Події, факти, коментарі · с. 3сторінка оригіналу ↗
АПОЛОГЕТКА МЕТРОПОЛІЇ З НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
Слово Просвіти, №14 за 2009 рік
ПОЗИЦІЯ
Олександр ПОНОМАРІВ, заступник голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати… Т. Шевченко “Розрита могила”
Професорка катедри російської мови Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Людмила Кудрявцева нещодавно опублікувала в збірнику “Русский язык и литература: Проблемы изучения и преподавания в школе и вузе”. — К., 2009 працю під претензійною назвою “Русский мир Украины и его образовательное пространство”. Праця містить численні посилання на документи різного характеру і рясніє цифрами. Ось тільки ці посилання й цифри наведено так, щоб спрямувати читача в потрібне авторці річище. Розганяється пані Кудрявцева здалеку, проте з розгону сідає на слизьке. Посудіть самі, шановний читачу: “Корни Русского мира уходят в далекое прошлое — в Киевскую Русь и Киев — “мать городов русских” (цей уривок подаю без перекладу, бо в нас із росіянами не збігаються значення слова руський). Дивно, що професорка провідного університету України досі не знає, що Русь — це історична назва України, а руський — синонім до український. Коли київський князь Олег казав, що Київ буде матір’ю міст руських, то мав на увазі Чернігів, Вишгород, Білгород (тепер село Білогородка Київської області), а не Москву, Можайськ, Петербург чи Новосибірськ, про які в Х столітті ще й згадки не було. Країна, про мову якої так уболіває пані Кудрявцева (чомусь на віддалі, а не в самій країні), до XVIII століття звалася Московією, Московщиною, а її мешканці — московитами, москалями. Цей етнонім в українській класичній літературі вживали аж до запровадження в нас більшовизму. До середини XVII століття, тобто до так званої Переяславської ради, московитів в Україні майже не було. Переговори Богдана Хмельницького з московськими послами вели через перекладачів. Заселення України москалями почалося після трагічної (для нас) Полтавської битви, ще більше — після зруйнування Запорізької Січі, а особливо інтенсивно — після розкуркулення та голодоморів, коли в спорожнілі українські села масово завозили вихідців з Росії, зокрема з Нечорнозем’я. Після Другої світової війни багато російських солдатів та офіцерів не захотіли повертатися в свої оспівані в піснях “ярославские, рязанские да смоленские
Фото Ксенії Гладишевої места”, а осіли в Україні. З огляду на ці причини й маємо найчисленнішу російську національну меншину. Російськомовними стало й чимало українців. Це спричинено тривалою політикою російщення царських і радянських часів. Що більше перебували українські землі в складі Московської імперії, то більшого російщення вони зазнавали. У часи застою на Півдні й Сході України позакривали майже всі українські школи, тому цілі покоління українців були відлучені від активного вживання української мови. У незалежній Україні, хоч і повільно, але відроджується українська мова. І тут на перешкоді стають люди, які виконують настанову Людмили Путіної, згідно з якою кордони Російської держави збігаються з кордонами поширення російської мови. Кожен народ після визволення з колоніального ярма починає відроджувати рідну мову, розширює межі її вживання, внаслідок чого звужуються межі поширення мови колишньої метрополії. Так звузилися свого часу межі поширення німецької мови в Чехії, угорської в Словаччині, англійської в Індії, шведської у Фінляндії. І Велика Британія, і Німеччина, і Швеція поставилися до цього з розумінням. Але не така Росія, особливо її апологети на втрачених метрополією теренах. Пані Кудрявцева наводить “убивчі” цифри. Крім етнічних росіян, російську мову начебто вважають рідною 88,5 % греків України, 83 % євреїв, 64 % німців, 14 % українців. Не думаю, що всі вони вважають саме так, проте розмовляють справді українським територіальним варіантом російської. Чому? Коли відбувалася українізація, уряд Радянської України вживав заходів і до відродження мов інших народів республіки. Наприклад, греки Донеччини мали свої школи, пресу, навіть театру Маріуполі. А коли розстрілювали українське Відродження, те саме зробили й з рештою народів. Кримських татар і німців повиселяли далеко за межі України. У греків позакривали школи й газети, письменників і вчителів репресували, друкарські машинки з грецькими літерами повикидали в Азовське море. Навіть заборонили писати в паспортах національність — грек. Після таких “виховних” заходів і маємо те, що “історично склалося”. Пані Кудрявцеву обурює, що більшість студентів першого курсу відділу російської філології КНУ ім. Тараса Шевченка назвали рідною мовою українську. Цікаво, а яку мову мають уважати за рідну німці, які в Берліні вивчають китайську мову? Невже китайську? Людмила Олексіївна неодноразово посилається на цивілізовані країни, на Хартію реґіональних мов і мов меншин. Нагадую шановній пані, що зазначена Хартія стоїть на сторожі мов, які перебувають на межі зникнення. Про російську мову цього аж ніяк не скажеш. А в преамбулі до Хартії наголошується: “Захист і розвиток реґіональних мов та мов меншин не повинен проводитися на шкоду офіційним мовам”. В Україні, крім кримськотатарської та караїмської, під загрозою перебуває саме офіційна, українська мова, особливо на малій батьківщині пані Кудрявцевої — на Донеччині. Щодо цивілізованих країн. У Німеччині мешкає турків не набагато менше, а у Франції арабів не набагато менше, ніж росіян в Україні. Вони зберігають свої мови, вивчають їх у недільних чи суботніх школах, але їм і на думку не спадає вимагати вищої освіти турецькою чи арабською мовою. Ці люди володіють мовами держав, громадянами яких вони є. Та й росіяни, що мешкають у будь-якій країні, не дозволяють собі того, на що претендують в Україні й Білорусі. Звичайно, більшість українських росіян теж поводиться лояльно як громадяни України. Згадаймо, наприклад, перших міністрів оборони та Військово-Морських сил України, росіян Костянтина Морозова та Бориса Кожина, які добре опанували українську мову і тепер у разі потреби стають на її захист. Можливо, не всі вони знають вислів французького філософа Шарля Бернара, але інтуїтивно зважають на нього: “Коли ти не розмовляєш мовою тієї країни, в якій живеш, ти або завойовник, або гість, або не маєш розуму”. Цікаво, до якої з цих категорій зараховують себе депутати з Партії реґіонів у Верховній та інших радах, думки яких поділяє авторка статті? Знову цитую пані Кудрявцеву, яку дивує, навіть обурює таке: “Зробити професійну кар’єру, здобути національне визнання можна тільки перейшовши цілком на українську мову, забувши про рідну мову”. По-перше, для цього зовсім не треба забувати рідної мови. По-друге, в жодній цивілізованій країні світу не можна здобути національного визнання, не знаючи державної мови тієї країни. Важко уявити, щоб німкеня, вийшовши заміж за турка, чи француженка, одружившись з алжирцем, почали зараховувати себе до турецького світу в Німеччині або до арабського світу у Франції та вимагати зрівняти вправах турецьку мову з німецькою в Німеччині й арабську з французькою у Франції. Але саме це сталося з пані Людмилою, яка колись була етнічною українкою, мала українське прізвище, а тепер стала переконаною росіянкою з російським прізвищем. Ото вже справді мав рацію Володимир Ленін, кажучи: “Зросійщені інородці особливо часто передають куті меду щодо істинно російського настрою”. Росіяни України мають багато прав, зокрема й на збереження та плекання рідної мови. Але вони мають і обов’язки перед державою, ім’я якій Україна. Тож хай ніхто не заважає їм бути нормальними громадянами своєї держави.
КОМЕНТАР
Нещодавно на розгляд Верховної Ради України народний депутат Юрій Гнаткевич вніс проект закону про державну мову та мови національних меншин в Україні, який викликав значний резонанс, особливо у російськомовній пресі. “Слово Просвіти” звернулося до Юрія Васильовича з проханням прокоментувати окремі положення законопроекту, його бачення можливості прийняття такого закону в нинішніх умовах, адже відомо, що подані торік мовні законопроекти П. Мовчана і В. Яворівського Верховна Рада вперто не розглядає. — У попередніх скликаннях представники націонал-демократів не подавали подібних законопроектів і не реєстрували у Верховній Раді з огляду на те, що склад депутатського корпусу не вселяв надій, що ми його приймемо, а наші опоненти скористаються цим, щоб додати рядки про державність чи реґіональність російської мови. В останньому скликанні було прийнято рішення такий законопроект підготувати. Торік у березні на розгляд Верховної Ради було подано законопроекти Мовчана—Яворівського “Закон про мови в Україні” та “Закон про державну мову в Україні”. Я паралельно працював над власним законопроектом, хотів зробити його таким, щоб там були нормативні позиції, які вказували б на те, що слід робити, якщо та чи інша норма не виконується. Якби наші люди були законослухняні, питання про мову було не настільки заполітизоване, ми могли б обходитися і 10 статтею Конституції разом з її тлумаченням Конституційного суду. За основу я взяв “Закон про мови в Українській РСР”. Усі положення про російську мову і мови меншин, які були в тому Законі, перелицював у нові реалії. Мені хотілося наголосити саме на державності української мови “на практиці” з одночасним введенням норм, які максимально надавали б можливість реалізації прав національних меншин. Ці позиції реалізувати в текстовому варіанті було непросто, адже коли йдеться про меншини, то маємо на увазі лише одну — російську, точніше, не етнічну російську, а ту частину населення України, яка не є росіянами, але не є вже й українцями. Наведу приклад. Усі ми знаємо реальну ситуацію в Збройних силах, де українська — лише мова команд. Офіцери спілкуються із солдатами російською. У проекті закону Мовчана—Яворівського записано, що мовою Збройних сил України є українська (тобто мова діловодства тощо). Я ж додаю, що “офіцери на службі повинні спілкуватися між собою та з підлеглими державною мовою”. Пишу: “В разі, якщо військовослужбовці вперто ігнорують державність української мови, командування зобов’язане вживати відповідних дисциплінарних заходів”. Найбурхливішу реакцію в російськомовній пресі викликала стаття “Мова засобів масової інформації”. Видавці навіть підрахували розміри своїх нібито збитків. Скажіть, що трапиться, якщо раптом газети “Сегодня”, “Обзор”, “Факты” та інші почнуть виходити українською мовою? Нічого! Революцій не буде! Хіба що громадяни України нарешті зрозуміють, у якій країні живуть. У проекті закону толерантно пишу: “У друкованих засобах масової інформації, що обслуговують потреби національних меншин, можуть використовуватися також мови національних меншин”. Розумію, що наступного дня після його ухвалення Ахметов піде до якогось російського культурного товариства і попросить виступити засновником газети “Сегодня”. Але в законі буде сказано: “Якщо наклад такого друкованого засобу масової інформації перевищує 50 тисяч примірників, не менше половини його накладу повинно друкуватися державною мовою”.
Спілкувався Євген БУКЕТ
Від редакції. Згаданий законопроект та інші мовні проекти законів України можна завантажити для ознайомлення з Інтернет-сторінки Верховної Ради України за адресою http://portal.rada.gov.ua/rada/
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
