Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Вредні інтерв’ю · “Життя набагато розумніше за нас, і в ньому є чимало закономірних несподіванок”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

«МЕНІ ДОРОГЕ ВСЕ, ЩО Я РОБЛЮ…»

Слово Просвіти, №14 за 2009 рік

Там просто немає живого українського слова. Це вже безнадійний анахронізм: багатство лексичної партитури, мовні партії, яскрава стилістика, індивідуалізація персонажів — схоже, що все це новогенераційних авторів просто не цікавить. Воно для них — спадщина соціалістичного реалізму. А дарма: це не соцреалізм, а невід’ємні складові повноцінної літератури, яких не цурається будь-який “ізм”. Я під великим враженням від роману “Земля під її ногами” Салмана Рушді (автора відомих “Сатанинських віршів”, якого іранські фундаменталісти засудили до смертної кари і який змушений переховуватися в різних краях світу). Цей роман має комбіновану літературну техніку. Він водночас і роман-виховання, і роман-диспут, і роман-міф, і містичний роман. Тут творчо співпрацюють і звичайний реалізм, і магічний реалізм. Як і нещодавно виданий в українському перекладі його роман “Опівнічні діти”, що створює враження роману стічних канав і роману-всесвіту водночас, роману-репортажу з пронизливою реалістичною точністю подробиць і психологічних деталей та роману цивілізації з тотальними філософськими “обертонами”. Без реалістичної культури автора саме таких творів просто не було б. Приклад з образотворчого мистецтва, який може бути аргументом і в справах літературних. Коли до Давида Сікейроса приходили молоді художники з усіма супрематичними фантазіями, він часто казав: а ти напиши мені портрет своєї матері, щоб вона була такою схожою на себе, як на фотографії, — я повинен переконатися, що ти справді вмієш малювати; а вже після цього як ти хочеш, так і “самовиражайся”. Нещодавно вийшов (нарешті) в російському перекладі написаний ще в сімдесяті (і ще — чеською, бо автор уже давно перейшов на французьку) один з найкращих романів Милана Кундера “Життя не тут”, у якому поет і кат владарюють в одній особі. За словами самого автора, цей твір про те, як поезія “одного фатального дня” перетворюється на “мистецтво, що прикрашає звірства”, посміхаючись до світу “кривавою посмішкою цнотливості”. Унікальні фантасмагорійні сюжети з їхньою поліваріантністю, що запрошують читача до співтворчості, до найрізноманітніших читацьких рецепцій в “Унікальному романі” тав “Паперовому театрі” Милорада Павича. Обидва твори в російському перекладі. Українською виходив, здається, тільки його “програмний” “Хазарський словник”. Щойно прочитав португальця нобелівського лауреата Жозе Сарамаго “Євангеліє від Ісуса”, а тепер узявся за його роман “Перебоїв смерті”. Це таки справді література третього тисячоліття. І з погляду художніх ідей: смерть відмовляється від своїх трудів, усі житимуть вічно; бурхлива ейфорія людності змінюється відчаєм та ескалацією війни — і тоді смерті доводиться знов утручатися в життя, змінювати прийняті правила стосунків із людністю. Це блиск. І з погляду стилю, самої манери організовувати прозове повістування Сарамаго — це беззаперечний винахід, це яскрава екзотика. Я читав усе, що друкував найцікавіший для мене сьогодні російський прозаїк (до речі, мій добрий знайомий) Володимир Маканін. І ось, здається, його вершинний роман: “Андерграунд, або Герой нашого часу”. Твір, що “тримається” на віртуозному інтонуванні оповіді. Це той добре відомий російський “сказ” (його найцікавіші взірці у Лєскова), але “сказ” іронічний, щедро приправлений гротеском і містифікаціями. Такі автори й такі твори народжують у літературі цілі напрями й тенденції. — Пашковський, Портяк, Кононович, Ульяненко, Слапчук, Таня Малярчук — спрогнозуйте майбутнє цих авторів. Хоч ні, Пашковський для мене понад будь-яким переліком… І все ж — спрогнозуйте. — Так, Пашковський — один із тих, хто визначає обличчя сучасної української прози. Схоже, що кожен, хто намагається вступати в його сліди, зазнає фіаско. Бо Пашковський — це не лише “джойсівська” нарація, віртуозне володіння прийомами “потоку притомності”. Пашковський — це те, що можна назвати українською онтологією, бо це той письменник, у творах якого однією з головних дійових осіб є неповторна українська мова. Пашковського можна імітувати, наслідувати, але щоб повторити те, що і як він пише, треба бути Пашковським. Він не піддається розмноженню на копії. Слапчук — також прозаїк власного регістру. Не знаю, чи він свідомо взорований на китайську і японську прозу з її грайливістю, ненаголошеною притчевістю, тонкою мінливістю настроїв та етичним стоїцизмом. Як і в своїй поезії, в прозі він мовби стоїть осторонь загальних шукань; він — ніби сам по собі й сам собі законодавець тенденцій та стилю. Ще з названих імен цікавий Ульяненко. Добре пам’ятаю своє враження від його “Сталінки”. Яка пронизлива точність психологічного жесту й графіка слова! Щоправда, інколи мене дратує концентрація натуралістичних сцен у його романах. Що ж, такого теж немало в світовій літературі (скажімо, Генрі Міллер, Ананіс Нін, Чарльз Буковськи), але не це мені як читачеві в нього важливе. Мені близька його антипафосність — від пафосності нашого письменства, здається, вже скоро вібруватиме повітря над Україною. Ми не маємо в цьому почуття міри. Ульяненко зазнає критики за надто відверті сцени сексуальних стосунків. З погляду старомодноцнотливої української літератури це правильно. Але — подобається це нам чи ні — світ давно втратив оту цнотливість. Якщо ще Симона де Бовуар чи Маргарет Етвуд у творах трималися, як мовиться, на грані, то нині одна за одною з’являються книжки на взір “Сексуального життя Катрін М.” французької письменниці Катрін Мілле, де торжествують вуєризм та ексгібіціонізм. Американський драматург Єва Енслер написала наприкінці минулого століття кілька моноп’єс, якими у театрах Нью-Йорка розпочався літературний проект “День вагіни”. Одні могли побачити в ньому порнографію, нездорове смакування сюжетів із сексуального життя, інші — і це було метою оприявлення цих п’єс на сцені — артикуляцію болісних проблем сучасної жінки, яку переслідують зґвалтування, приниження, сексуальні травми, що накладають зловісний відбиток на все жіноче існування. Оскар Вайлд у передмові до “Портрета Доріана Грея” рішуче протестував: “Не приписуйте художникові нездорових тенденцій: йому дозволено зображати все”. Іще там само: “Немає книг моральних чи аморальних. Є книги добре написані або написані погано. Ось і все”. Ясна річ, що в значення погано чи добре написані Вайлд вкладає значення не тільки — чи не стільки — самої техніки письма, мистецьки яскравого “плетення словес”, а й змістове наповнення, те, задля чого це пишеться, що й навіщо тим хоче сказати автор. Яскраве тому потвердження з літератури наших днів — “Еротичні історії” Милорада Павича. Деякі архіцнотливі критики звинувачують нещодавно проголошену лауреатом Нобелівської премії Зіґфрід Елінек як авторку порнографічних романів (особливо ж коли йдеться про “Коханців” чи “Хтивість”). Однак її оборонці заперечують: Елінек пише про жіночі претензії до світу саме через призму їхнього — часом вельми драматичного — сексуального досвіду. Це — з одного боку, а з другого, за словами, самої авторки, її “Хтивість” — пародія на порнографічний роман. Саме наміри говорити про дуже важливе в людських стосунках — часто через сферу сексуального досвіду — відчуваю і в романах Ульяненка. Але не відчуваю цього в “Сьомзі” Софії Андрухович, де, здається, все продиктовано зухвалим наміром епатувати, де зривання всіх можливих “табу” — тільки самоціль. Колись російський критик Олександр Макаров, який сам ще був молодим, писав статті про тих, хто йшов у літературу. Там були такі різкі письменники, як Віктор Астаф’єв, Олександр Вампілов, Євген Євтушенко, Віль Ліпатов та ін., і все прогнозував їм якийсь варіант майбутнього. Згодом, років через двадцять, він написав цикл статей “Слідами моїх виступів”, де проревізував свої прогнози. Виявилося, що творча біографія кожного склалася набагато цікавіше, ніж Макаров прогнозував, що він, до його честі, й визнав. Я твердо переконаний: життя набагато розумніше за нас, і в ньому є чимало закономірних несподіванок. Тому мені просто не хочеться робити прогнозів. У цих прозаїків для мене вже цілком вистачає їхнього сьогоднішнього. — Іще. Софія Майданська — Теодозія Зарівна — Галина Тара@ сюк — Галина Паламарчук — Людмила Таран — Євгенія Коно@ ненко — Ірен Роздобудько — цей ряд можна звужувати, можна розширювати (Ви це можете зробити), але не можемо не го@ ворити про книжки цих авторів. Отже, по-джентльменськи уза@ гальнюючи, це… — Я почав би цей ряд із письменниці, яка пише з воістину моцартівською глибиною і легкістю, — з Галини Пагутяк. Вона звернула на себе увагу ще “Дітьми” — про цей блискучий дебют писали Дзюба, Дімаров, Жулинський, які не шкодували суперлативів. І, як це дуже рідко буває, всі вони — заслужені. Із цієї езотерики, з фантасмагоричних видив, із віртуозної стилістики і виростає її проза, яка вражає містичними глибинами, драматизмом самого людського існування та надзвичайною органікою слова. Мені здається, перекладачі ще стоятимуть у черзі за творами Пагутяк — відкриття її для Європи ще попереду. Хоч перекладати Пагутяк буде неймовірно важко — це все одно що перекладати прекрасну поезію. У такому разі переклад — це не так здобутки, як утрати. Бож в ідеалі перекласти неможливо. Характерна в цьому розумінні назва книжки Умберто Еко, що присвячена перекладацтву: “Сказати майже те саме”. Зауважте: не те саме, а майже те саме. Ще ніхто не написав історію художнього перекладу як історію втрат. Щось, ясна річ, перекладач передає — бува, навіть художньо яскраво, — однак так багато лишається “за кадром”. Нині часто звучать імена жінок у прозі, яких ціла плеяда. Здається, ще ніколи не було в ній стільки яскравих імен. Окрім беззаперечного сьогодні лідера Марії Матіос, чиї романи “Солодка Даруся” й “Майже ніколи не навпаки” мають просто небувалий для останніх десятиліть розголос (абсолютно заслужений — комерційні показники успіху цього не нижчі за художній рівень творів), у цьому ряду стоять Софія Майданська, Теодозія Зарівна, Галина Паламарчук і Людмила Таран. Майданська, почавши із “Землетрусу”, утвердила себе передовсім як прозаїк, майже цілковито заступивши себе як поетесу. Те саме сталося і з Зарівною та Паламарчук. Шкода, що Паламарчук так мало друкується. (Я писав про її книжку прози років із п’ять тому й досі пам’ятаю своє від неї враження: справді артистична авторська проза з поетичними “обертонами”). Здається, ще тільки починає розкриватися потенціал прозаїка у вигадливо побудованих сюжетах Людмили Таран, Катерини Мотрич і Надії Гуменюк. Окремо наголошу на “Вербовій дощечці” Теодозії Зарівної, яку, здається, ще ніхто в нас не прочитав (можливо, через малий наклад). Цей роман — нова якість, новий рівень в осмисленні теми УПА і долі нашого народу. Твір написано під зовсім іншим кутом зору — тут немає пафосності, національної романтики; натомість болісні пошуки відповіді поколінням, яке народилося вже після тих подій, але також приречене заплатити дорогу ціну навіть за свою непричетність до тієї історії. Війна наздогнала героїню роману Зарівної в мирних буднях і безжально поранила її в самісіньке серце. І, звичайно ж, письмо Зарівної — висока духовна пластика, динамічність і поліфонія, витвір архітектури у вигадливо вибудуваних періодах, особлива психологічна деталізація — це також вищий пілотаж. Зауважте, які — і скільки їх! — кадри постачає нашій прозі поезія. І це головним чином жінки. Феномен, який ще належить осмислити. — Не хочеться про це говори@ ти, але істина дорожча. Літера@ турні премії. Здається, що Ви входите до журі чи не всіх пре@ мій, які існують в Україні. Ліга меценатів фондує і патронує добрий десяток з них. Премія Гуляків — приватна, але з подачі НСПУ претендує на друге місце після Шевченківської. Націо@ нальна премія. Премії журналів і обласних адміністрацій. Місь@ крад і сільрад. Галузеві й ті, що “імені…” Імена радянського ча@ су, імена з “руху опору”, святі й грішні.. Але, головне, — непов@ торні, талановиті імена лауреа@ тів. Хто вони, які вони? Ваше бачення цієї теми. І — вибачайте — є люди, які носять звання лауреатів чи не всіх премій Ліги меценатів… — Не хочу повторюватися — кілька років тому я надрукував у журналі “Україна” статтю про літературні премії у світі й в Україні. Дуже рідко буває, щоб присудження котроїсь із них було сприйнято одностайно схвально. Переважна більшість цих епізодів скандалізується. Дописую книжку про Нобелівську премію і пов’язані з нею сюжети. Здається, в понадстолітній історії її існування немає жодного випадку, коли б — у кращому разі — не спалахнули дискусії з приводу вибору кандидатури на лауреата. Здається, навіть сам Бог не зумів би догодити всім. А тут — люди. Одним видається, що вони переконливо мотивують свій вибір, інші не вірять у щирість того вибору й приписують експертам або — в кращому разі — естетичний дальтонізм, або ж корупцію. Одне слово, стара як світ історія, і вона повсюдно постійно повторюється, міняються тільки дійові особи. Дехто в нас нарікає: от, мовляв, премій розвелося!.. У Франції ж, наприклад, майже три тисячі літературних премій. Дві тисячі в Італії. Це свідчення інтенсивності літературного процесу. Престижність, “брендовість” премій — ось тема. І річ тут не лише в грошах. Скажімо, славетна Гонкурівська премія має фінансову частину в сумі 10 євро. У Франції інші премії дають хтозна-які гроші, однак найамбітніша мета кожного письменника — саме вона, Гонкурівська. У нас неоднораз заявляли: ось ця відзнака буде альтернативною Шевченківській премії. З такима амбіціями засновували премію Гуляків (здається, вона називається “Айстра”; і що це за назва?!), але такі заяви викликають лише іронію. Не хочу коментувати реєстри лауреатів різних премій — ми ж із вами добре знаємо, хто є хто і що є що. А для читачів треба цілі лекції виголосити для того, щоб переконати: ікс — таки поет, а ігрек — таки не поет… Щодо премій Ліги українських меценатів. Кілька людей мають воднораз премії імені Олекси Гірника й Дмитра Нитченка. Їх присуджують не за літературну творчість, а за утвердження й оборону українського слова. Тобто за діяння. І коли, скажімо, Василь Клічак або Петро Перебийніс так активно допомагають нам проводити Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика, то це також було аргументом, щоб вони стали нашими двічі лауреатами. Але коли йдеться про премію імені В. Свідзинського (за найкращу книжку лірики), то тут імена говорять самі за себе: Ігор Качуровський, Володимир Базилевський, Василь Герасим’юк, Степан Сапеляк, Валерій Гужва. — Зумисне не питаю Вас ні про конкурс імені Петра Яцика, ні про яскраву Вашу роботу на Радіо “Культура”, ні про секретарюван@ ня в НСПУ. Розмовляю із суперчи@ тачем та письменником Михай@ лом Слабошпицьким, лауреатом Національної премії ім. Т. Шев@ ченка. Мені здається, що й Вам ці іпостасі найдорожчі. Про що і що, Михайле Федотовичу? — Мені дороге все, що я роблю. І конкурс теж. Це теж творча робота, і віддаю їй чимало сил. Я мріяв про такий його масштаб. Але при цій нагоді мені справді більше хочеться говорити про справи літературні. Розмовляла Любов ГОЛОТА

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин