Повертаючись до надрукованого · “Ніхто з депутатів тоді не дбав про власну користь, усі щиро взялися будувати Незалежну Україну”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Відкритий лист викладачів Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури міністрові культури України Євгенові НИЩУКУ
Слово Просвіти, №14 за 2014 рік
Біля пам’ятника Володимирові Тимчієві6Лопатинському стоять його племінники: Наталія, Володимир, Люба, Тетяна
Якщо пані тут не подобається, то нехай повертається до Польщі!” Якби такі думки могли прийти в голову теперішньому главі Росії щодо “русскоязичного насєлєнія”, то, очевидно, не було б сьогоднішнього військового протистояння між нашими державами, що вже стільки часу тримає усіх у напрузі. Та для цього треба бути не російським шовіністом, а демократом-європейцем! “Вважаю за свій великий здобуток тогочасну працю у царині міжнаціональних стосунків, адже ми зуміли в той неспокійний, революційний час прожити в мирі і злагоді, не допустили пролиття на цьому ґрунті жодної краплі крові”, — стверджує автор. Зацікавлений читач знайде тут і спогади про демонтаж пам’ятника Леніну у Львові, і про всі перипетії зі встановленням пам’ятника нашому Пророку Тарасові Шевченку. Бо, як ділиться своїми роздумами В. О. Шпіцер, “Розбудова відновленої України потребувала важкої і наполегливої праці в багатьох напрямах. Але всяка держава починається з ідеології, одним із факторів якої є монументальне увічнення славних діячів та сторінок історії народу”. Тому вся його суспільно-політична діяльність на посаді голови міста і була на це спрямована. У свої роздумах він шкодує, що досі не встановлено пам’ятник Митрополитові Андрею Шептицькому, хоч рішення про це виконавчий комітет Обласної ради ухвалив ще у липні 1990 р. “То ж у чому річ? Небажання і невміння братися за конкретну роботу чи вплив когось, хто дотепер не дозволяє визнати А. Шептицького Праведником світу”, — запитує він. Не постав пам’ятник і похованим козакам Хмельницького на перехресті вулиць князя Романа й Івана Франка, де колись стояла церква і була могила. Та все-таки “було зроблено дуже багато. Ніхто з депутатів тоді не дбав про власну користь, усі щиро взялися будувати Незалежну Україну”, — констатує автор. І на закінчення — його роздуми “Хто її окраденую збудить?”, в яких він викладає свою думку про причини всіх негараздів у нашій державі, бо вважає, що саме бездіяльність, безвідповідальність, безпорадність певної частини наших депутатів-демократів протягом тривалого часу привела до таких важких наслідків. Та, “незважаючи на все сказане раніше, — стверджує автор, — я залишаюся оптимістом, бо ми маємо найголовніше — Незалежну Україну. Вона є і буде завжди, бо так хоче український народ!”.
Шановний Євгене Миколайовичу! Ми збентежені тим, що повз увагу очолюваного Вами Міністерства пройшов злочин, вчинений у галузі культури. Не вважаємо, що в цих словах є перебільшення — саме так треба назвати те, що вчинено з Національним музеєм Тараса Шевченка в Києві. Нова експозиція музею є бездумною, бездушною і навіть, незалежно від намірів, з якими вона будувалася, до Шевченка воE рожою. Меморіальні речі, автографи, графіка, олійні роботи розміщені хаотично, часто збиті в одну безсистемну купу, їх іноді неможливо розглянути — треба або лягати на підлогу, бо вони лежать на споді скляних коробок, або щосили пнутися вгору, бо підвішені зависоко. У залах були розкішні меблі Шевченкової епохи, які допомагали її відтворенню. Тепер лишилося кілька крісел та по парі диванів і столів. У залі 3 зникла тема Шевченкової “Живописної України” — зостались 2 етюди і репродукція обкладинки альбому. Решту офортів відвідувачеві треба шукати в прикінцевих залах експозиції. Роботі Т. Шевченка “Катерина” нібито присвячений окремий зал, а насправді це провальна затія. Раніше картина — в ошатній рамі, на належній висоті — гарно освітлювалась. Тепер вона розміщена низько, при слабкому бічному освітленні, виглядає маленькою і сиротливою. Розповідь про навчання Шевченка, спочатку вільним слухачем, а потім учнем у Петербурзькій Академії мистецтв, так вдало показана в кількох залах попередньої експозиції, звелась до одного залу, де всього потроху, часто до Шевченка мало причетного, а знаменитий автопортрет 1840 р. затиснутий у куток. Того Шевченка, якого ми звикли в музеї бачити, немає, а якогось нового, іншого, про що чути в оприлюднених інтерв’ю з керівництвом музею, ми теж не побачили, а лише — спустошення і несмак. Що зробили з самим будинком? Адже це пам’ятка архітектури, палац. Хто бачив, щоб до палацу заходили з тильного боку? Палац — він з усіх боків палац, а не лише з головного фасаду. То хто ж дозволив прибудовувати до нього якийсь скляний саркофаг, званий атріумом? Хтось може оцінити цю “естетику”, ці опори-колони в т. зв. атріумі з примітивних промислових труб? Як ми давно знаємо, авторська копія пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні подарована музеєві самим Лео Молом, вона зарахована до музейних фондів. То як же експонат можна було виставити просто неба поза межами музею?
Щось подібне сталося раніше у Каневі, на Тарасовій горі, але тоді ніхто не міг посягнути на шкідливі новації Лариси Скорик через прихильність до неї тодішнього Президента. Користуючись цим своїм становищем, пані Скорик встигла спотворити і музей Тараса Шевченка в Києві. Не рахуючись ні з законодавством, що забороняє порушувати автентичність культурних пам’яток, ні із законами побудови музейної експозиції, ні з доробком славної пам’яті, а також нині живих митців. У Каневі демонтований вітраж роботи Василя Кричевського, у Києві скульптурний портрет Шевченка авторства Євгена Прокопова виставлений на вулицю, а мозаїка Миколи Стороженка “Шевченко-пророк” зникла з інтер’єру. Вимагаємо негайного усунення Л. СкоE рик від будьEяких — ремонтних, будівельE них, експозиційних — робіт у НаціональноE му музеї Тараса Шевченка. Наполягаємо на поверненні до музею на посаду генерального директора Наталі Клименко, яка стала жертвою кампанії, здійсненої одним із Ваших попередників — одночасного звільнення з роботи керівників усіх київських музеїв зі статусом Національного. Досвід 2004—2006 рр., коли музей теж перебував у кризі і завдяки Н. Клименко її подолав, показує, що це найпевніший вихід із ситуації, у яку завів установу Дмитро Стус.
В. В. ШВЕЦОВ, професор; В. К. ШОСТЯ, народний художник, член-кореспондент НАМУ, професор; Ф. М. ГУМЕНЮК, народний художник; О. К. РЕДЬКО, доцент кафедри скульптури; М. С. КОЧУБЕЙ, заслужений художник України; І. М. КИРИЧЕНКО, декан ф-ту образотворчого мистецтва, доцент, заслужений працівник культури України; О. М. ТОМЕНКО, кандидат філологічних наук, доцент кафедри культури; А. Є. ЗОРКО, заслужений художник України; А. В. ЯЛАНСЬКИЙ, проректор з науково-педагогічної роботи НАОМА, професор; М. П. СОЧЕНКО, старший викладач НАОМА; В. Ю. МОГИЛЕВСЬКИЙ, доцент; І. Я. ПИЛИПЕНКО, заслужений діяч мистецтв України; Г. М. ЯГОДКІН, заслужений художник України; В. О. ЧЕРВАТЮК, заслужений художник України; В. БУДНІКОВ, викладач НАОМА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
