другий розділ — це спогади і роздуми учасників національно-визвольної боротьби та інших репресованих, розповіді про окремих із них. Особливо хотілося б відзначити спогади М. Білухи, М. Роженка, нарис про Михайла Масютка, нарис Ярослава Гомзи, “Політичний портрет Богдана Гориня” Тараса Батенка, статтю нашого видатного вченого Ю. Кочержинського. Микола Білуха — вихідець із багатостраждальної (бо чи ж могла вона бути не такою в ХХ ст.) української селянської родини. При народженні від природи ощедрений світлим розумом. Зумів випурхнути з-під солом’яної стріхи до вищого навчального закладу. Тільки-но сімнадцятилітній юнак почав розправляти крила, як їх підрізали пильні стражники ні забутих предків”), Василь Мазур (“Конотопська відьма”, “Борислав сміється”), Петро Панчук (“Вій”, “Тарас Бульба”, новели С. Васильченка), народний артист України Євген Шах (“Лебедина зграя”) та інші актори театру ім. Івана Франка. Слухаєш видатних майстрів слова — і поринаєш у давноминулі часи, бачиш перед собою яскраві картини сільського та робітничого побуту, колоритні сцени з життя української інтелігенції. Адже акустичне мистецтво — це мистецтво мистецтв, на відміну від театру й кіно актор створює художній образ лише голосом, а слухач, як і читач, — його активний співтворець, бо актор не паралізує творчої уяви слухача, він активізує її, і це дуже важливо для розвитку творчої особистості. На жаль, з прикрістю мушу констатувати, що не всі аудіокниги досягли зразкового рівня. Цього не скажеш про роман Панаса Мирного “Повія”, який прочитала заслужена артистка України Людмила Смородіна. Схоже, що виконавиця бачить твір уперше, не відчула його, не осмислила, що їй байдужа трагедія, про яку йдеться в романі. Але найголовніше — з перших сторінок (а звучить він упродовж 24 годин!) боляче вражає мова актриси. Відчувається, що це — чужа для неї мова, тому в устах Л. Смородіної вона звучить неприродно і навіть вульгарно. І вже за кілька годин не можеш цього слухати. Актриантинародної диктатури, облудно проголошуваної “пролетарською”. 1940 р. Миколу позбавили волі, засудивши до десяти років, як раніше Остапа Вишню. І за що жорстокіший, ніж небезпечним карним злочинцям, вирок? А за написання студентського реферату, в якому невситимої ненависті слов’янофоби угледіли “націоналістичний зміст”. Потерпів од такого беззаконня, і 1947 р. його реабілітували за відсутністю складу злочину. Не встиг оговтатись, а тут новий повороту кремлівській політиці. 1948 р. за той самий “злочин” Білуху засудили повторно. Запроторили на довічне заслання в Сибір несходиму. Навіки б потьмарився світ, якби не пам’ятна старшим поколінням так звана “хрущовська відлига”, а з нею — засудження антилюдських злочинів комуністичної тиранії під орудою тирана Сталіна. Згинув кривавий Торквемада, за словами Д. Павличка, й хоч стояла тюрма, битий горем і пекучою неправдою М. Білуха 1954 р. воскрес для нового життя. Усупереч сатанинським напастям таки здобув вищу освіту. У виданні, про яке йдеться, заявляє про себе як доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України. Нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, Почесною грамотою Верховної Ради України. З одного боку — подивуватися: яку міць закладено в людині! І яку стійкість! А з другого — невимовний біль обпікає серце: скільки ж українського цвіту скошено в ХХ ст. людиноненависницькою чужою ідеологією? Видання цінне багатющим фактичним матеріалом з усіх областей України. Приверну увагу до Київського міського товариства са, виявляється, не знайома не лише з архаїчною лексикою, а й загальновживані слова наголошує неправильно (горлиця у неї звучить як горлиця, голуби — як голуби, віхола як віхола, захід сонця як захід, материна ласка — як материна, баньки як баньки, поводи як поводи, обходила весь сад — як обходила весь сад, пестливо — як пестливо, навздогінці — як навздогінці, пристав як пристав, ступні — як ступні, кресання (копит) — як кресання, сіре мужицтво — як сіре мужицтво, людний майдан, під латками, вряди-годи, нічого снідати, бахурка, у льоху, садки та городи, хазяїни, відляски, завидна, гарикає до Христі, споминка, лушпанину, Карпові, ладу, сон чи проява, оханеться, бовтаючи, усилкувався заснути, стернею, опустілі віти, саме добірне, здіймаючи кіптяву, веретва, пожовклим листом, повітові полупашки, в каптанині, не маючи талану, кругом обступили, чобітьми, сьорбнувши, квітка лілеї, на волосних сходах, свічечки горіли або дві свічки, повагом, земські, наче ягниці по закутках, заводи музики, лящання, згорда, гуртами, між гущиною… Перелік можна продовжувати до безконечності! І всі ці мовні аномалії я виписала упродовж однієї-двох годин звучання! А скільки трапляється російських наголосів в українських словах! Пасти, церкви, на плечах, з усами, по дошці, другому, верба, баби, коло печі, з-за спини, тихо та ласкаво, шибки, надвоє, кожух, умерла, ждала, набік… А до чого ж абсурдно звучать такі вислови: “Світ витушкою крутиться”, “що до того, що тобі слізки — аби йому смішки”, “увійдім та послухаймо”, “рип чобіт та гомін”, “покотився по полу”, “серед гарячого череня”, “ти мені по знаку”, “вигонив шишками із стріх”, “по мерзлому шляху мов льодина синіє”, “нігде не світиться”, “хитався комин здоровенної печі”… Л. Смородіна не має найменшого уявлення ні про те, що читає, ні про минуле, ні про сучасне українського села — навіщо тоді братися за таку відповідальну справу? Доказ безвідповідальності актриси ще й такий факт: іноді вона настільки перекручує слова, що важко зрозуміти, про що йдеться, і лише добре подумавши, можна здогадатися про політичних в’язнів і репресованих, досвідом роботи якого в незалежній Україні ділиться Адольф Кондрацький. Його батька, начальника штабу танкової частини в Києві, в листопаді 1937 р. було засуджено до страти. Квартиру й майно конфісковано. Через що пройшла мати з трирічною дитиною, коротко не сказати. Попри все синові вдалося здобути вищу освіту. Кандидат історичних наук. Зробив вагомий внесок у роботу Комісії Київради з питань поновлення прав реабілітованих, де він обіймав посади заступника, а згодом секретаря. Лише впродовж 1989—1991 років Комісія реабілітувала 180 тисяч безневинно репресованих. Сотням громадян допомогла поліпшити житлові та матеріальні умови. Ство-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин