Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Справжня поезія не може залишитися непрочитаною”. · 8 Про-читання · с. 8сторінка оригіналу ↗

При калиновій свічі, або Поет починається з болю

Слово Просвіти, №14 за 2017 рік

Петро СОРОКА Для означення внутрішньої сутності поезії Надії Кир’ян в українській літературі можна дібрати багато яскравих і промовистих епітетів, оскільки за ними стоїть високе і важке слово “доля”, але мені проситься одне — притишеність. Авторці чужі піар, самореклама і самовип’ячування. Її збірки проходять майже непоміченими для критиків і літературознавців, але не читачів. Про неї пишуть мало, вона не потрапляє у жодні поетичні обойми, однак справжня поезія не може залишитися непрочитаною. І хай при її калиновій свічі відтаюють душею і гріються тільки вибрані читачі, цього досить, щоб слово жило і проривалося у майбутнє, яке, хочеться вірити, все поставить на свої законні місця. До жодної іншої збірки, здається, я не повертався так часто, як до її вибраного “Свято споминів”. Що це за свято? Чим воно так вабить і магічно притягує, змушує перечитувати і окремі вірші, і всю збірку? Передусім тим, що це поезія винятково настроєва і залишає по собі щем і трем. Отримуєш втіху не тільки від слів, їхнього порядку у фразі, хоча й це важливо, як від того, що замкнуто між ними. Настрій тут — головне, визначальне, хоча сказати, чим він досягається і обумовлюється, непросто, і навряд чи хто зміг би дохідливо та логічно це пояснити. Усе належить до тайни поезії, її глибинної домени. Один з віршів так і називається “Настрій”. Наведу його повністю, тому що вихоплювати фрагмент — означає все зруйнувати і нічого не зрозуміти. Встану о четвертій і пішки за місто піду, повию на вранішній місяць, закохавшися у гульвісу. Куплю на Бессарабці безсмертників — хай у голови покладуть, коли помру добровільно чи десь на першій гілляці повісять. Віддам два п’ятдесят якійсь тітці з торбою, хай мене сто разів одурять, заслухаюся дзвоном Володимирського собору і не буду ні радісною, ні похмурою… скажу два десятки образливих слів тим, за кого ладна віддати душу. Напишу про всяк випадок заповіт через кілька днів: “Поховайте мене під сагайдацькою грушею…” Відчувається, що вірші, які увійшли у “Свято спогадів”, писалися у різні роки і належать двом епохам: тоталітарній і пострадянській. Але голос авторки і тут, і там звучить однаково рівно, межово щиро, без фальші й озирання на цензора — зовнішнього чи внутрішнього. У Надії Кир’ян немає прохідних віршів, кожен як вікно у світ чи навіть всесвіт. Їх незглибимість підкуповує і наснажує, зворушує і змушує хвилюватися. Про кожен вірш можна написати окреме цілісне дослідження, тому непросто в невеликій за обсягом рецензії виповісти головне, найпосутніше, умістити його на обмеженій площі газетного відгуку. Мимоволі відчуваєш не те щоб ущербність свого письма, як своєрідне безсилля перед віршами-айсбергами, віршами-материками. Я багато, скажімо, написав про архетип сльози, про те, як переломлюється світ крізь її призму, і ще більше зустрічав про це віршів, тому сподівався побачити це в Надії Кир’ян. Але в неї інше: “Я вже не плакала сто літ і не заплачу”. І якщо вона й пише про сльозу (не сентиментальну сльозливість), то отак: На дні сльози вишнева гілочка тремтить, обтрушуючи білі пелюстки весен на дно сльози. У поетеси все начебто просто і ясно, прозоро і зримо, без якихось особливих запаморочливих експериментів зі словами і тропами, але це та простота, що дається дуже непросто і яка непідготовленого читача може ввести в оману, дезорієнтувати, навіть збити з пантелику, оскільки її незглибимість відкривається не одразу і потребує роботи душі й мозку: Іду навшпиньки до любові в таємній тиші вечоровій. Все буде приязно і гречно. На відстані душі — безпечно. Цілунків не боюсь гарячих очима. Їх ніхто не бачить, не чує і не розуміє, але душа моя німіє… У цій збірці два види віршів: римовані й верлібри. Римовані, як правило, більшого обсягу, часто притчеві, з вираженою фабулою, верлібри невеликі за обсягом, здебільшого шести-чи чотирирядкові. А клени такі божевільно жовті, можна втонути у їхньому танці… Тонули трамваї, автобуси і пішоходи, тільки літак гойднувся — і вдалині розтанув. Такі ліричні мініатюри народжуються зі щасливих знахідок, з глибшого проникнення у навколишній світ і світ речей, з виняткової спостережливості, пильного вдивляння у людину і природу. Авторка добре структурувала збірку, уклавши сім розділів, але композиційна побудова видається мені умовною, бо окремі вірші з одного розділу легко перетікають в інший, ніби хочуть побути і тут, і там. Упадає у вічі, що авторка більше полюбляє епітети, ніж метафори (серце поезії), а якщо метафоричне навантаження і наявне (бо як же без нього?!), то, як правило, складається з двох слів: “дими дощів”, “долоні ночі”, “крила кохання”, “листя поцілунків”, “горить горобина”, “хустиночки кульбаб”, “місячний серп”, а епітети впереваж кольористичні: “червоні троянди”, “жовті клени”, “зелені метелики листя”, “зелена нитка”, “перефарбую чорне листя — зазеленію при вікні”… Домінують, щоправда, дві барви: біла і синя. Тут “біло-сині сніги” і безліч білих туманів, білих крил, білих сніжинок, а також білих синиць, білих лісів, білих доріг і навіть білих дерев. “Стоїш у білому, як молода тополька”, — констатує поетеса і зізнається, що “…навіть розпечені фарби — холодні”. Авторка обходиться без словотворів і рідкісних слів, які так полюбляють вишукувати поети, щоб повертати в літературний обіг, однак високий градус поезії Н. Кир’ян від того не спадає. Збірка “Свято споминів” дуже сумна за своєю внутрішньою сутністю. Тут багато туги, болю, ностальгії (за ким? за чим?) і ось таких зізнань-зітхань: Надія Кир’ян і Галина Кирпа — Ти ще жива? — пита сусіда. Ну що йому я відповім? Мої зелено-чорні віти — Межа між мертвим і живим. Або: “…Прийшли з трави. І підемо в траву… Мертво, мертво сіється сніг//, Мов борошно з густого підситка. …Чогось так сумно іти в сутінках… …І звично — так звично, аж до нестями, // цей вічний тягар — самоту — нести” …Ніхто мене почуть не хоче, // крім чайника, що на плиті… …О смутку, о печале журавлів… …Той сум, що за душу бере, стоїть неперейденим полем…” Де сум і печаль, там невідворотна та незникома тінь смерті. А смерть вириває зі світу світ. Страшнішої кари немає. У збірці чимало патріотичних мотивів, але позбавлених тріскучої риторики і голого пафосу. Все на надриві, на боліннях, на сумних внутрішніх осяяннях: Мені відкрилась істина гірка. Народ мій — раб. А я його дочка. Народ мій — раб. А в мене є сини. Невже рабами будуть і вони? Під сагайдацькою грушею Окремий розділ під назвою “Ностальгія” складають інтимні вірші, у який увійшло усього вісім поезій, але в них розгортається майже епічна любовна драма, де кожен вірш як своєрідна епоха, бо “Це не любов, але це щось таке, // Чому і назви на землі немає….” Якщо авторка і пробує експериментувати на рівні слова, то робить це не ради голого штукарства чи самої гри, а щоб вивільнити у слові його незглибиму суть, відкрити слово-всесвіт, слово-дію, як-от: Заарештовують. Реабілітовують. Підсолоджують. І обпльовують. Похвилюємось. Пострибаємо — і лякаємось чи звикаємо. Забувається, і дрімається, і кохається, і співається… Вірші, увочевидь, давні, та хіба вони не звучать сьогодні актуально в країні, де мало що міняється? Програмний вірш поетеси під назвою “Вибір координат” винесений поза розділи і виставлений на щит як програмне мотто, як заклик: “Не мають значення роки, ані століття. Єднає нас лише мета буття на світі. Чи ти король, чи ти жебрак — це не важливо. А те, що мусиш ти вчинить — роби сміливо! Коли безчестя навкруги, не діє право, коли летить у тартари твоя держава, а рідне місто чи село з’їда розтління, ти просто мусиш зупинить оце падіння. І не страшні тоді тобі ні смерть, ні грати. Твій вибір означає: жить! Не існувати”. З цим віршем перегукується і така промовиста й містка строфа: Поет починається з болю, Поет починається з рідної долі. Поет починається з крику півня І з колискової пісні. Окремі вірші Надії Кир’ян нагадують казкові полотна Марії Приймаченко і Ганни Собачко, стільки в них незвичного, учудненого і чудесного: “Мама зліпила жайворонка, хотіла спекти, а він полетів. Відтоді щовесни шукаю в небі птаха, зліпленого з тіста”. А ще у “Святі споминів” зустрічаються вірші, що, здається, призначені для дитячого читання, але, що цікаво, не випадають зі структури цієї виболеновистражданої “дорослої” книжки, а з цікавістю прочитуються, як Тичинине “А я у гай ходила”, що природно вписане в геніальні “Сонячні кларнети”. Простелилась по воді місячна доріжка. Місяць річечку убрід переходить пішки. Поруч весело біжать зорі-зоренята, ніби хтось розсипав тут золоті зернята. Усе в Надії Кир’ян на співчутті до людини (“Найкраще почуття — це співчуття”), на все вона дивиться з непроминальним сумом (бо неминучий відхід), найголовніше, що вона намагається осмислити і виповісти у слові — трагічна сутність земного життя, і це, як на мене, ставить її в один ряд з такими глибокими і талановитими поетесами, як Раїса Лиша, Валентина Отрощенко і Галина Кирпа, які начебто перебувають у затінні, друкуються мало (за винятком останньої), але для того, хто знає справжню вагу поетичного слова, визначають обличчя сучасної української поезії в її глибинному сенсі становлення і окремої, так і душі народу (за Валерієм Іллею). Петриківський Ліс

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин