Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Це своєрідна біографія велелюдного покоління пасіонарних борців за Незалежність”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Рікою пам’яті У Львові вийшла книжка спогадів Василя Шпіцера

Слово Просвіти, №14 за 2014 рік

Нещодавно у приміщенні актової зали Палацу мистецтв у Львові відбулася презентація книжки “Рікою пам’яті” — просвітянина, політика і громадського діяча, голови Львівської міської ради та виконавчого комітету першого демократичного скликання 1990—1994 рр., кандидата технічних наук Василя Шпіцера. Книжку представляв заслужений журналіст України Олександр Масляник, враженнями від прочитаного поділилися з львів’янами доктор історичних наук, поет Петро Шкраб’юк, головний редактор журналу “Дзвін” Юрій Коваль, депутат обласної ради першого демократичного скликання Андрій Микуш, почесний голова ЛОО Конгресу Українських Націоналістів Микола Пшевлоцький, професор Богдан Якимович та інші. Уривки з презентованої книжки читав Андрій Шпіцер, а бандуристка Наталія Кончаківська, артистка ансамблю “Червона калина”, чарувала всіх своїм мелодійним співом, виконуючи пісні на слова Тараса Шевченка. Марія ПАВЛЮК, голова Галицької районної “Просвіти”, м. Львів Будучи активним учасником національного відродження в часи горбачовської перебудови, свою просвітянську діяльність пан Шпіцер починав у Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституті, фактично закритому підприємстві, як голова первинного осередку Товариства української мови. Був делегатом установчого з’їзду Товариства української мови у Києві та членом президії Львівської обласної організації “Просвіти”. Львівська громада добре знає Василя Шпіцера як голову міста 1990—94-х років і його діяльність на цій посаді. За його головування місто було очищене від радянської символіки, відновлено історичні назви вулиць, знесено пам’ятники Леніну, Галану, Кузнєцову. Встановлено пам’ятники Тарасові Шевченку, Михайлові Грушевському, “Просвіті” до 125-літнього ювілею, жертвам Львівського єврейського гетто, повернуто храми Греко-Католицькій відновленій церкві (першою чергою кафедральний собор Святого Юра та митрополичі палати), на Янівському цвинтарі впорядковано могили Січових стрільців. Були надані приміщення всім наявним у Львові українським патріотичним організаціям та партіям, а також, як показав час, що дуже важливо, товариствам та організаціям національних меншин та багато інших добрих справ, серед яких, для прикладу, і допомога будівельними матеріалами українській школі ім. Маркіяна Шашкевича в м. Перемишлі (Польща) 1991 р. Після закінчення терміну праці на посаді державного службовця Василь Шпіцер повернувся до громадської роботи, зокрема і до праці в “Просвіті”. Він — заступник голови КУНу, член Ради “Просвіти” Галицького району м. Львова. Уже багато років В. Шпіцер працює з архівними матеріалами, вивчаючи і висвітлюючи життєвий шлях патріотів своєї малої батьківщини — Стрийщини. Для Стрийського музею “Борцям за волю України” підготував архівні матеріали і описав долю в’язнів Стрийської тюрми Петра Дмитришина, Степана Тимчія, Осипа Грицака. У співавторстві з істориком Володимиром Морозом видали ґрунтовну книгу-розвідку “Крайовий провідник ОУН Володимир Тимчій-Лопатинський”. У журналі “Дзвін” 2006 р. опублікував розповідь про польового священика, майора 55-го полку, Долинського декана, отця-крилошанина Семена Шпіцера; 2007 р. — художньо-документальне оповідання “Мати повстанця”, де показана історія боротьби воїнів УПА з села Нижня Лукавиця Петра Одинака та його брата Тимофія; 2008 р. опубліковано документальну повість про отцямитрата Андрія Білецького, який чверть століття служив генеральним вікарієм у Митрополита Андрея Шептицького. 2011 року вийшла брошура В. Шпіцера “Колаборанти” з епіграфом “Не дозволиш нікому сплямити слави, ні чести твоєї Нації” — аргументована відповідь нашим недругам, зокрема кремлівській владі, що постійно звинувачує українців у колабораціонізмі. Пан Шпіцер — упорядник матеріалів “Поховання просвітян на Личаківському цвинтарі”, могилами яких “Просвіта” Галицького району м. Львова опікується вже Біля пам’ятника Т. Шевченкові у Львові “Василь Шпіцер і його нова книжка “Рікою пам’яті” — нотатки на зламі епох, спогади про всеукраїнський здвиг і розпад радянської імперії, відновлення Незалежності. Себто автор повертає нас у незабутні більш як двадцятилітньої давнини роки, коли Всевишнім Україні було подаровано шанс вирватися з комуністичного мракобісся. Кількадесят літ осмислював пережите, формував власний архів, добирав документи, оскільки як учений і кандидат технічних наук точний у всьому, а найперше у дрібницях-пазлах, які й творять барвисте реалістичне панно. Достоту за Шевченком (“у нас нема зерна неправди за собою…”) виокремив єдино правильний творчий смисл: не брехати й не лукавити, служити Правді, як би важко це не було. Тому й не кличуть його до хору улесливих підспівувачів, оминають стороною й політичні “лідери-одноденки” та примітивні лжемесії, бо знають: Шпіцер казатиме правду, тільки правду і нічого, крім правди. Як і зробив це у книжці “Рікою пам’яті”. …Це також і своєрідна біографія велелюдного покоління пасіонарних борців за Незалежність, образне оживлення незабутніх днів громадянського мужніння. Це спроба осягнути природу і драму становлення нового демократичного ладу на такому промовистому зрізі, як Львів — український П’ємонт”. А сам автор, узявши за епіграф до своєї книжки Шевченкове “Свою Україну любіть, любіть її… во время люте”, у вступному слові пише: “У цій розповіді спробую змалювати долю звичайного українця-галичанина, що народився, виріс, здобув освіту за часів більшовицької влади, адже подібно до мене починали свій шлях у життя мільйони українських сільських хлопчаків… Хочу також розповісти про свою працю на посаді мiського голови Львова, яку доводилося виконувати у складних історичних умовах на першому етапі побудови Незалежної України. Описую і оцінюю події так, як вони мені запам’яталися, як сприймали їх у той час мої розум, свідомість, серце”. У розділі “Дитинство” крім теплих дитячих спогадів про рідне село Нижня Лукавиця і найближчу родину на Стрийщині, стосунки з однолітками, враження малої дитини і підлітка про “других москалів”. Із розмов, що точилася вечорами між сусідами, малий хлопчина вперше почув страшну правду про Першу і Другу світову війни: “Вражали розповіді фронтовиків про останню війну — як їх гнали в атаку, а позаду йшли москалі з автоматами і вбивали кожного, хто пробував відступити під шквальним вогнем противника”. Уже після смерті Сталіна додому почали повертатися і упівці, серед яких і родич Іван Андріїшин, розвідник УПА, що попав у полон і відбув каторгу. “Саме його розповіді про запеклі бої, самопожертву і героїзм наших партизанів, про тортури, яких йому довелося зазнати від енкаведистів, про його стражденне життя каторжанина в сибірських таборах чи не найбільше сформували мій світогляд, навчили любити свій народ і ненавидіти ворогів”, — пише автор. Від нього підліток Василь уперше почув про Олену Степанівну — першу в світі жінку-офіцера, чотаря УГА, про страшний Голодомор у Східній Україні, познайомився з “Декалогом” націоналіста, почув також розповідь, “як 30 червня 1941 р. була проголошена Самостійна Україна, і що хоча німці дуже скоро її ліквідували, сам факт проголошення Незалежності повік-віків залишиться в історії нашого народу, і завжди знайдуться українці, які намагатимуться повторити цей чин”. Як згадує Василь Шпіцер, читання було його улюбленою справою, хоч багато цінної літератури батько з сусідом, колишнім січовим стрільцем, змушені були спалити, бо за неї всю сім’ю могли вивезти до Сибіру. Тільки одну книжку з історії України батько врятував і коли син підріс, дав йому прочитати, звідки молодий хлопець зміг довідатися про “Гадяцькі постулати” і вивчити життєпис українських гетьманів. “Отаке дитинство сформувало мою душу, — продовжує автор, — у якій була гордість за тих, що боролися за Самостійну Україну, любов до ласкавих робочих рук наших селян, до їхніх щирих, відвертих, чесних сердець”. Перечитуючи розділ про створення у Львові Товариства української мови й про створення осередку Товариства в ЛНДРТІ Василем Шпіцером разом з однодумцями та про перші кроки їхньої діяльності, зринають спогади про ті ніби й недавні часи, коли львів’яни збиралися на тисячні мітинги, на яких виступали письменники, неординарні люди, колишні політв’язні, репресовані з наболілих суспільних і національних питань, зокрема і стану української мови в суспільному житті. Був у Львові і розгін мирних мітингів, коли ОМОНівці вчинили побоїще на вул. Коперника, а ще — розгін і побиття демонстрантів під час останньої першотравневої демонстрації у Львові за часів Якова Погребняка — першого секретаря Львівського обкому партії, коли перед трибуною

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин