Шевченкіана · “Животворяща правда Шевченкового слова заманіфестувала усі вимоги до нової шевченківської людини”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Гостинна Москва чи чаша з отрутою?
Слово Просвіти, №14 за 2014 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, генеральний директор Національного культурного центру України в Москві, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Це питання Тарас Шевченко залишив українському народові. Його планетарне містичне загострення саме в ювілей Кобзаря є Божою засторогою про згубність ігнорування волі національного Пророка. Усі Шевченкові інвективи на адресу Москви містяться в його поетичних творах, написаних у 1844—1845 рр., тобто після першого відвідання міста й написання там у лютому 1844 р. “Чигрине, Чигрине…” з його “московськими ребрами”, а пізніше, у липні 1844 р. уже в Петербурзі, — поеми “Сон” (комедія) та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 р. й створення там містерії “Великий льох”, поеми “Кавказ”, твору “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”. Безперечно, що саме в Україні поет особливо гостро відчував історичну несправедливість національної бездержавності, але спалахи Шевченкового генія так само безпосередньо пов’язані з Москвою. Якщо в домосковській “Розритій могилі” (1843) козацька могила потерпала від “москаля”, то в комедії “Сон” поет уперше покладає відповідальність за нищення України саме на Москву: Тяжко мені Витать над Невою. України далекої, Може, вже немає… Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили — Нашу славу. І хоча ключова дія цього твору відбувається в царських хоромах у Петербурзі, для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість, пов’язане саме з “московською блекотою”. У концептуальному “Великому льосі”, який, за словами Івана Дзюби, є “поглибленням символу могили”, гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який “їхав в Переяслов Москві присягати!”. Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина …Цареві московському Коня напоїла В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави. Я була ще недолітком, Як Батурин славний Москва вночі запалила… Перелічені поетичні шедеври стали осердними у творчості Кобзаря і внесені ним до рукописного збірника “Три літа”, який відкриває “Чигрине, Чигрине…”, а завершує “Заповіт”, написаний за десять днів опісля “І мертвим, і живим…”. Це може здатися містичним, але “Заповіт” Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про ворожу Москву все найголовніше на віки вперед, аж до ненарожденних українців. Надалі Шевченко ніколи не зачіпав її так нещадно-болюче, так обвинувачувально-вбивчо. Але в цьому вже не було й потреби! Разом із тим, і після “Заповіту” в Шевченкових листах і щоденнику, в російськомовних повістях Москва згадується десятки разів, починаючи з середини 1840-х і до кінця 1850-х років. І не лише як географічна назва, а й у доброзичливому, позитивному контексті. Або навіть із захопленням: “Гостеприимная Москва!”, “Святая белокаменная!”, “Московская учено-литературная знаменитость!”, “И что это за очаровательная знаменитость!” тощо. Чи знав сам Шевченко кінцеву відповідь? Очевидно! Він і помістив її між нещадною максимою про те, що “довелось запить з московської чаші московську отруту” та своїм щирим зізнанням, як “зустрів серед освічених москвичів найтеплішу гостинність особисто до мене і невдавану прихильність до моєї поезії”. На мій погляд, нам бракує розуміння всеосяжної цілісності національного Кобзаря та недопустимості висмикування його, здавалося, суперечливих провіщень заради злоби дня. Отже, будь-які політичні претензії — не до мене. Це — до Тараса Григоровича. А відповідати на питання треба.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
