Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Нас завезли у глибину тайги, де нічого не було. Тільки ліс і вода”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«Я ВІДЧУВ МОВУ ДУШІ ТВОЄЇ ВПОВНІ…»

Слово Просвіти, №14 за 2008 рік

Ольга ТИКТОР живе у селі Красному Львівської області. Там її батьківщина. За довгий вік багато довелося пережити. Прихід перших і других “совєтів”, війну, висилку в Сибір… Її рідного брата, Івана Тиктора, вважають засновником українського медіапростору. Наші перші газети й часописи — “Новий час”, “Народна справа”, гумористичний “Комар” — то його заслуга. У Красному також народився і похований останній головнокомандувач Української Повстанської Армії Василь Кук. З юних літ вони з пані Ольгою товаришували. Їхнє листування — зразок вишуканих стосунків. На жаль, сьогодні цей високий стиль можемо пізнати тільки з усного мовлення Ольги Тиктор. Повоєнний час — жорстокий. Епістолярій довелося знищити, але багато листів пані Ольга знає напам’ять. Сьогодні вона вже без болю згадує своє важке життя… написала?” А він відписує: “Ні, Олю, забагато мені ти ніколи не на? пишеш. Вони вносять в мене подих свіжого життя. Пригадую не одно, що колись, може, забути потрібно буде”. А потім ще таке… Він згадав у листі, як ми не раз стояли під ясеном, і дощ падав. “А ми стоїмо, го? воримо, сміємось, і якось так заго? ворилися, що аж парасолю забула ти… А ми ще сміємось і говоримо. І тільки як повіє вітер, то з ясена спаде кілька грубих крапель до? щу…” І ще таке був написав мені в однім листі: “Хоча я і в замку, та про тебе доводиться мені багато чути, Олю, навіть дуже гарні речі…” Але “г” у нього вийшло як “ч”, і я собі прочитала як “дуже чорні речі”. Ія відписала, якщо ти такі дуже чорні речі про мене чуєш, то можеш мені не писати. Потім Василь своїм колегам казав, аби добре пильнували літери “г” і “ч”, коли пишуть листи. Не раз мені те згадував, і ми сміялися… А ще один раз так мені написав: “Не знаю, Олю, чи ти про? бувала з ким говорити очима, або прагла тую мову пойняти. Довіда? лась би ти такого, чого уста ніколи не виповідять, бо нема, бракує слів на висказання подібного”. Ось так, це, мовляв, ми говорили очима, коли я була на баченню в нього. Ми залишилися друзями. Не було свят, щоб він мене не привітав. Завжди надсилав листівку. А коли приїжджав у Красне, то любив слухати, як я співаю. — Пані Ольго, розкажіть трохи про свого брата Івана Тиктора. — Він мав видавництво “Українська преса”. Багато різного видавав: “Новий час”, “Народна справа”, “Наш лемко” тощо. — А чому “Наш лемко”? — Тому що він розповсюджував свої книжки і на Лемківщині. Казав, що там також наші люди. Зокрема й дитячий буквар для Лемківщини. Брат видавав першу в Україні гумористичну газету “Комар”, календар “Золотий колос”, молитовник “Вірую” українською мовою. Коли совєти заборонили у Львові тим займатися, то він організував по селах своїх мужів довір’я і розсилав, щоб вони продавали. І його не могли схопити, бо не мали що конфіскувати… — Іван Тиктор усе це за радянської влади видавав? — Так, це була перша українська преса в Галичині. Як він казав, “перший телефон у Львові”. Брат працював і на Волині, у Києві хотів організувати справу, але вона йому не пішла. Іван опинився в Кракові. Там також пробував створити видавництво, та його також заборонили, і він емігрував до Канади. Тим часом його дружина і донька лишилися тут, у Львові. Він якось зумів їх звідси вивезти. А син Зеновій учився у Холмі в гімназії. Але директор підбурив їх, 13 хлопців, аби разом перейти кордон до більшовиків. Там їх заарештували. Потім свідок тих подій переказував Василеві Кукові, що вони спочатку сиділи в тюрмі, а потім їх усіх розстріляли. Зеник упав і так лежав (ще живий був). І якби не вставав, ато зірвався, почав тікати, і його дострілили. А дружина й донька врятувалися й емігрували до Канади. Потім брат мені писав, що і в Канаді намагався налагодити видавництво, але не вдалося. Старі українці, писав, уже вимирають, а молоді занглійщуються. — А коли брат емігрував, то вашу сім’ю почали переслідувати… — Усе потім упало на нас. Зі статистів мене звільнили. Прийшов мій начальник, такий собі Волошин (то була перша моя робота ще за перших большевиків). Він зайшов, потім вийшов, а потім знову зайшов у мій кабінет. Я думаю: “Чого він так ходить?” А він каже: “Олю, мушу тебе звільнити з роботи. Не маю нічого проти тебе. Ти у мене була хороша робітниця, але райпартком не дає мені за тебе спокою. Кажуть, вона має брата за границею”. Куди я тільки не ходила! Пішла у райвно, бо там потрібен був секретар, а завідуючий дивиться книжку, де написано “Видавництво Івана Тиктора”, та й питає: “То ваш брат писав?” Кажу, що ні, не писав, лишень фінансував. А він мені: тут вам місця вже немає. Якось познайомилася з учителькою Кошовою, українкою. Вона спитала, де я працюю. Відповіла, що ніде, не маю роботи. А вона каже, що їм треба секретар у школу. Я прийшла, а там завідуюча була з Дніпропетровська. І я почула, Юрій МОСТОВИЙ Іноді до мене приходить незрозумілий, десь глибоко з підсвідомості, сум, коли ненароком згадаю маршрут Київ—Радомишль. Знов охоплює ностальгія за рідним провінційним містечком. Цього разу мама заплакала, а я… Мені ледве вдалося втриматись. Коли повернусь? Адже знаю: столиця вже з понеділка захопить у свій безжальний полон буденних турбот… Київ теж дуже люблю. У ньому комфортно, перспективно, гарно. Тут я закінчив школу, університет, тут уболівав за Президента і Помаранчеву революцію, прогулювався Майданом… Але ще з дитинства найдорожчий маршрут Київ—Радомишль. У когось село і дача, а в мене містечко, до того ж рідне. Перед поїздкою я сидів на як вона комусь тихо сказала: о, то та сама. Потім у нас були приязні стосунки, і вона згадувала: “Знаєте, Олю, я одного разу побачила, як ви йшли до церкви в такій гарній вишитій блузочці, і подумала: що-то за одна? А тепер ви у нас працюєте…” Там, у школі, я оформляла відомості на зарплатню. Сама все креслила, бо ще не було відповідних бланків. Але приходить якось завідуюча райвно і каже: думаєте, у вас дуже добрий секретар? Отак сказала і пішла… І мене потім звільнили. А згодом заарештували мого чоловіка. — У Львові? — Ні, у Красному. Чоловіка заарештували за статтею 54-3. Казали, що він допомагав німцям. (Він у їдальні для німців працював бухгалтером). За це його засудили на 10 років. А я лишилася сама з трирічною дитиною та ще й без роботи. Була певна, що мене вивезуть до Сибіру. Жити перейшла до сусідки, а чоловікова мама, яка теж жила у Красному, просить: “Живи з нами, тут хата велика…” А я відповідаю: “Ви, мамо, бачу, хочете поїхати зі мною на Сибір? Як буду біля Вас, то рано чи пізно заберуть…” Я почала потрохи готуватися. Сушила хліб, одіж збирала… Адвоката найняла для чоловіка. Треба було 400 рублів заплатити. То я продала чоловіків шкіряний плащ. Він свого часу працював у Кракові на шкіряному заводі й мав гарний шкіряний портфель і плащ. То я все це продала для адвоката. Приходжу згодом й питаю: як справи у мого чоловіка? Він відповідає, що все добре. Але мені люди радили, щоб я пішла в суд і сама все розпитала. Поїхала до Львова та й питаю в судді, як справи у Пачковського. І мені відповідають, що суд уже відбувся. Пішла тоді я до того “свого” адвоката та й знов питаю: ну то як справи у мого чоловіка? А він далі своє, що ніяк, бо йде слідство… Отак наших людей тоді дурили… Він таки змушений був повернути мені гроші. Потім мене вислали. Прийшло двоє бійців, постукали і кажуть: “Збирайтеся”. Я ще встигла гукнути сусідці, аби сказала моїм сестрам, що мене висилають. А нас було троє: Ксенія, Марія і я. Сусідка сказала, що сестер теж висилають. І я вже була рада, що нас усіх разом висилають до Сибіру, бо куди я з малою дитиною на руках? Вивезли нас у Томську область в поселення, що за 250 кілометрів від Нарима, де колись на засланні був Сталін. Ще жива була жінка, з якою він тоді жив і вона народила від нього дитину. Її навіть до Москви возили, бо Сталін наказав. Але вона там не залишилася. У неї була висока пенсія. Потім, коли Сталін помер, за ніч не стало його пам’ятника у Наримі… А нас завезли у глибину тайги, де нічого не було. Тільки ліс і вода. Привезли у бараки саме на святого Петра. Ні вікон, ні дверей. Комарів, блощиць — тьма. І ніде подітися… Позатикали коцами, простирадлами ті безвіконня, але нічого не допомогло. Пізніше наші люди допомогли зробити вікна і двері. І почалася тяжка праця, переважно на лісоповалі. — А жінки? — І жінки теж. На ноги потім усі слабли, бо по снігах великих ішли… Правда, мене не взяли, бо у мене була мала дитина. Моя сестра влаштувалася на роботу до сушилки для тракторів, різала і рубала суччя і палила чурку, а її чотирнадцятилітнього сина віддали на маркування дерев. — Скільки ви були на засланні? — Вісім років. Уже потім виїжджав звідти чоловік і продав нам свою хатчину. Тоді стало трохи легше. Нас вислали 1950-го, а 1958-го я повернулася в Україну. Хатинка у Красному — невелика, але затишна. Кругом чистенько і просторо. Обмаль предметів, лише найпотрібніші — стіл, ліжко, піч, дзеркало. У пані Ольги немає потреби зберігати речі для спогадів. Усе її життя і без принуки постає перед очима. “У найдрібніших черточках…” А очі ті живі, глибокі, красиві… Такі, як і на давній світлині, де юна вродливиця, заквітчана і святкова, ледь-ледь усміхається…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин