Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Вербне свято має магічні обрядодії, спря? мовані на турботу про здоров’я людей і худо? би, про врожай, кохання, щасливе життя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

«З БОЖОГО САДУ»

Слово Просвіти, №14 за 2008 рік

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ БЛИЗЬКІ Й ДАЛЕКІ Продовження. Поч. у ч. 3, 5, 8, 10,12 за 2008 р. Усі ми блудили, немов ті овеч? ки, розпорошились кожен на власну дорогу, — і на Нього Гос? подь поклав гріх усіх нас! Ісая, 53 : 6 Прозираючи майбутню спокуту гріхів, яку Господь покладе на Спасителя, пророк порівнює людину з вівцею, що загубилася. Заблукалим називали того, хто відвертався від Бога й тинявся в пустелі безвірництва, аж поки духовний Пастир не знайде його й не поверне на праведний шлях. Так, за словами євангеліста Матвія, вчиняв Ісус: А як бачив людей, змилосерджувався Він над ними, бо були вони змучені та розпорошені, як ті вівці, що не мають пастуха (9 : 36). І доручав їх учням своїм. Першу згадку про овець знахо- УКРАЇНСЬКІ СИМВОЛИ Микола ДМИТРЕНКО ВЕРБА — священне дерево-тотем для пращурів українців, символ світового дерева, прадерева життя, ритуальне дерево весняного нового року (перший місяць первісно називали вербень, вербич); плодючості, росту, гнучкості, невибагливості, здоров’я; води; кохання; дівчини, жінки (найчастіше — вдови), смутку, туги, прихистку нечистої сили тощо. Верба пов’язана “з космогонією та міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі або нашу Галактику. Як символ Чумацького Шляху верби садили над шляхами. Доторкнутися до людини освяченою вербою — означає поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров’я. Збудувавши хату, в Україні обов’язково садили неподалік вербу” (О. Знойко). І справді: “Верба коло городу відверне шкоду”. Космогонічне та інші значення верби широко відображено в українському фольклорі. Зокрема, у прислів’ях: “Де верба, там і вода, де вода, там і верба”, “Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла”, “Верба, що лугова трава: її викосиш, а вона знову росте”, “Верба і дівчина всюди приймуться”, “Без верби й калини нема України”. А в загадках констатовано: “Лежить верба посеред села: як встане — до неба дістане”, “Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на всеньке Поділля” (сонце в небі). Вербу ідеалізують у народній уяві до найвищої міри — золотого (сонячного) родового дерева, що росте й розквітає, стає запорукою безсмертя роду, що й зображено в колядці: А в нашого господаря золота верба, А на тій вербі золота кора. А на тій вербі рожеві квіти. Ой то не верба — Йванова жона, Ой то не квіти — то Йванові діти. Символ-образ верби у свідомості українців існує в поєднанні з водою — образами річки, ставу, криниці, джерела. Верба й росте, як правило, біля води, у вологих місцях: “Де срібліє вербиця, там здорова водиця”. Вважали: хто з дитинства посадить вербу (вона приймається без кореня — навіть із димо на початку Книги Буття: І був Авель пастух отари (4 : 2). Своєю сумлінною працею він догодив Богові, що й викликало заздрість брата. Не опанував Каїн своє гріховне пожадання, зазіхнув на братове життя, і потяглася від Авеля скорботна низка невинно убієнних. Відтоді мирна пастуша справа стала символом служіння громаді, а вівця — сумирності, слухняності, покірливості й жертовності. Цю біблійну традицію християни ретельно оберігають. Дбайливе ставлення до вівці зумовлене потребою, бо завдяки їй первісна людина задовольняла майже всі життєві запити. Овечі шкури і вовна, сир, молоко і м’ясо були найкращими, служили їжею, питвом і одягом, що давало можливість перейти від мисливства до скотарства. Зробивши такий доленосний крок, Авель заслужив прихильність Усевишнього… А що каже наука? Нібито 9 тисяч років тому не знайомий з металами канібал неолітичної доби, знаряддями якого були кам’яні сокири і ножі, приручив дикого барана — м у ф л о н а, від якого і походить багато відомих порід свійських овець. За античних часів найкращих овечок жертвували Богові задля Його прихильності. У книгах Старого Завіту згадано жертви на спокуту гріхів, за провину, на обітницю, на похвалу або подяку та інші (Левіт, 7 : 12). Тварин спалювали на жертовнику цілком або частинами, а рештою трапезували учасники жертвоприношення. Християнська церква жертовник замінила вівтарем, де Богові приносять єдину, безкровну, таємничу, духовну, новозавітну жертву Столу Господнього (І ап. Павла до коринтян, 10 : 21). В одному з Давидових псалмів так оспівано стосунки людини з Богом: Господь — то мій Пастир, тому в недостатку не буду, — на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить (23 : 1). Цю поетичну метафору, народжену вірою в Єдиного Бога, повторює через три століття пророк Ісая: Не будуть голодні вони ані спрагнені… Той, хто їх милує… до водних джерел поведе їх (49 : 10). Чабан з отарою тривалий час кочував далеко від житла, отже, був самітником, навіть пустельником. Він харчувався молоком і сиром, але не міг убити вівцю, яка йому не належала. Такого пастиря мав на думці пророк: Немов пастух, пастиме своє стадо, рукою власною збере їх, ягнят носитиме на грудях… (Ісая, 40 : 11). І сьогодні у Карпатських горах можна побачити вівчаря, який несе під теплим кожухом ягнятко, що надто слабке і не може йти за своєю матір’ю. Перші слухачі Ісуса добре розуміли, чому він називав себе Пастирем. При цьому метафора набувала нового, християнського змісту: Я — Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя своє за вівці (від Івана, 10 : 1). У притчі про пастиря Ісус пригадує звичай називати овець іменами: Я ж — добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають. Лагідність, покірливість і безпорадність овець, що відбилися від гурту, викликають співчуття. В іншій притчі Христос говорить про чоловіка, який має 100 овець; якщо хоч би одна заблукає, то він залишить 99 інших і піде шукати її. А коли знайде, то принесе на плечах додому і радітиме їй більше, ніж усій решті (від Матвія, 18 : 12— 14). “У християнських катакомбах перших віків ми знаходимо переважно символічні зображення Христа, — писав о. Олександр Мень у книзі “Син людський”. — Це або пастир з овечкою на плечах, або виноградна лоза, або ягня”. У ті благословенні часи, коли праця супроводжувалася молитвою, стриження овець було ритуальним дійством, велелюдним і урочистим, подібним до збирання винограду. Власники отар не лише спостерігали за працею, а й влаштовували святкові трапези й розваги для робітників. У відповідних церемоніях нерідко брали участь найвищі особи держави (11 царів, 13 : 24). Господар мав годувати стригалів, подаючи їм з власних рук хліб, вино і м’ясо нарівні з почесними гостями. Вівцю стригли у той самий спосіб, що й нині. Зв’язавши ноги, тварину клали на бік і тримали так, поки не позбавляли руна — вовни. А розмотузивши, приказували: “Здорова скачи, од вовка втечи, знову рунце принеси!” З покірливістю вівці під час цієї операції пророк Ісая порівняв поведінку Слуги Божого, який зазнає мук за гріхи інших і як овечка перед стрижіями своїми мовчить (53 : 7). Після того, як вовну мили й чесали, слід було прясти, а це вже — жіноча праця. У Приповістях Соломонових уславлена доброчинна господиня: Вона руки свої простягає до прядки, а долоні її веретено тримають (31 : 19). Далі знову надходила черга чоловіків, бо переважно вони працювали на верстатах. Так було і в Україні, що засвідчують прізвища Ткач, Ткапро здоров’я людей і худоби, про врожай, кохання, щасливе життя. Як релікт тієї давньої хліборобської культури зберігся звичай після зібрань на лоні природи, освячення волхвами (жерцями) вербових гілочок брати ті галузки й нести по домівках, торкатися ними рідних (особливо дітей та молодих), примовляючи: “Не я б’ю — верба б’є: щоб був великий (варіант — високий), як верба, здоровий, як вода, веселий, як весна, а багатий, як земля!” Гілками верби легенько вдаряли й домашню худобу, щоб була здорова й плідна, не тонула в трясовині й щоб її звірина (вовки) не розірвала. Ці гілочки зберігали під стріхою або в коморі в куточку, а якщо довго не було дощу, то намочували пагінці у воді — дощ неодмінно йшов. Вербовими прутиками розганяли грозові хмари; вперше навесні виганяли товар (худобу) на пасовище; зупиняли пожежу; цим прутиком шукали воду (джерело) для копання криниці тощо. Криниці обсаджували вербами для очищення води, доброго смаку; відра робили з вербових дощечок або довбанок. Під час купальського свята влітку на Поділлі, Волині, в інших місцевостях дівчата з хлопцями вибирали “купайлицю” — вербове невелике, але розкішне, з багатьма гілляками дерево, ставили його на леваді, на березі річки і вбирали — прикрашали стрічками, “качалками” (Східне Поділля — спілі вишні з хвостиками, сплетені на невеликій паличці з допомогою ниток), пізніше — й цукерками. Дівчата водили навколо купальського дерева хороводи, співали різноманітних обрядових пісень, часто з жартівливими мотивами загравання з хлопцями: Наше купайло з верби, з верби, А ти, Іване, прийди, прийди. Звіщення пастухам про народження Ісуса. Дереворит Іліуса Карольсфельда, 1860 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин