Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
2 Гаряча тема “Не може бути вільною людина, допоки підневільною є її нація”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Москалі — злії люди І в ХХІ сторіччі роблять лихо з нами

Слово Просвіти, №14 за 2014 рік

Степан Вовканич Закінчення. Початок на стор. 1 Але все одно, хоч наш новий ворог має великий досвід брехні, замикання захоплених земель на “систему ніпель”, отруєння супротивників — домовлятися треба. Путіни приходять і відходять, москалі змінюються. Історія хоч повторюється, але її уроки треба враховувати. Адже мав рацію Бісмарк, коли застерігав, що договір з Росією не вартий того паперу, на котрому він написаний. Однак Кучма в Будапешті великого інтегратора німців не почув. Тим більше, хоч зараз зобов’язані виробити чітку модель наших домовленостей. Буде вона фінською, японською, грузинською, білоруською, але не асиміляційно-загарбницькою, постімперсько-тоталітарною і глобалізаційно-зодноріднюючою. Вона має бути добросусідською, рівнопартнерською і серйозно забезпеченою твердими гарантіями нашого національного буття третіми авторитетними потужними країнами чи військово-політичними союзами. Забезпечення гарантами нашої суверенності — це засадничий принцип усіх домовленостей. Однак ніхто не гарантуватиме безпеку, якщо самим не оборонятися. Нам нікуди виїжджати: втрата українськості, питомої мови, обітованої землі — смерть для нації. Бренд “москаль — брат толерантного українця” — це олжа вічно неситого, а, отже, ненаситного ординця, якою нас годували. Полуда з очей впала. Надіятися треба насамперед на власні сили і ресурси. Ба більше, треба захистити не тільки Україну, а й українськість у зросійщеному інформаційному просторі, українство, кримських татар та інші національні меншини на тимчасово окупованій “нашій — не своїй землі”. Не наша вина, що сьогодні Україна в стані війни з колишніми буцімто братами. У небезпеці не лише майбуття нації, а й її буття назагал. Це треба серйозно усвідомити і належно діяти. Якщо гарант відмовляється від перемовин, то, може, на допомогу закликати моральних світових авторитетів, мудрих людей з України і Росії, вчених, священиків, артистів? Якщо Москва не вірить сльозам, то може відгукнутися на розум. Не всі “самашедші” чи об’їлися “московської блекоти”, виплеканої не тільки у “німецьких теплицях”, а й щедро политих чорнилом вихованців Києво-Могилянської академії. Ясна річ, українцям слід бути обачними, пильними і не забувати історичні уроки давніх Переяславських і нових Харківських домовленостей. У цьому плані на Півдні і Сході України стає легше, бо маску “старшого брата” скинуто. Це нас не лише об’єднало проти ворога, що демаскувався, а й закликає спільнотою пам’ятати, що кожному поколінню українців Москва обов’язково приносить якесь випробування. Одним — тяжкі наслідки кохання зі зрадливими москалями, іншим — застереження щодо морального імперативу збереження соборності й цілісності земель України, безпеки держави, розвитку національної, релігійної, мовно-культурної ідентичності, захисту правди в інформаційному (і не лише) просторі, в історії, семіотиці довкілля, потреби широкої соціалізації національної ідеї, освіти, науки, патріотичного виховання молодого покоління тощо. Тут є дві речі, з якими Москві змиритися вкрай важко. По-перше, з Україною як самостійною державою і не з промосковським урядом, Помісною національною церквою, врешті, з народом як окремим, самодостатнім, з відрубною його культурою, особливо з питомою окремою мовою, а не складовою “единого великорусского языка”. По-друге, з Києвом як центром міфології російського державотворення, “откуда пошла земля русская”, як батьком “городов русских”, який, “естественно”, не може бути поза межами Росії. В іншому випадку Російська імперія втрачає історично-ідеологічну основу, обґрунтування і легітимізацію свого “братерського старшинства” стосовно України. Ці речі насамперед треба мати на увазі під час перемовин із по-імперському амбітною Москвою. Ця імперська ущемленість ніколи не давала Московії, її царям, царицям і царенятам спокою. І вона явно чи неявно буде присутня в усіх претензіях сьогоднішньої Москви та в синдромах її кремлівських карликів. І те, що останні зволять собі на свій загарбницький розсуд перекроювати карту Європи, свідчить: не все в світі гаразд. Із системою безпеки, із психіатрією — теж. Після більшовицького голодоморного геноциду в Україні, депортації кримськотатарського народу, розстрілів Майдану говорити про загрози російськомовним — це несусвітня брехня, далека від хоч би трішки здорового глузду і сучасних реалій. Світ не повівся, але скільки треба ще жертв, щоб він не дав москалеві навіть рота розкрити і було покарання за скоєні злочини? Світ засудив нацистів Третього рейху, але аншлюси не припиняться, допоки не судитимуть реставраторів злочинної імперії зла, які не дають їй канути в Лету. Саме найняті ними, озброєні і десантовані тітушки виконують роль нацистських молодчиків, захищають “униженных русскоязычных”. З огляду на це, домовляючись, не треба забувати просту істину: Росія далі залишається однією з найбільш непрогнозованих країн світу щодо освоєння загарбаних нових чи втрачених імперією зла територій. Вона вічно “озабочена”, ніяк не може оговтатися після Біловежської пущі — не спроможна сформувати свою філософію власного розвитку чи стратегію державного “обустройства”. Більше того, для організації постімперського “русского мира” вона знову залучає одержавлену церкву, всю мережу кагебістів, шпигунів і комуністичних п’ятиколонників, економічну систему Митного союзу, урядових кочубеїв та асоціальних елементів. Тому будь-які союзи з нею мають бути укладені під наглядом потужних міжнародних організацій і військово-політичних об’єднань, які б не тільки під час аншлюсів виражали глибоке занепокоєння, а могли б нахабному насиллю, інформаційній війні та цинічній брехні загарбника протиставити адекватну мілітарну силу та рішуче зупинити його злочинні дії. При укладенні договору не треба нехтувати вже традиційними застереженнями подвижників української національної ідеї щодо загроз з боку Москви. Насамперед державотворчими думками видатних представників зі Сходу та Півдня України. Зокрема йдеться про видатного харків’янина Юрія Шевельова, Миколу Хвильового. Перший без вагань назвав трьох найбільших ворогів реалізації ідеї нашої державності: Москва, український провінціалізм і кочубейство. Другий вказав чинники та шляхи втілення національної ідеї: “Даєш інтелігенцію!”, “Геть від Москви!” і “Даєш Європу!”. Ці рефлексії не втрачали своєї актуальності ні в час підписання газового договору в Москві з Путіним 2010-го, ні Харківських домовленостей 2011- го, ні при відмовленні підписання у Вільнюсі євроінтеграційної Угоди України з ЄС 2013-го, ні в телезверненнях із Ростова злочинних втікачів. Названі застереження будуть на часі й при президентських виборах 25 травня цього року (і не лише). Нам треба більше до них вдаватися, а не зловживати довоєнними ідеологами націоналізму із Західної України як платформою поневоленого народу. Якщо ми досі не опрацювали духовно-інтелектуальну систему ідеологічного супроводу нашого державотворення, то хоча б частіше і уміліше користуймося простою Довженківською формулою розбудови національної держави: “Якщо націоналізм — це любов до Батьківщини, то я — націоналіст”. Крапка. Навіть у період визвольної боротьби УПА чільну посаду в Українській Головній Визвольній Раді займав виходець із Полтавщини — Кирило Осьмак, а не, скажімо, Роман Шухевич. Ще довго Д. Донцова на Півдні України сприйматимуть краще, аніж Ст. Бандеру. І, під