Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Рідний край · “Дніпропетровськ — центр України, її серце, в якому сходяться західна та східна, північна й південна частини”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Чверть віку книжковій скарбниці історії Січеславщини

Слово Просвіти, №14 за 2014 рік

Перша публічна бібліотека відкрилась у Катеринославі 1834 року. Її спадкоємець сьогодні — Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека імені Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія. Від самого започаткування бібліотека мала завдання забезпечувати потреби місцевого населення в інформації про рідний край і протягом усього її існування виконувала краєзнавчі функції. Щоб іти в ногу з часом, бібліотека повинна передбачати запити користувачів, бачити наперед потреби громадськості й відповідно діяти. Створення 1989 року відділу краєзнавчої літератури та бібліографії стало відповіддю на вимоги часу. Згадаємо кінець вісімдесятих років: перебудова, процеси демократизації суспільства і державного устрою, гласність. І закономірний сплеск національних почуттів, підвищення інтересу до історії своєї країни та її окремих територій — країв. 25 років живе краєзнавчий відділ. Ось уже 20 років його очолює Ірина Голуб, заслужений працівник культури, член Національної спілки краєзнавців України, справжня Берегиня книжкових скарбів Січеславського краю. — Пані Ірино, що собою являє краєзнавчий відділ сьогодні? Від+ крийте його скарбницю читачам “Слова Просвіти”. — В часи відкриття нашого відділу лише в Донецькій обласній бібліотеці існувала така структурна одиниця. Тож крок був, по суті, піонерським. Півтора року тривала підготовча робота. Для читачів відділ відкрився у жовтні 1990 року. На той час уже були переважно упорядковані фонд і довідково-бібліографічний апарат, готувалися бібліографічні видання, відкрилися виставки. Сьогодні наш фонд налічує понад 30 тисяч одиниць: книги, брошури, періодичні видання, географічні карти, фотолистівки, буклети, що становить один відсоток від усього фонду ДОУНБ. У кількісному вимірі це начебто й небагато, якщо не брати до уваги специфічність та “невагому” вартість цієї літератури. Безцінними перлинами фонду є видання (близько трьох тисяч примірників) кінця XVIII—- початку XX століття. Серед них прижиттєві книги Дмитра Яворницького, Івана Манжури, Якова Новицького, інших відомих діячів краю, довідкові, статистичні матеріали, звіти, протоколи, постанови губернського та повітових земств. Окремим розділом зберігається колекція поштових листівок з видами Катеринослава початку XX століття. Понад 200 каталожних шухляд займає зведений систематичний краєзнавчий каталог, що відображає краєзнавчу літературу не лише з фонду відділу, а й надає інформацію про видання з фондів інших бібліотек. Наявна література відображена також в електронному каталозі. Ефективність електронних каталогів постійно зростає. Про це свідчать письмові, телефонні та Інтернет-запити з різних міст України і навіть із-за кордону. Окремою самостійною структурою входить до краєзнавчого відділу книгозбірня діаспори — Канадсько-український бібліотечний Центр. Він працює вже 13 років, хоча перша діаспорна література з’явилась у відділі ще на початку 1994 року, коли падчерка нашого земляка, відомого письменника і мовознавця Василя Чапленка, Анна Кравчук подарувала бібліотеці кільки десятків його творів. Улітку 1997 року бібліотека отримала близько двох тисяч книг з Оттави та 2000 року 12 тисяч книг і журналів з Торонто від Канадського товариства приятелів України. Література була різнопланова, видана за кордоном і в Україні. Вона заповнила прогалини радянського та українського книгодрукування і викликала значне зацікавлення читачів. Фондами Центру користуються насамперед науковці, за допомогою матеріалів, віднайдених тут, захищено кілька дисертацій. Активно використовують діаспорну літературу студенти та школярі. — Які місцеві періодичні видан+ ня минулого і сьогодення слугують і слугуватимуть наступним поко+ лінням? — Періодичні видання становлять значний обсяг фонду. Дожовтневий період представлено часописами “Екатеринославская земская газета”, “Вестник Екатеринославского земства”, “Екатеринославские епархиальные ведомости”, “Врачебно-санитарная хроника” тощо. Українськомовних видань, як скажімо, газета “Дніпровські хвилі”, яка короткий час видавалась у Катеринославі, на жаль, немає. Газети радянського часу представлені більш потужно — від обласних, міських, районних до багатотиражок підприємств, вишів, установ, громадських і політичних організацій. Мені особисто імпонує газета “Лица”, хоча дехто і вважає її скандальною. Вона чи не єдина на Дніпропетровщині представляє опозиційну точку зору. Оцінюючи паперові ЗМІ щодо наповнення краєзнавчим матеріалом, не можна не згадати “Днепровскую правду”, яка “почила в бозі”. Її посестра “Зоря” — сьогодні дедалі менше друкує змістовних краєзнавчих матеріалів. Цікава газета існувала в 90-ті роки — “Собор”. Там публікувалося багато краєзнавчих матеріалів. На жаль, газети високого інтелектуального рівня, на кшталт “Дня”, на Дніпропетровщині немає. Хоча є й гарні приклади — газета “Експедиція—ХХІ”, а зараз однойменний сайт, просто наповнені “дніпроцентризмом”. Ідеологія видавців: Дніпропетровськ — центр України, її серце, в якому сходяться західна та східна, північна й південна частини. Вони прагнуть “будити” читачів, давати поживу для роздумів і не залишатися байдужими до землі, на якій ми живемо. Часописів небагато: літературно-мистецький і публіцистичний “Бористен”, який існує уже понад двадцять років; солідний історико-культурологічний альманах “Фронтири міста” проголосив своєю наскрізною темою соціальну та культурну специфіку міста на кордонах культур, держав, способів життя та соціальних практик; “Кур’єр Кривбасу” — елітний літературний журнал вищого ґатунку, до речі, теж починався як скромний часопис краєзнавчого напрямку. Його беззмінний редактор і натхненник Григорій Гусейнов — автор багатотомної краєзнавчої розвідки “Господні зерна”, шевченківський лауреат — наш давній друг. — Завжди з задоволенням і ко+ ристю знайомлюсь із власними ви+ даннями краєзнавчого відділу. Роз+ кажіть про найзначиміші з них. — У відділі проводиться добра видавнича робота. У нашому доробку сьогодні близько півтори сотні видань. Це — науково-допоміжні методичні матеріали та бібліографічні довідники, різноманітні буклети. Започаткували серії видань “Святині запорізького краю” і “Архітектура Дніпропетровська”, “Історія міст і сіл Дніпропетровщини”, “Літературна Дніпропетровщина”, “Дослідники рідного краю”. Щорічник-календар пам’ятних дат “Моє Придніпров’я” продовжує традицію популяризації визначних і цікавих подій краю, яка почалася ще 1972 року. Альманах “Січеславщина” започатковано спільно з членами клубу “Ріднокрай”. Від 1996 року вийшло 6 випусків. До нього входять дослідження істориків, мово-та літературознавців, геологів, а також краєзнавців-аматорів. Один із них присвячений природі та геологічній історії краю, другий — популяризаторській діяльності дніпродзержинського краєзнавця Володимира Кунцера, інші — різним аспектам історії, культурного життя, розвитку краєзнавства, персоналіям Придніпров’я. — Розкажіть, будь ласка, де+ тальніше про клуб “Ріднокрай”, членом якого я маю честь бути. Участь у роботі клубу суттєво сприяла і моїм пошукам у галузі екологічного краєзнавства. — Клуб виник наприкінці 1990 року. Очолює його Ганна Кирилівна Швидько, доктор історичних наук, професор Національного гірничого університету, заслужений діяч науки і техніки України. Спершу навколо клубу згуртувався актив переважно з викладачів навчальних закладів, музейних і архівних працівників, але незабаром почали долучатися нові краєзнавці, фахівці у різних галузях: філологи, біологи, геологи, математики, фізики, журналісти, письменники, архітектори, лікарі, інженери, бібліотекарі, студенти, пенсіонери. Серед постійних членів клубу два десятки докторів і кандидатів наук, а переважна більшість мають вищу освіту. Попри це, клуб не є закритим елітним середовищем для вчених. Крім науково-просвітницької, він має популяризаторську, інформаційну, а також соціальну функції. Сьогодні кількість членів клубу сягає понад сто осіб — серед них є і “ветерани”, ті, що були на першому засіданні, і молоді краєзнавці. Клуб розвивається, має традиції та майбутнє. — Назвіть найактивніших членів клубу, які повною мірою реа+ лізують свій творчий потенціал у краєзнавчій діяльності. — Таких немало. Журналіст Микола Чабан, редактор із питань культури газети “Зоря” — майже штатний співробітник бібліотеки, дослідник літературного і культурного життя Придніпров’я. Відкрив не одне ім’я з когорти “Розстріляного відродження” та вигнанців, які мусили покинути Україну. Його бібліографія краєзнавчих праць налічує понад дві тисячі позицій. Найбільш вагомі — монографія “Діячі Січеславської Просвіти”, книги “Сучасники про Д. І. Яворницького”, “Вічний хрест на грудях землі”, “Мандрівки старим Кам’янським”, “Птахи з гнізда Придніпров’я (до 200-річчя Катеринославської класичної гімназії)”. Максим Кавун уперше завітав до клубу школярем разом із батьками, згодом закінчив університет, аспірантуру і нині кандидат історичних наук, автор багатьох краєзнавчих розвідок. Валентин Старостін пройшов шлях від плиточника-облицювальника до високопрофесійного історика, автора та співавтора ексклюзивних книг з історії міста і багатьох публікацій у місцевій пресі. З ним консультуються, до його оцінок прислухаються при проведенні реставраційних робіт, адже Старостін “знає в обличчя” кожен старий будинок міста. Його дослідницькі інтереси охоплюють історію краю, історію архітектури та містобудівництва Дніпропетровська, інших населених пунктів, історичну географію області. Він завзятий колекціонер, збирає листівки та фотографії з зображеннями Дніпропетровська, міст і сіл Придніпров’я, а також України, Росії, країн Європи. Часто виступає з доповідями з історії Дніпропетровщини перед краєзнавцями, студентами, школярами. Олександр Харлан, кандидат архітектури, який свою дисертацію присвятив дерев’яним сакральним спорудам півдня України, давно вже активний помічник при підготовці краєзнавчих видань, зокрема і календаря “Моє Придніпров’я”, є ініціатором і автором краєзнавчих бібліографічних видань серії “Святині запорізького краю”. Тетяна Нєдосєкіна — дивовижна людина, в якій рідкісно сполучається чудовий викладач історії, талановитий педагог і гарний адміністратор (сьогодні вона директор Міського юридичного ліцею), авторка низки підручників та хрестоматії з історії краю, одна з засновників громадської організації “Дніпропетровське генеалогічне товариство”. За її редакцією бібліотека видала альманах “Витоки”, присвячений пошукам родоводів. Студенти істфаку ДНУ Саша Сухомлин і Ваня Тонкошкур прийшли у відділ дев’ятикласниками, зацікавившись своїми родоводами, органічно влилися до складу і генеалогічного товариства, і клубу “Ріднокрай”, і вже доповідали про свої здобутки в галузі історичного краєзнавства. — Пані Ірино, крім безлічі пуб+ лікацій на краєзнавчу та бібліо+ течну тематику в періодичних ви+ даннях, Ви — авторка книжки для дітей “Сім чудес Дніпропетровщи+ ни”. Як працювалося? — Книжка побачила світ наприкінці 2004 року, а ідея моя знайшла підтримку у видавництві “Дніпрокнига” ще 2002-го. Після обговорень і дискусій я внесла до списку “чудес” сім об’єктів: від степових пірамід — скіфських курганів до заводу, який виготовляє двигуни для космічних ракет. З дитинства любила книжки, де інформація подається в белетризованій формі, через події, які трапляються з героями. Тож так і побудувала книгу. Герої — хлопчик і дівчинка разом із батьками подорожують Придніпров’ям, відкриваючи для себе непересічну істину, що вся рідна земля — це нескінченне диво. Батько професійний історик — з його уст діти дізнаються і про кам’яних пращурів Мамая — скіфських баб, і про перлину козацького бароко — Новомосковський собор, і про легендарний Південмаш — кузню ракетного щита СРСР. Діють у книзі і реальні історичні постаті з сивої давнини до наших днів — Богдан Хмельницький, Олександр Поль, Дмитро Яворницький, Борис Мозолевський, Михайло Янгель. — Як відпочиваєте, у чому чер+ паєте наснагу? — Хоч банально звучить, але найкращий друг — це книга. Також люблю бувати на природі. Нещодавно відкрила для себе і закохалася в кущ калини на дніпровській косі. Спілкувався Петро ЧЕГОРКА, головний редактор екологокраєзнавчого часопису “Свята справа—ХХІ”, м. Верхівцеве Дніпропетровської області Фото автора

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин