Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Сучасна людина відійшла від природи, це одна з найтяжчих втрат”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Цвіт «Нехворощі» біля «Дерева облич»

Слово Просвіти, №14 за 2013 рік

Найновішу книжку Любові ПОНОМАРЕНКО “Синє яблуко для Ілонки” було висунуто на здобуття Національної премії України ім. Тараса Шевченка цього року. Любов Пономаренко — авторка книжок “Тільки світу” (1984), “Дерево облич” (1999), “Ніч у кав’ярні самотніх душ” (2004), “Портрет жінки у профіль з рушницею” (2005), “Помри зі мною” (2006). Її твори увійшли до видань: “Десять українських прозаїків. Десять українських поетів” (1995), “Квіти у темній кімнаті” (1997), “Приватна колекція” (2002), “Незнайома”. Антологія української “жіночої” прози та есеїстики другої половини XX—початку XXI століття (2005), вміщені у збірникові “Оповідання’83”, в альманасі “Біла альтанка” (1996) тощо. Твори друкувалися німецькою: в антологіях “Ein Rosenbrunnen” (1998) та “Die Kürbisfürstin” (2000), японською, сербською мовами. Давно хотіла познайомитися з Любов’ю Пономаренко. Час від часу потрапляли до рук її тексти. Не раз думала про те, що в більших містах чи в столиці ми переобтяжені презентаціями, діловими зустрічами, зрештою, працею на хліб насущний — і не задумуємося, як живеться й твориться нашим колегам у так званій периферії. І ось — нагода розшукати і бодай заочно поспілкуватися з авторкою, письмо котрої хвилює мене природною інтонацією, драматичністю, діткливістю. — Ваша літературна творчість розпочалася з поезії. Але жодної збірки так і не видрукували? — Віршування — то дитинство і юність. Школяркою надсилала свої спроби до районної та обласної газет. 1972 року стала учасницею республіканської наради обдарованих школярів, яку проводила Спілка письменників. На тій нараді було чимало майбутніх членів НСПУ. Тоді похвалила мене поетеса Тамара Коломієць. Наші твори надрукували в книжці “Барвиста планета”. А в Ніжинському педінституті імені М. Гоголя, куди вступила після школи, були сильні літературні традиції. Щомісяця засідала студія, яка випускала стінгазету. Як ми там чубилися! Словом, не писати вірші тоді було просто неможливо! Із Ніжинського ВНЗ в 70-ті роки вийшли відомі літератори й журналісти, зокрема Володимир Сапон, Валентина Примостко, Анатолій Шкуліпа, Таїсія Шаповаленко, Олексій Нестеренко. — Чи справді земляк Воло( димир Дрозд порадив писати прозу і Ви дослухалися до його слів? — На початку 80-х на семінарі молодих письменників в Ірпені (приїхала туди з віршами та замальовками) написала перші оповідання. Писати прозу порадив Володимир Дрозд. Ті оповідання друкували “Літературна Україна”, “Дніпро”, “Вітчизна”. Мені пощастило, бо тоді моїми вчителями стали і залишилися ними на все життя і Юрій Мушкетик, і Анатолій Дімаров, і Петро Кононенко, пізніше — Олександр Сизоненко. І хоча дехто пророкував, що після яскравого сплеску коротких оповідань далі серйозного письма може й не бути, — писати стало сенсом мого життя. Пригадую 2005 рік, розпочався мій творчий вечір у Спілці письменників і тут чую — з коридора хтось гукає: “Любко, ану йди сюди!” Виходжу і бачу Анатолія Дімарова, який стоїть із довгою лозиною і запитує: “Ти чому стільки років не обзивалася?” — Ой, лозина — це вже надто серйозно… Одна з Ваших геро( їнь каже: “Не пиши про те, що з тобою відбувається”. Це — са( монастанова, якою Ви насправ( ді нехтуєте? — Коли творець заглиблюється в роботу, “провалюється” у своє творіння і разом із героями проживає якийсь час, то можуть відбуватися дивовижні речі. Ти в іншому світі, там розмовляєш, робиш помилки і відкриття, там помічаєш те, що в буднях непомітне. Траплялося, що прототипи персонажів, які залишилися в реальному, починали раптом діяти за сценарієм повісті чи оповідання. Так було з майстром Лютнею (“На срібному човні”), Ганною Шовковою (“Дерево облич”), Чоловіком (“Гніздо ремеза”). Фантастика, випадковість, збіг? Можливо, й так. Думаю, у стані творчого закипання для багатьох відхиляється завіса майбутнього. Одна з моїх добрих знайомих якось сказала: “Про мене не пиши. Не програмуй!” Так з’явилися рядки оповідання “Нічого не трапилося”: “Ніколи не пиши про те, що з тобою відбувається”. Бувало, коли сюжет із вигаданого починав ставати реальністю, тоді довелося переробляти кінцівку твору і придумувати інші імена персонажам. А в житті все йшло за попереднім сценарієм. — Коли трапляється таке накладання вигадки й реальнос( ті — думаю, не завжди це просто сприймати. Чого боїтеся у твор( чості? — Коли народжується новий твір — захоплює сам процес. Коли ж річ готова, іноді приходить страх. У юності боялася несхвалення, низької оцінки моїх літературних спроб, а з часом з’явився відомий кожному митцеві острах, що тебе не зрозуміють. — Ваше письмо поєднує тон( ку ліричність й епічну притче( вість. Як би самі визначили свій стиль (у найширшому розумін( ні)? — Пишу по-різному залежно від настрою, від задуму, від стану душі. Але всі мої герої шукають свого місця на Землі. То не тільки клаптик ґрунту, землянка, палац. Думаю, нова повість “Нехворощ” є своєрідним підсумком: “Кожен має збудувати свій дім, — каже батько, — і ніколи не питай себе, навіщо живеш на цій землі”. Тобто місце для людини визначене ще до її народження. Літературознавці по-різному визначають стильову належність моїх творів (наприклад, неоімпресіонізм, експресіонізм, орнаментальне бароко…), в аргументах кожного з них є щось раціональне і те, з чим можна посперечатися. Доволі рідко письменник є водночас літературознавцем, та й у цьому випадку схарактеризувати власну стильову специфіку дуже складно. До усвідомлення домінанти моєї творчості підштовхнув Юрій Мушкетик, який після виходу в світ книги “Дерево облич” відзначив її наскрізний трагізм. І справді, у мене немає оптимістичних творів. Біль ніколи не був для мене літературним засобом, страждання кожного персонажа пройшло через клітини мого єства. Помітила, що читачі молодшого покоління трагізм сприймають із певною легкістю — як засіб впливу, метод завоювання певної читацької аудиторії, як схему… — Так, разюче на наших очах змінилося сприйняття багатьох речей… Критики відзначають, що Ви пишете переважно про любовні колізії, життєві втрати і самотність. Як би визначили своє “надзавдання”? — Мені здається, ця заувага критиків виникла завдяки нашому книгодрукуванню. Створювати свій образ книги можуть або дуже відомі письменники, або ті, хто друкується за власний кошт. Я ж покладалася переважно на пропозиції видавців, але вдячна їм за концепційне розуміння і яскраву репрезентацію моєї творчості. Любовні колізії не вважаю основною проблематикою більшості своїх творів, зокрема повістей “На срібному човні”, “Тільки світу”, “Ошалілі болотні вітри”, “Неба дістати”, “Нехворощ”. Надзавдань собі не ставлю, наперед нічого не планую. Життя людини — суцільні втрати. Намагаюся простежити, як опановується мистецтво втрат. Спочатку і до останнього подиху. Людині доводиться багато разів внутрішньо “згоріти” і піднятися з попелу, але не всі на це здатні. — Мовлячи Вашими ж слова( ми, Ваша героїня — “жінка з пе( редмістя”. Утім, і сільська жінка також. Як відомо, досі вони три( мають на собі “три кути хати”. Чи не здається Вам, що одна з бід нашого жіноцтва (й цілого суспільства) в тому, що жінки (знову — Ваші слова) “забули, що кожна має знаходити для се( бе час”? — Якщо для когось життя у провінції сприймається як кара чи як символ того, ніби щось не склалося, то для мене це — свідомий вибір. Усе творче життя пов’язане з селом чи містечком. За часи журналістської праці чимало газет оббігли мої “історії” — невигадані, провінційні, про кохання. Це лише невелика частина творчості, але в деяких літературознавців склалося враження, що головна героїня Любові Пономаренко — жінка середнього віку з передмістя, в якої з різних причин життя дало тріщину. Згадані оповідки-історії часто записувала в журналістських відрядженнях. Їх розповідали мені в далеких селах між доїнням корів, у бригадних хатах під завивання вітру, в дорозі, коли в потязі зникало світло… Траплялися унікальні випадки, які щось перевернули в моїй свідомості. Наприклад, історія 105-річної баби Ївги чи подружжя, що прожило разом 73 роки… Якось мати семи дітей покинула чоловіка-пияка і подалася за тридев’ять земель, щоб розпочати все спочатку. Приїхали вони в незнайоме село, їм дали хату з вибитими вікнами, одне ліжко на всіх, на ньому і на печі спали покотом. Пішла на роботу, город посадили, стали на ноги підніматися. І тут прибув батько, став проситися і клястися, що “зав’язав”. Вона — проти, але ж малеча обліпила його, плаче. Жінка каже: “Тоді викопуй картоплю з усіх десяти соток”. Він став і викопав щойно посаджене. Повернулися в рідне село, три місяці жили, мов у раю. Саме тоді вона й розповіла мені про своє надтріснуте щастя. Потім на ферму приносила газету, читала вголос. А за кілька днів увечері йшла з роботи, впала й померла. Чи тримала вона три кути хати, а чи всі чотири? Чи думала вона, що треба залишати час для себе? — Ось Ви й згадали свої “Не( вигадані історії”, які друкували( ся на сторінках районної газети. Як загалом сприймали їх Ваші читачі? — Ці історії для читачів районки часом були детективною загадкою, адже прізвища героїв змінювалися і розповідь велася від першої особи. Люди намагалися вгадати, про кого йдеться, і навіть телефонували до редакції й допитувалися. Дехто присвоював собі роль персонажа оповідки і хвалився тим, що це про нього написано. — Ви зізнавалися: писання для Вас — порятунок і розкіш вихідних днів. Чи маєте нині достатньо часу для творчості? — Майже три десятиліття віддала журналістиці. З одного боку, це було виснажливо, адже в горнило газетної печі доводилось постійно кидати якісь матеріали. А з другого — здобувався унікальний досвід для літературної творчості. Тоді я збагнула величину прірви між життям журналістів великих міст і маленьких райцентрів. У 90-ті роки працівники моєї редакції змушені були вартість передплати у мешканців району приймати картоплею, тому що зарплат і пенсій люди не отримували. А в сусідньому райцентрі у дворі редакції побудували сажок, журналісти вигодовували свиней, за ті кошти випускали газету (до речі, орган місцевої влади) і виживали. Моя література народилася в селі. Волею долі нині творю там, де колись починала. Живу, як усі. Одна справа — дачне гостювання, коли трохи побув і поїхав, там справді не до письма. А інша — коли з усіма ходиш до церкви, зустрічаєш череду, прибираєш кладовище, садиш город, буваєш на храмових святах, на зборах, на сінокосах. Нині село зовсім не те, що було в часи моєї юності. Мешкають переважно пенсіонери. І місяцями нічого не відбувається… Зараз у мене є така омріяна тиша і спокій, бажана митцеві самотність. — Виросли на Чернігівщині і туди ж повернулися після життя

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин