Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Мистецький твір є насамперед віддзеркаленням психофізичного стану митця”. · 15 Арт-калейдоскоп · с. 15сторінка оригіналу ↗

Ловець першопочатку білого

Слово Просвіти, №14 за 2017 рік

Микола ЦИМБАЛЮК На вернісажі ювіляра понад шістдесят полотен. Перша частина — це здебільшого лаврська серія пейзажів: “Лаврська дзвіниця”, “Храм всіх святих”, “Лаврська друкарня”, “Лаврська осінь”, “Трапезний храм у Лаврі”, “Весна на печерах” тощо. “Улаврений Ів-Ан (від Антів з роду Пилипенків), — говорив Стороженко ще десять років тому, — врощений у Лаврські збурені пагорби, в оживленні низини, приховані у святість, у святилище: “Лавра”. Ів-Ан вживлений у Дух землі, у Душі святих, у магнетизм блиску золотих бань, що над Дніпром (між Іжевськом і Гілеєю)… тут епіцентр, звідси білий промінь…”. Він порівнював його образи з білими птицями-духами на полотнах, що на трамплінах — творах готові до злету у вічність. Нинішня експозиція “білих птиць-духів” почалася з невеликого “Портрета”, що окремо і скромно висів при вході: світле маскоподібне обличчя з примруженими чи-то заплющеними очима, у правиці — свіча. Асоціативно в пам’яті одразу спливає “Автопортрет зі свічкою” Тараса Шевченка. І як перегук з ним — портрет Тараса роботи Миколи Стороженка, що відкриває перші сторінки його художньофілософського Кобзаря — “Мій Шевченко”. В есеї “Сповідь перед Автопортретом зі свічкою” він писав: “З чолом у небеса. Оселя дум і образів. // Він з’явою своєю виповнює простір, // життям своїм доповнює життя, щоб знаками душі ожити // чоло — оселя, священний шлях до храму — я йду на прощу… // Над храмом свіча — до неба голос. // Горить в руці Творця…”. До цього неземного світла — не просто білизни — художник Пилипенко простував не один рік тернистим шляхом. Ще в студентські роки, які припали на так званий перебудовний період, колористика його поло- Іван Пилипенко на тлі Венеціанської серії пейзажів тен (наприклад, “Бані в Баку”, 1985 р., “Ангели”, 1995 р.), зокрема й виставлених кілька болгарських і азербайджанських пейзажів являють нам руку нібито зовсім іншого художника. Всі вони виконані в мінорноважких, темних тонах, від яких віє сумом, тривогою, очікуванням непередбачуваного. Автор пояснював, що для нього то був період не кращого життя і творчості. Тоді, в кінці 1980-х — напочатку 1990-х, це було типовим для багатьох митців. Тож його можна зрозуміти, адже кожен мистецький твір є насамперед віддзеркаленням психофізичного стану митця, що відлунюється на світосприйманні й образотворенні. 1992 року, за допомогою друзів-художників Пилипенку вдалося виїхати до Великобританії, в містечко Челтонхем. (Це вже пізніше стануть звичайними його творчі відрядження в Італію, Німеччину, Францію, Голландію, Норвегію, Китай, Канаду та десятки інших країн). Нові англійські знайомі, які зробили йому виклик і приймали за кордоном, були подружжям. Він — священик, вона — викладачка французької і німецької мов у місцевому коледжі. За два місяці перебування Іван побував у багатьох музеях і галереях, безпосередньо познайомився з давнім і модерним мистецтвом Заходу. Єдине, що заважало, це кепське знання англійської. Яке значення для життєвого успіху і просто людської гідності має бездоганне володіння мовою, чи то рідною чи чужою, він зрозумів на чужині. Опікуни познайомили його з місцевими українцями-емігрантами. В українському клубі, куди він завітав, господарі одразу запитали: “Українську мову знаєш?”. Для них, що приїхали на чужину півстоліття тому, це було важливо. Як і знання англійської. У Великобританії, розповідали потім земляки, нічого, що стосується оцінки гідності людини, немає другорядного. Особливо — мови. У них дуже важливо правильно говорити поанглійськи. Коли почули, що в нас навіть президенти не знають ка” (муз. Юрія Васильківського, сл. Володимира Буги), “Пісня Остапа Бендера” (муз. Максима Шоренкова) та інші. Балетмейстер ансамблю, заслужена артистка України Лілія Черноус, підготувала танцювальні номери. — Скільки тривала підготовка театралізованого концерту? — Півроку. Вперше ми з нею виступили у листопаді минулого року в Центральному клінічному шпиталі Державної прикордонної служби України. Це був важливий іспит, адже серед наших глядачів були воїни АТО. Виступ Так Микола Стороженко назвав Івана Пилипенка — надзвичайно цікавого і самобутнього художника, колегу, доцента Майстерні храмового живопису та культури в одній зі своїх статей, присвяченій його творчості. Вона залишилася в рукописі, над яким Микола Андрійович працював в останні дні свого життя, але так і не встиг закінчити. Народження молодого таланту він спостерігав мало не з перших його кроків у високе мистецтво. Пилипенко був його студентом, а пізніше, через шість років після закінчення Художнього інституту, під його керівництвом стажувався у творчих майстернях асистентури при Українській академії образотворчого мистецтва і архітектури. Нині колишній учень заступив Стороженка на посаді керівника Майстерні. Але незримий, духовний зв’язок з Учителем особливо відчувається на ювілейній виставці Івана Пилипенка, яка відкрилася в Академії.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин