Люди «Просвіти» · “Нема твоєї мови — нема твоєї нації, нема народу, нема нічого”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Жага жити задля добра
Слово Просвіти, №14 за 2017 рік
Закінчення. Початок на стор. 4—5
Привезли мене в Дніпропетровськ у в’язницю, посадили в одиночку, дають чай, каву. Майор Волик приносить сигарети “Мальборо”… Така пруха… І все веде розмови задушевні… Я розумію, до чого він хилить, але своїх думок не видаю. Хай ще “Мальборо” поносить. Де я в Совєтському Союзі ті сигарети “Мальборо” бачив? І ось урешті-решт — пропозиція прямим текстом. Виступ на радіо, лист зречення — і йдеш на волю. “Нащо вам та Аполлонівка, той табір, ми вас влаштуємо на роботу, відпочинете…” — “Та ні, — кажу, — я цього робити не буду. Дякую вам за “Мальборо”. Лице майора Волика відразу посуворішало, стало схоже на бюст Дзержинського. І вже ні сигарет, ні задушевних розмов… Наступного дня відвезли мене в Аполлонівку. Там я працював на циркулярці, і якось у нічну зміну, дуже втомлений, на мить заснув просто під час роботи і підсунув пальці під пилку. Кров лилася страшенно. Кинувся в лікарню — зачинено. Знайшли зека-санітара, відчинив медпункт, перев’язав — жди, каже, до ранку. Лежу, а пов’язка кров’ю набухає… Уранці санітар прийшов, ще раз перев’язав, але й цього разу рану нічим не обробляв. Другий день лежу — лікар до мене не приходить. Я вже запереживав, чи не розвинеться гангрена. І тут уночі, коли я був немовби в гарячці, приснилася мені Матір Божа. Руку на голову мені поклала… І я у напівсні думаю: “Слава Богу, з рукою все буде добре”. Тієї ж ночі явився я мамі — весь у крові. І мама стала добиватися побачення. Довго його не давали, потім таки дозволили коротке, чотиригодинне. Я вийшов до неньки, рука ще перев’язана, івона мені розповіла про свій сон, а я їй — про свій. …Той лікар так до мене тоді і не прийшов, а прийшов медик-в’язень. Він прочистив рану, що вже почала гноїтися, наклав гіпс. От які різні люди є. Той на посаді — і не зволить постраждалому допомогти. А той — зек, а прийшов і зробив по-людському. Так мої пальці були врятовані. Завершувався порятунок уже після звільнення в Інституті травматології у Києві, де мені вставили штучний суглоб і зв’язки. В Аполлонівці атмосфера була не такою жахливою, люди там були співчутливіші. Каптенармус, пам’ятаю, був із Новомосковська, він мені розігріє парафін, прикладе до пальців, згинаєрозминає їх… І ось нарешті два роки і шість місяців добігли кінця. Начальник зони викликав мене і питає: “Хто по тебе приїде?” — “Мама”. — “Дивись же, від мами — ні на крок, доки доїдеш до поїзда, і так само у поїзді. Сідай коло матері й сиди. Як будеш іти — візьми її за руку. Ні на що не дивись, ні на що не реагуй, доки не приїдеш додому…” Я зрозумів, що проти мене готується якась провокація. І справді, коли ми зайшли на вокзал, то просто переді мною два хлопці стали бити дівчину — з розрахунку, що я кинуся захищати. Тут би відразу міліція всіх загребла, потім би їх відпустили, а мене б посадили знову. Так боляче мені було, так соромно, що я не втручаюся, але я пам’ятав застереження начальника зони, та й розумів, що переді мною розігрують спектакль і насправді фізичної шкоди дівчині не завдадуть, а от чому вона вплуталась у таку аморальну аферу — можна лише здогадуватись…
“Найдорожче — це Богом даний мені рідний світ світ! лих людей” — Як ти опинився в Полтаві? — На весіллі свого друга познайомився з полтавкою Раїсою Авраменко. Вона була дружкою, а я боярином. Познайомився — і закохався. Одружилися, і я переїхав до Полтави. Рая, син Роман і донька Леся, невістка Леся, внуки Соломія, Арсен, Ясмина, Георгій — це найдорожче, це Богом даний мені рідний світ світлих людей. І тому я щаслива людина. У Полтаві я працював кранівником. Спробував вступити на філфак педінституту. Перші два іспити — з української мови та літератури склав на “п’ятірки”, але вже на третьому іспиті поряд з екзаменатором сидів амбал з КГБ… Так що філологічно-журналістську освіту здобував пізніше у вечірньому університеті журналістики. — Які моменти періоду боротьби за Незалежність пригадуються тобі найчастіше? — Це передусім протистояння з полтавською владою — обласною, міською, всіма цими комуністами і гебістами. І донині, на жаль, у Полтаві немає влади, яка була б гідна нашого міста, діяльна, близька мені і симпатична. З обласною владою я сьогодні співпрацюю, правда, співпраці по проведенню фестивалю мистецтв “Мазепа-фест” так і не вийшло, хоч я на неї дуже надіявся. Про міську нічого й говорити. Велике щастя було — підняття національного прапора у Полтаві, я радий, що це організову-
Рухівська протестна акція.1998 р.
вав. Віками наш синьо-жовтий стяг забороняли, саджали за нього у в’язниці й табори, як-от Сашка Нагірного, котрий у 70-х підняв синьо-жовте знамено у Полтаві на башті. Його п’ять літ тримали у психушці. Вийшов, але недовго прожив. Гарна людина була, очолював Товариство політв’язнів і репресованих. Велика радість була перемога Помаранчевої революції, а ще більша, та повна великої скорботи, перемога Революції гідності. — Незважаючи на шалений спротив, підступи й антидержавні дії таких дядьків отечества чужого, як колишній мер Матковський чи нинішній Мамай, котрий “Совість України” роздавав у кульках і продав зрештою янучарам, — ти все-таки довів до щасливого завершення епопею зі встановленням у нашому місті пам’ятника Гетьманові Іванові Мазепі — на радість всім справжнім українцям… — Тут роль зіграли три моменти — і те, що люди з усієї України зібрали кошти на пам’ятник після того, як регіонські маріонетки з полтавської облради відфутболили назад у Київ виділені державою за часів Президента Ющенка 1,7 мільйона гривень; і моя та моїх побратимів наполегливість; і те, що з’явився голова облдержадміністрації Валерій Головко. Через багаторічне зволікання зі встановленням перестали надходити пожертви і ми мали борг 250 тисяч гривень, а коштів на встановлення пам’ятника зовсім не було, і Валерій Анатолійович допоміг вирішити ці проблеми. Ми мали підтримку Адміністрації Президента, бо на мій лист до Президента він відповів, що підтримує мою боротьбу за встановлення пам’ятника великому Гетьману у Полтаві, дуже багато допомагав В’ячеслав Кириленко. Міністерство культури по суті миттєво видавало нам необхідні документи, по які їздив Іван Минак, учасник ще студентської революції на граніті і мій помічник-волонтер, бо я на той час вже ледве ходив й чекав на операцію по заміні хворого кульшового суглоба. — Треба було б виставити рахунок і за ті 250 тисяч, і за відфутболені 1,7 мільйона, і за величезну моральну шкоду — тим, хто стільки років гальмував справу встановлення пам’ятника, всім цим орлам гнізда хто Януковичевого, хто взагалі ефесбешного… — Я про це теж говорив. Не мають минатися безкарно антиукраїнські дії.
“Якби живий був Чорно! віл, вплив олігархів на по! літичне життя був би знач! но меншим” — Ти був депутатом Верховної Ради чотирьох скликань — 3, 4, 5, 6-го. Які найсвітліші і найприкріші враження від тих парламентських літ? — Найсвітліше, звичайно, Помаранчева революція, інавгурація Президента Віктора Ющенка. А найсумніший момент — ратифікація Харківських угод 27 квітня 2010 року. Оце було дуже сумно. Я зрозумів, що немає вже жодного сенсу бути депутатом. А потім був закон Колесніченка-Ківалова, і В’ячеслав Кириленко зателефонував і повідомив: “Розпочинаємо голодівку біля Українського дому. Ти приєднуєшся?” — “Буду через двадцять хвилин”. Ми голодували кілька днів. На жаль, цю акцію не підхопили широкі маси, як те сталося пізніше, коли Янукович за завданням Путіна спробував зупинити євроінтеграційний рух України (а коли студентів побили, то це взагалі сколихнуло всіх). А для мене питання мови — це питання, хто ти такий на світі. Нема твоєї мови — нема твоєї нації, нема народу, нема нічого. Це були тяжкі моменти. І ще тяжкий момент — похорон В’ячеслава Чорновола. Я ридав за ним, як за рідним батьком. Розумів, що Україна вже не буде такою, як ми хотіли. Без В’ячеслава Чорновола наша політична сила слабшала і слабшала, і було зрозуміло, що Україну штовхають
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
