Поетичний автограф · “Вивчати заново і пізнавать життя, ловити ймення Батьківщини слухом…”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Павло МОВЧАН ІЗ КНИЖКИ ПОЕЗІЙ «ТИ…»
Слово Просвіти, №14 за 2009 рік
ВЕРТИКАЛЬ Бджілка спокою й розваги повнить вересень теплом; вітер ще дає наснагу підіймати їй крило… В самоті душа пильніша бачить далі, аніж зір: простір інший, колір — інший, гори хмар чи хмари гір. Хризантемно, вогкосиньо ледь вгинається туман… Невагомо, не множинно стука серця барабан… Отже, ще живий подосі, отже, випростай крило — глянь, кружляє безголосо янгол дня понад селом… В нього пір’я — подивися — заплямоване — в смолі… Ну ж бо, швидше відштовхнися від отвердлої землі… Під ногами в тебе яма, над тобою синя вись. І лети, лети без тями Вгору — зором, серцем — вниз…
* * * Ніч по вікні тече розведена як сажа, і зустрічні вогні спалахують — на мить, і щемні почуття до рідного… і враже кипіння від образ, що серце так ятрить… Хазари в дім зайшли й спаскудили божницю і пір’я розчинили в повітрі — з подушок… Падіння стрімголов у прірву… і не спиться під гуркоти коліс, під рейок цокоток… Де Святослава меч, де гнів мій обосічний, і залізниця ця не стелиться в Ітіль… Танцює на шнурках бісівство опівнічне на пучках ворушких, що тягнуться звідтіль… Що під тобою? Ніч? Чи доля неминуча? Так ніби з часу випав — в колодязь без води… і скрапує тобі на губи вим’я суче нестерпну гіркоту, щоб хижим був завжди…
* * * Потрійну порцію цикути хильни з дощем — гріхи спокутуй, хоч ти затруєний давно… ти — напівпривид.. і не чути ТЕБЕ… ти — стовп… ти — порохно… В повітрі вм’ятина від тебе залита тінню по вінець… Стирчить замість волосся — гребінь в твоїй десниці — камінець… І хтось ще слуха на безлюдді ТВОЇ оскарження й жалі про протяги, безсоння в грудні, про сирість чорної землі… про черствий хліб та бараболю, про сіль, що плаче на столі, про зморщену сирітну долю, що глухне в мертвому селі… Ані котів витрішкуватих, ані сварливих горобців. Шибки розбиті в кожній хаті і ходять привиди-мерці… І проступає зірка з неба крізь повсть товсту, отруйну мряч: зозулька з ходиків до тебе гука: не-плач… не-плач… не-плач…
* * * I. Немов не виникало, не було ні лебедів, ні селехів, ні сплесків, ні хмар пірчастих… Лиш одне крило згорнуло теплий попіл у колиску, що високо гойдалась над селом… Усе спочатку, все — від сповиття, від перших звуків та невмілих рухів вивчати заново і пізнавать життя, ловити ймення Батьківщини слухом… В дзижчанні бджіл, у сплесках ластівок, у захлинаннях ринв та водогонів вивчать абетку зроєних зірок, і злизувати розпачі солоні…
II. Бо ти один… покинутий всіма, Прив’язаний за поперек до столу… Ну де ж ви ВСІ, хто був, кого нема, В глухому вульї склом товченим — бджоли… І ти, країно видив і химер! Чому мені ТИ долею судилась,
хоч огортають коконом тугим ткання снігів чи полотнища днини.
ТИ… Лише очі розплющу, і бачу далеке Задоння… людолови-хазари аркани верблюжі плетуть… і здригається шлях від перестуку коней, і повіки тремтять, розтікається світло, як ртуть… Гей, брати ви мої! Перепродані сестри! Замуровані в стіни Багдадських фортець! Доля в кістку вп’ялась катівним перевеслом, від аркана на горлі намиста рубець… Ні, не викричусь, ні, а клубком розмотаюсь по землі непритомній під стукіт копит… Від Дунаю до Дону, а далі — до мурів Китаю Розтягається нитка шовкова — на спит… Ще живий, ще живий, ще пульсує ув оці жарина… Дим кизячий схилився за обрій на Схід. І кричить, і волає ненароджена вчасно дитина у зґвалтованім лоні, в глибинах століть… А ти сам — наповіщо родився дочасно?.. Наповіщо тобі прищепили той ген, що про час забувай ловить мить цю прекрасну, коли ніч вироста і зника Карфаген.
НА ПРАВІЧНІЙ ЗЕМЛІ Час обвалився старістю раптово, знечищене єство все прихистку шука… витрушуєш папір — шукаєш давнє слово, щоб притулить до губ, як з бузини свистка… Воно одне в одно об’єднує все суще, Споріднює тебе минущістю всього… Обсілась глина геть, стін біла шкаралуща обсипалася долів і відлетів вогонь… У стрісі горобці і гуркотнеча в полі, і здичавілий хміль нагадує про дні, коли тут рушники літали білим колом, по стінах малювались і мальви, і півні… І гупанням чобіт вбивалася долівка під заслонку плескату, під пилку й гребінець, з солодких губ нектар пила солодка жінка і торохтів горохом свинячий пухирець… Гай, гай… давно… гай, гай… у вирій… фантоми небуття… забуті імена… Домахи, Явтушки, Каленики, Порфири… Підземна У! Країна! Рахманна — глибина… І цегляні трипілля, і глиняні аратти лежать на шарі шар… череп’ям, саманом пшеничні письмена, щоб ТИ міг прочитати оте єдине слово, утрачене давно… Країна — У — країна довірлива, як голос, Що з губ дитячих лине у потойбічний світ. Глибокі лемеші перевертають поле І трощаться горшки — скрижалей родовід.
І глибина віків сяга за видноколо — Розорана правічність, розмелені часи… І назирцем ступа крук — знаний семітолог І глиняним божкам видовжує носи…
* * * Ущільнюється час до проявів на небі, безвічне проступа у прозирку зірок… Я так віддаленів, мій Господи, від тебе, що треба на клубок відмотувати крок. І я ступнув …І тінь з-під ліхтаря зірвалась, і обігнала час, і сплямувала лик… і провалився вмить в своє нічне провалля, звідкіль пробивсь лишень тонкий дитячий крик. На глиняному дні, в чорноземі нічному знаходжу обручі й обшмульгані ціпки, які належать вже безликому НІКОМУ, — вони колись писали МЕНІ земні стежки… Співаючий обруч кружляв по видноколу, пружинистий ціпок йшов кумельгом у степ, і відривавсь від губ стрічкастий чистий голос, і лунко вимовлялось ТВОЄ ім’я святе… Я — янголят стеріг, що паслися у небі, у жайвориний дзвін вплітавсь церковний дзвін… І що не крок, то йшов я, Господи, до ТЕБЕ, і озивався ТИ з усіх-усіх сторін… А нині матюки шубовскають камінням… Напильник тне метал — збиваються замки… іржава ніч скрипить… остання чи осіння? Ведуть сліпців шнурком… Ціпки… Ціпки… Ціпки…
* * * Життя! І ти було медовим. І не оскаржить днів своїх: ми — ті ж, ми — ті ж, хоч дні все нові, а за вікном: то дощ, то сніг…
Сумнівний час, сумнівна доля… Лиш безсумнівна вдалині могила в полі, і тополя, і хрест раменний у вікні…
Життя — пиття, життя — помилка… сльозавий зір, іржавий смак. Тінь лісу входить, наче пилка, розполовинює кістяк…
Безмежжя за Зміїним валом, безсмертя в крихтах вуглецю. Ти — всюди, куди вкаже палець: в цю крапку неба, і в оцю…
Душа твоя зміститься скоро — тернина серце враз протне, і холод в тіло твердокоре занозить жало крижане.
* * * Хто підіймає душі на висоти? Хто нам поклав ці вічні перельоти — Старіти і вмирати на льоту?
Хто нурить у безодню чорноту Дзеркальні крила, бурштину зіниці? Вже відкували щезниці-зигзиці Твою непроминальну самоту… Навіщо було тут тобі родиться І випасати хмарку золоту?.. Під нігтями, під серцем ти, землице, тебе найменували як святу… Ти здичавіла… вже давно… байдужа… Стукочеш в деко чорної труни… Стук дужчає щокроку, чуєш, друже, І хтось нам каже: ви — її сини… Душа ж в степу кружляє по спіралі, — Їй не піднятись на однім крилі… Хтось розтирає в пальцях на поталу Твоє єство, як грудочку землі…
НАБЛИЖЕННЯ I. Розшарпаний час, перешитий жорствою, твою обгортав наготу вогняною — у зріст — плащаницею… муки тілесні проймали до серця: так, ніби воскресне при тиші солодкій стромa піднебесна! …І вирветься з подихом погук дитячий, немов пташеня із гніздечка тремтяче — спурхне в позачасся від тебе за мить… В ногах шкаралупа сповитку лежить… і тиша… і тиша довкола така… В пташиному горлі нема язика… повітря немає… немає й пісень… Висока колона, ім’я якій День, звелася до сонця, скляна, невпростець… А в ній схолоняє душі пухирець. Обабіч бряжчання і хрусту кісток… в долоні черговий безвічний гвіздок… у мідяних жилах іржаві шприці і вічна безмежність в чотири кінці.
II. Облущувалось світло, мов слюда, отвердівала встояна вода і зірка прямовисну павутину спускала з неба — рятівну, єдину єднальну нить, бо в безвість запада світ сповивальний… світла пуповина урвалась раптом — і вода тверда вхромилась ржаво в тіло, як тернина… і зойкнула обірвана струна розволоклася стончена хвилина… Зродити й зрадить, роде кучерявий, себе знеславить… ошукати всіх… Лічильник зла, ти, йолопе кощавий, хіба не чуєш, крутиться… Як міг забуть про вічні родові сполуки про пупорізні, сповивальні руки, про скрип колиски, намистини звуків, і про молочні зуби в товщах стріх… Хіба не бачиш календарну зірку, що заглядає крізь сучкаву дірку, яка подушка в тебе вже тверда… і пада з рукомийника вода у прірву часу, де скипає сірка…
В ПЕРЕДЧУТТІ СЕРПНЯ Що могло, те ще не сталось… молоко дзвенить в дійниці, ластівка сіда на палець, валуном лежить ягниця, а дзвіниця бурштинова повна меду проти сонця, молодик прорізавсь знову у небесній ополонці. Два світила одночасні — світить батько, світить ненька, дзвін медовий тихо гасне — світла краплю ловить жменька… Боже, збережи видіння, не спустошуй пам’ять — душу… повна голова насіння — серпень соняшника сушить. І сухий листок наждачний доторкнувсь до перших зморщок молоко тече нелячно у безвічний чорний горщик… Мить! Розляжся до безмежжя, білий струмінь, не вривайся — покрай неба білі вежі свідчать тільки про безчасся… Не потрібно ще про строки! — хай триває надвечір’я… та розчахуються кроки, з поля сунуть чорні змроки, проступає сіль сузір’я… щоб засипать вщертно очі і спалити губи-рани, та зростає дух молочний разом з хвилею туману. І у білому одінні Ходить батько, ходить ненька, Як світила богорівні, — у руках дзвіниця дзенька…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