кінець, дотримуймося простого принципу християнської етики: не розсипаймо перли перед свиньми. Сказано, свині і перли знищать, а відтак і вас порвуть. Чи не достатньо дотримуватися нової соціогуманістичної парадигми суспільного розвитку, яка є двовалентною і до людини, і до нації. Її візія чітка: не може бути вільною людина, допоки підневільною є її нація. Все, що розглядається “поза рамами нації”, вчив Іван Франко, є або фарисейством, або намаганнями високими розмовами про людину відокремити себе від конкретної любові до власної нації. Не займаймося показовим угодовством. Може, невчасно було у ВР скасовувати закон Колісніченка- Ківалова, але не думаймо, що він — основна причина путінських десантів у Крим чи політики десоборнізації України. Її “декомпозицирование” — давній диверсійний продукт креативу високооплачуваних кремлівських технологів і доморощених українофобів. Вони знайшли б десятки інших зачіпок, а якщо ні, то висунули б будь-яку претензійну причину на взірець егоїстично-захланного імперського вовка до безвинного ягнятка з байки Крилова: “Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать!”. Мовляв, нам, вовкам-великоросам, аби панувати, треба добре їсти, пити і відпочивати! Для цього потрібні Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія і …Крим. А відтак Слобожанщина, Луганщина, Херсонщина? Усе це для поясу “безпеки від агресивного НАТО”. А, може, здалася б і “загрозлива” для “всего прогрессивного человечества” — Прибалтика? Польща? Якщо там в Європі обмежуються глибоким обуренням, санкціями проти нуворишів, то чому б не збільшувати свої імперсько-шовіністичні апетити. Проба перша — Абхазія. Друга ще успішніша — в центрі і на очах всієї Європи забрали Крим — без пострілу, без покарання. Що для хижака людський осуд за анексію Криму, Голодомор чи депортацію цілого корінного народу? Хто наступний? У Північної Кореї півострів так просто не забрати! Чи нас, чи ми себе знову зрадили? Де національна еліта, лідери народу? Чому всюди запізнюємося, обманюємося? Ні, заперечите Ви: тяжкохвору Юлю дуже оперативно звільнили і навдивовижу швидко вилікували. Як вона моцно, як кажуть наші сябри, освоїла крісло на передачах Савіка Шустера — бути їй Президентом України. Небесна Сотне, за кого ж пожертвувала життям?! Та чи не Шевченко вже запитував: Ісусе Христе, за кого ж Ти розіп’явся?! І вже cправді насамкінець. У рік Шевченка насмілюся навести не лише його ультиматум сьогоднішнім окупантам України: “Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде. Тяжке лихо. Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога!” Та наші північні сусіди ні на суд Божий, ні на Європейський не зважають. Щоб наше синьо-золоте небо і землю не розривали окупанти, не було нового вогню та нових жертв, хай кожен нині зробить те, що від нього вимагає Соборна, Українська, гідна Людини і Нації Україна. Для цього, вочевидь, сьогодні вкрай потрібні три речі. Поперше, хай усі патріотичні кандидати в президенти, від національно-демократичних сил — обов’язково, не тільки на теле-радіостудіях засиджуються, а повторять вчинок і вибір В. Кличка. По-друге, хай ми, виборці, будемо такі активні й свідомі, аби згаданий вибір щодо майбутнього Президента України — підтримати і реалізувати вже у першому турі. По-третє, хай чинний уряд зробить усе можливе і неможливе, щоб всенародне волевиявлення ніхто не зміг зірвати, а виборний процес відбувся вчасно, вільно та без порушень демократичних європейських стандартів. Тоді не буде докору в поглядах ні Шевченка з портрета на Євромайдані, ні з фотографій Небесної Сотні. Хай буде так! Цього благають живі, мертві і ще ненарожденні! Думаймо глобально — творімо добро для України якнайактивніше усі разом і кожен на своєму робочому місці! Степан ВОВКАНИЧ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин