Літературні події · “Будь-яка творчість черпає свої сили в культурних традиціях”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ВИСОКА ЗОРЯ СЛОВА І СЕРЦЯ
Слово Просвіти, №14 за 2009 рік
Іван ЛИСИЙ, кандидат філософських наук, м. Київ
Чи помітили Ви, шановний читачу, що слово нетрадиційний набуло у нашому повсякденному мовленні винятково позитивного забарвлення, стало високою похвалою? Це результат послідовного поборювання традицій і традиційності, розпочатого ще за доби Просвітництва, яке вибудувало антитезу “традиції — прогрес” і ставило унезалежнений, абсолютно самостійний розум понад усе, особливо посиленого в культурі модерну, яка протиставила традиційному оригінальне як єдино вартісне. Чи не єдиною традицією, утвердженою божевільним XX сторіччям, стало руйнування традицій. Один із репрезентантів тієї доби К. Лоренц до восьми смертних гріхів цивілізації зарахував розрив із традицією. Її нині рідко побачиш на письмі без іронічних лапок. Вона стала для прогресистів “ярмом минулого”. Тому звучать заклики “відкараскатись від невідчепної спадщини”. Тому ставлять традицію в компрометуюче сусідство з популізмом, інкримінуючи опонентам “рівняння на популізм і традицію”. Тому іронізують над “нудними” розмовами (їх, на щастя, ніхто не сприймає всерйоз) про “збереження традицій” і “вічні цінності”. Вже беруть на озброєння апокаліптичне слівце “пост-” і поширюється формула “посттрадиційне суспільство” або й “антитрадиційна культура” чи “епоха детрадиціоналізації”. Даремно автори цих висловлювань і формул (не називаю їх, бо річ не в іменах, а в позиції) вважають себе єдиними повноважними репрезентантами доби. Наш час репрезентують люди, які збереження і розвиток традиції, орієнтацію на вічні цінності трактують цілком серйозно. Вони усвідомлюють, що за категоричної відмови від національних традицій, од вітцівських заповітів окремі індивіди ще можуть якимось дивом вижити, але спільнота прирікає себе на загибель. Вони не тільки бачать у заповітах-традиціях захисний панцир нації, її охорону, особливо важливі в умовах уніфікуючої глобалізації, ай розуміють, що “будь-яка творчість черпає свої сили в культурних традиціях…” Це слова із “Загальної декларації про культурне різноманіття”, ухваленої 31-ою сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО в листопаді 2001 р. До таких справді повноважних представників нинішньої нашої спільноти належить просвітянський
Ніна ГНАТЮК Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ
Творчий вечір видатного українського письменника Юрія Мушкетика з нагоди 80-річчя з дня народження у столичному Будинку вчителя проходив у родинному творчому колі. У вступному слові голова Київської організації НСПУ Віктор Баранов зазначив, що ювіляр міг стати прекрасним поетом, але віддав перевагу прозі. І створив унікальну бібліотеку історичних романів, повістей, оповідань, у яких прагнув показати філософські глибини українського буття, народну душу, причини наших багатьох поразок і перемог. Без його громадянської позиції, пронизливо-болісного слова до сучасника, без його тривожного голосу на захист національних пріоритетів і святинь і Україна, і всі ми були б не такі. Нам потрібен цей мудрий,
них традицій попередників”. Інші байдуже і пасивно “задовольняються запасом знань, винесених із радянської неповної середньої школи та капеересівських відділів агітації і пропаганди”. Є й такі, хто пам’ятає і наслідує букву традиції, забуваючи її живий і живодайний дух. Автор — на боці тих, хто здобуває спадщину для себе, для свого покоління, “не пропускаючи “ані титли, ніже тії коми”, але без механічного наслідування. Тільки творчо орієнтованому діячеві вдається здійснювати “таємничу тяглість традиції” (К. Москалець), запліднюватись її живильною силою. Автор переконаний, що навіть найрадикальніші зміни знаходять для себе підґрунтя у традиційному. Сутнісний зміст шевченківсько-франківської традиції В. Косяченко схильний прочитувати як “глибоко закорінене почуття родини, роду, рідної землі та народу як середовища органічного розвитку особистості”, як глибоку віру “в непереможну місію любові до рідної землі та любові до ближнього”. З такої любові виростає, кажучи словами І. Франка, “щире, гаряче почуття свого людського і національного обов’язку” “відстоювати свою гідність, свою свободу, свою землю”. Особливо важливою для митця гранню цього заповіту є продовжена Франком “шевченківська традиція” високої громадянської місії художнього слова — “щоб література була подвиг, пророцтво, візія, клич”. Щоб вона не стояла осторонь ключової справи витворення, знову за Франком, “з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя”. Разом із тим це ще й сковородинівська традиція піклування про цілісну людину, здатну поширювані в соціумі ідеї перевіряти “на відповідність правді життя не лише мислячими головами, а й розумом серця і світлом своєї душі”. Розвиток цієї традиції сьогодні передбачає актуалізацію інших заповітів — занедбаних традицій національного виховання.
чесний і правдивий голос. І треба, щоб його почуло якомога більше людей. Про Мушкетика як талановитого читця, неперевершеного оповідача і людину постійного болю, “дивовижного пекла душі”, яка вболіває за Україну, пристрасно говорив Іван Драч. Своїм учителем назвав Мушкетика Борис Олійник. А Дмитро Павличко прагнув спроектувати історичні твори ювіляра на нашу сучасність. Вітаючи майстра прози з ювілеєм та присвоєнням високого звання Героя України, Микола Жулинський, Володимир Базилевський, Петро Осадчук, Микола Луків, професори Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка Людмила Грицик, Михайло Наєнко, заступник міністра культури України Ольга Бенч та інші діячі літератури і мистецтва говорили не лише про високу май-
“І що з того, що за радянської влади в Україні були українські школи? — запитує В. Косяченко. — Та чи була в системі освіти гуманістична традиція виховання національної гідності і тієї ж “відпорності на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла”(цитовані слова належать слова І. Франку)? Та й чи можемо ми сказати, що така традиція є у нас нині?” У статті “Усвідомлюймо нам заповідане” автор ще раз повертається до Франкової заповіді: “…Ми мусимо навчитися чути себе українцями… виробляти себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею”. Виконанню її служить ця публіцистика. В. Косяченко успішно продовжує традицію української політичної публіцистики, яку формували І. Франко, В. Самійленко, Остап Вишня, публіцистики з виразною іроніко-сатиричною тональністю. Свідченням цього може бути есе “Ганьба поразок і слава перемог, або Коротка хронологія великого зла”, надруковане свого часу на шпальтах “Слова Просвіти”. Продовження й розвиток традицій, на думку В. Косяченка, може здійснюватися в найрозмаїтіших стерність літописця української історії, а й про його плідну працю і на редакторській ниві, й біля керма Спілки письменників України. Ювіляра тепло вітали земляки — народний хор “Родина” з Ніжинського району, актив Чернігівського земляцтва, квартет “Явір”. Дякуючи всім, хто привітав з поважним рубежем життя, роздумуючи про прожите і написане, Юрій Михайлович пригадав слова І. Канта: “Що є найважливіше в світі? Це зоряне небо над головою і моральні закони всередині нас”. Тож хай ще довго буде негаснучою висока зоря Мушкетикового слова, серця, духу, а його книжки допомагають усім нам зберегти у душах ті моральні чесноти, ту кореневу систему українського роду, без яких нам не бути повноправними господарями у вистражданій і омріяній багатьма поколіннями українській Україні.
формах. Він розповідає про одну зних — відновлення буковинськими просвітянами 1993 року видання дитячого журналу “Ластівка”, заснованого ще у часи румунської окупації Буковини. Тепер його головним редактором став автор, для якого це відновлення “посвідчувало готовність, продовжуючи визвольні традиції попередників, і в нових поколіннях плекати почуття національної гідності та любові до України, готовності, як і власну свободу, обстоювати її мову, культуру, історію, її здобуту врешті незалежність”. Косяченко-критик виокремлюється нелінійним, всебічним підходом до аналізованих текстів. Проте серед пріоритетних для нього смислових наголосів — художнє втілення моментів спільнотної спадкоємності, “міцних духовних зв’язків із родиною, з історією свого народу, із рідною землею”. Це добре видно у розгляді “Зоряного дощу” М. Вінграновського. Звертаючись до творчості відомого буковинського письменника Михайла Івасюка, автор показує, що й він веде духовний родовід від франківської традиції, у якій віднаходить “код… національної духовності” народу. Письменник сподівається на тривкість українського культурного коду і тяглість питомої традиції. Не замовчує автор і шкідливих традицій: це і “глибоко закорінений антиукраїнізм”, вияви якого він бачить у спорудженні в Одесі монумента “гулящій” цариці; у відмові депутатів Чернівецької міської ради перейменувати вулицю Аркадія Гайдара на вулицю Романа Шухевича. Це і традиція “обрусєнія” українців, яка за роки незалежності, здається, набрала ще більших обертів. Це, зрештою, і ганебна традиція “генеральних мордобитій”, яка “навіть у наш постімперський час дає про себе знати”. Це і намагання “деідолізувати” Шевченка, які у сучасній інтелектуальній практиці набувають уже статусу традиції. На противагу цим намаганням він формулює питання-заклик: “Та чи не пора уже всім нам в Україні сущим прочитувати Шевченка таким, як він є? І все більше звіряти по ньому себе самих і свою громадянську позицію?” Пройнята віщими заповітами попередників, книжка В. Косяченка змістом занурена у бурхливі хвилі життя сучасного. Автор — не суддя і не свідок, а учасник. І тому проблема традиції для нього — не суто теоретичне завдання, а питання практичне в найліпшому значенні цього трохи заяложеного слова.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
