Культура без провінції · “Хто відчинить двері на нашій землі для наших пісень?” · с. 14сторінка оригіналу ↗
Ленківці. На відстані сльози
Слово Просвіти, №14 за 2013 рік
СЕЛА ЗНАМЕНИТОСТЕЙ
Віра КИТАЙГОРОДСЬКА Ленківці — те село, що через Суршу від моїх Нагорян, до якої треба спочатку зійти зі стрімкого горба, по каменях-кругляках зробити кілька ступнів через воду і далі знову підніматися на гострий горб, який підпирає розлогі поля кількакілометрової довжини. Найчастіше ленківські й нагорянські люди зустрічалися біля стини, розміщеної на лівому березі кам’яних копалень, де випасалися вівці з обидвох сіл; у лісах, на ліскових горішках, грибах, дерені та найчастіше на ленківському ярмарку, найбільшому в районі, та храмових святах: у Ленківцях — на святого Петра і Павла, у Нагорянах — на першу Богородицю. Через таке “тісне” спілкування, спільні інтереси та знайомства ленківські та нагорянські часто родичалися — сваталися, кумувалися, та перевозилися з молодими родинами або ж до багатих і гонорних Ленківців, або ж до бідних, але не менш самозакоханих Нагорян. У 50—60 роках минулого століття між громадами зав’язалися ще й міжколгоспні стосунки, спочатку господарчі, а згодом й ідейні. Та ставати на прю з ленківцями було непросто, бо було там багато ґаздовитого народу, який незабаром вивів свій колгосп під назвою “Україна” у передовики, а незабаром у мільйонери. А на трактористів і доярок посипались медалі, ордени та звання героїв. Саме в таку розбурхану колективною працею та прагненням зберегти автентичність поряд шість десятків років тому в типовій для того часу хатині, розміром 11х6 метрів і народився у холодну лютневу пору Павло Дворський (прізвище у селі дуже поширене). Наш знаменитий Павло прийшов на світ у часи, коли розлогими селянськими стежками тисячі людей ішли до своєї роботи — хто на ферму, хто в тракторну бригаду, хто на птахоферму, хто в овочеву ланку, хто до молочарні чи контори. На широченних ленківських полях вирощували найбільше цукрового буряку, пшениці, жита, ячменю, кукурудзи, гороху, сої, соняшнику, линти, овочівники-городники день і ніч вантажили на вози яблука, груші, сливи, абрикоси, малину, аґрус, смородину, вишні-черешні, кавуни, картоплю, моркву, петрушку, пастернак, цибулю, часник, усе, що сіється-родиться у цих широтах. У погребах, обкладені льодом, стояли бочки зі сметаною і сиром, та пе-
Зоя ДІДИЧ, м. Костопіль, Рівненщина
“З берегів замріяного Случа” — нова книжка Святослава Васильчука, журналіста, історика-дослідника, нащадка патріотичної, працьовитої з діда-прадіда сім’ї. Батьківщина автора — село Антонівка, що на Рівненщині (колишнього Костопільського повіту). Батько Святослава Карпо Олексійович, 1901 року народження, активний діяч ОУН-УПА, надрайоновий провідник ОУН, був заарештований у лютому 1945 року і засуджений трійкою НКВС у Рівному на “15 лєт каторжних работ і 5 лєт ссилкі” — разом 20 років. Покарання відбував у Сибіру, у Воркуті. Там, у ОЛП-23 (особий лагерь політзаключьонних), у серпні 1953 року загинув під час повстання політв’язнів.
ресипані льодом тонни свинини і яловичини, риби та птиці. Після страшної війни і жахливого голоду, які забрали сотні ленківців, завдяки тим, хто залишився живим, і тим, хто до цього часу підріс і став до роботи, село розцвіло і розґаздувалося. Пекли свій хліб, у побуткабінеті шили пальта і блузи, спідниці і сукні, ремонтували годинники і взуття. У цей час довгими зимовими вечорами у школі збиралася на репетицію добра сотня сільських механізаторів — знаменитий ленковецький чоловічий хор, які разом із дружинами співали ще й у церковному хорі. Навіть за густого радянського режиму тут відверто святкували найбільші християнські свята, особливо Великдень, напередодні якого у кожній хаті напікали по кілька ночовок різних пасок і фарбували по відру яєць. Найбільше роботи було у різників, які металися від обійстя до обійстя, аби встигнути не лише забезпечити двір свіжиною, ай розділити і спорядити все до ладу — бо саме різник мав начиняти ковбасу, підготувати буженину та сальцисон… Не гасли вікна і вночі у місцевих шевців, до яких записувалися у чергу ще від спасівки. “Ручні” і “ножні” “Зінгери” вицокували над складнющими моделями кишень і клинців, поясів і фалдів, “вибитих” вручну комірців і гесток. Хоч була біднота-голота, бо трудодень у колгоспі (навіть за його мільйонерства) вартував 2-4 копійки за трудодень. Восени у рахунок цих грошей можна було отримати трохи якогось зерна, цукру та олії. Але не дивлячись на тяженний (не лімітований часом) труд, переважно ручний, бо в осінніх болотах ні газони, ні харківські трактори не проходили (а лише молодиці з рискалями і вербовими кошиками у руках), жарти, пісні, веселощі не стихали ні на зволочених рясними, густими сизими туманами полях, ні на вечірніх вулицях і провулочках, ні в хатах за домашньою роботою. Не вмовкали пісні — веселі, а більше сумні голосіння за дівками, що їх турки гнали терниками, а крівця сліди замивала, про циганку, що наворожила нещасну долю, Шевченкову тополю, про козака, що поміняв жінку на шаблю, та чумака, що помер у чужій сторононьці… Та найбільше виявляла свою єдність громада на сільських толоках — комусь вкидати глиною стелю на хаті, вигладити замісеною глиною стіни, попіскувати та побілити так, щоб півстоліття комар носа не підточив, шукаючи нерівного місця або ще якої шкалубини. Як тільки сонце показувало над обрієм золоту брову (приблизно четверта досвітку), ленківські чоловіки з гральми, сапами та вилами на плечах поспішали до відчинених на своєму, а чи й чужому куті воріт, бо там нині по-ленківськи клака. На городі вже метушилися молодиці, довкіл пахло борщем, голубцями, кашею і начинкою. Під хатою на підмурку у зелених графинах чекали напоготові пацьорки самогонки. До восьмої години поди стояли вкидані і загладжені, заміси вистругані, як полотно, столи вкладені стравами, гралі вимиті і сперті до плоту. Треба спішити, бо чекає іще колгоспна робота. Так само гуртом копали криниці, розчищали ставки і водойми для напування худоби, гуртом готувалися до весіль, христин і поминок, носячи від хати до хати горшки, миски, тазики, бочечки, ослони, церати, стопки, килими і навіть дошки та шифер на буду… Та найбільше у Ленківцях святкували свій Петрівський храм, 12 липня, величною службою у Петрівському храмі до полудня, а пополудні — гостинами за столом та неймовірно великим зборищем народу на толоці, куди з кожної вулиці зливалися потоки ґаздів і їхніх гостей із Мошанця, Грушівців, Бабина, Коновки, Макарівки, Вороновиці, Нагорян, Перківців, а то й сусіднього через Дністер Кам’янця-Подільського. Музик треба було наймати стійких, таких, аби могли дути в мідні труби та гупати в барабани по кілька годин безперервно, бо шалені до танців лемківські парубки до потемніння в очах не випускали дівчат із рук. Білі крепдешинові плаття ставали спочатку сірими, а потім на плечах і чорними від пилюки, здійнятої від лютих танців, аж до неба, і парусинові і ремінні черевички розліталися уже за годину-другу, тому обічну траву дотовкали вже сотнями босих п’ят, звичних не лише до музики і спеки, ай до холодної у паморозку колгоспної ріллі. Довкола танцю (данцю) із возами стояли продавці вина, квасу, квашених яблук, кугутиків із топленого цукру, ситра і черги до них не стихали аж доки не заграють для сторонських марш. Це означало, що калфи (хлопці, які наймали музику) повинні готувати гроші на розрахунок, гості, що поспішають додому, з легким серцем можуть іти собі у своєму напрямку, а решту ніхто у спину не штовхає. Більшість іще залишається празникувати з неділі на понеділок. Господині доварюють “на завтра” нові страви — невидальці, дівчата міряють понеділкові сукні, а хлопці стрункі, у сажень у плечах рвуть на собі сорочки, сперечаючись за найкращу дівку. Помиряться вони, може, аж на Великдень, коли після першого “Христос Воскрес!” стануть у чергу до великоднього срібного нального університету “Острозька академія” С. І. Жилюка, своєрідний “розлогий есей”, у якому головною є людина у вимірі часу — трагічної минувшини, що дала безсмертя героям; неоднозначної сучасності, яка висвітлює суть особистості. Кілька розділів містять документи про боротьбу збройних формувань УПА, підпілля ОУН за українську державу на Волинському Поліссі. Сила книги в її реалістичності: названо поіменно й українських героїв, і прислужників перед сатанинською владою, безбожників, зрадників. Одна з них — донощиця Чорна, чорні діла якої не забути. Із теплотою описує автор своїх рідних — маму Теклю Талимонівну, брата Тараса, сестер Ганну та Надію, які 1989 року поруч із патріотами костопільського краю одними з
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
