Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Люди «Просвіти» · “Будівництво справжньої Української Держави нарешті почалося”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Жага жити для добра Миколі Кульчинському — 70

Слово Просвіти, №14 за 2017 рік

Від 1987 року, коли Микола Кульчинський, колишній політв’язень, організував у Полтаві клуб “Рідне слово”, з якого потім розкронилися крайові організації “Просвіти” і Народного руху України, життя цього лицаря Української Незалежності постійно на очах у нашої громади, і здавалося, ми, його побратими й посестри, знаємо про Мико& лу все. Політик чорноволівського гарту, народний депутат України чотирьох скликань, просвітянин від Бога, публіцист і видавець, талановитий поет, що засвідчила його збірка “Загратоване світло”, — на всіх напрямах своєї діяльності Кульчинський здо& бувся на помітний доробок. Та ось напередодні ювілею, з яким друзі вітатимуть Мико& лу Георгійовича 10 квітня, зустрілися ми з ним у його просвітянському кабінеті на про& вулку вже не Піонерському, а генерала Шухевича, поговорили годин зо три, і все, що пережив Микола, для мене постало в новому світлі. Власне, і вся розмова наша була про Світло. Світло Віри. Світло Любові. Світло Свободи. І про вічний бій Синів Світла з виплодками темряви… “Батьки мріяли, щоб Україна стала справжньою Вітчизною українців” Ой проліску коханий, ой проліску милий, вони ж пильнують пильно. То хай собі пильнують, а я собі росту. Микола Кульчинський “Вони пильнують пильно” — Друже Миколо, що допомогло тобі не стати одним зі втраченого покоління — на відміну від старших шістдесятників? Ти виніс щось таке зі свого дитинства, що допомогло не скоритися? Що було світлого у твоєму дитинстві на Волині? — Світлого багато, хоч жили ми в жахливих умовах. Тата заарештувала російська окупаційна влада, коли я був ще немовлям. Були братик Богдан і сестричка Надійка, і найсвітліше — це любов між нами трьома, і маму ми дуже любили. Найсвітліші почуття завжди переживав у церкві. Дуже любив спів, не міг погляду відвести від ікон, рушників, розписів храму (це в Дубні Рівненської області). Церква — такий прекрасний, дивовижний світ, і хоч ти ще й не розумієш усього, що діється під час літургії, але воно якось впливає на тебе, огортає душу світлом. Великодня ніч — барви мого дитинства. Запах лепехи й іншого зілля на Зелені свята в хаті — запахи мого дитинства. У ранньому дитинстві ми совєцьких свят не знали, то вже в школі нас муштрували на ті свята лінійками та парадами. Ми знали Різдво, Вербну неділю, Великдень, Трійцю… Батько мій Юрій (у хрещенні Георгій) Євгенович Кульчинський походив із давнього священицького роду. Мій двоюрідний брат Петро, Царство йому Небесне, встановив, що традиція духовного служіння в нашому роду простежується ще з ХV століття. З нашого роду походить і один святий — Інокентій Іркутський (народився 1680 або 1682 року, помер 1731-го). Він закінчив Києво-Могилянську академію, прийняв постриг у Києво-Печерській лаврі і з місійною роботою пішов тільки зберегли шалене прагнення до освіти, культури… Вчитися, вивчити дітей — тим жили. — Як велося твоїй матусі, дружині політв’язня, з трьома дітьми? — Біда була в тому, що на роботу не брали. І з квартири на вулицю викинули відразу після батькового арешту. Але світ не без добрих людей. Більшість наших земляків знали ціну диявольській совєцькій владі і жили за Христовими заповітами добра й милосердя. Священик нашої церкви пустив нас мешкати у сторожку. Вона й нині стоїть, та сторожка, я їздив дивитися, тільки більшою стала, її добудували, а ми колись тулилися в тісній кімнатці. Потім головлікар Дубенської лікарні для туберкульозників запропонував мамі, яку знав по Кременецькій гімназії, піти на курси медсестер, а коли закінчила їх, взяв на роботу, та ще й на півтори ставки. Бувало, несеш із магазину паляницю та кавалок ліверної ковбаси — і то вже радість… — Юрій Євгенович Кульчинський дожив до Незалежності України? — Так, радів дуже! Батьків земний шлях скінчився 1996-го. Імама Незалежності дуже раділа. Тільки не могла дочекатися, щоб Україна нарешті стала справжньою Вітчизною українців. Вона була членкинею “Тризуба”, молодіжної націоналістичної організації, вони всі мріяли про справді вільну Україну, а яка ж то Україна, коли скрізь російська мова, російська музика, російське телебачення, російське кіно… Це й мені завжди пекло душу. Щойно тепер бачу послідовне прагнення утверджувати українські цінності — кров’ю героїв заплачено за летаргійний сон довірливої нації, і я вірю, що будівництво справжньої Української Держави нарешті почалося. Воно важке, воно складне, але ми стали на правильний шлях. “Партія веде”? Та ні, я кра! ще розкажу про Розстріля! не Відродження!” — Твоя юність, Миколо, минула в Новомосковську — козацькій Новоселиці, осерді Самарської паланки. Чому ваша родина туди переїхала? — Батькові прямо сказали: “Єдьте отсюда”. Батько знайшов посаду регента у новомосковському козацькому Троїцькому соборі — тому, що змальований у “Соборі” Олеся Гончара. І звідтоді дитинство моє овіяне славою козацькою. Бо тут, у поодиноких людей, ще жила пам’ять про Українську Народну Республіку, про Холодний Яр, про Махна. Чудовий це край — Січеславщина! Річка Самара, плавні, Дніпро… Козацька Самарь, Новоселиця… Люди нам приносили (один одного чує, більшовикам не вдалося знищити всіх справжніх українців) журнал “Рідний край”, різні книжки часів УНР. Пам’ятаю й досі прочитані тоді рядки: “Московської не чути було мови, самі вкраїнці тут жили”. Дуже вразила мене інформація про те, як після ліквідації Запорозької Січі ще років десять по всіх усюдах виловлювали козаків. Як хто у шароварах, з оселедцем на голові — хапають, у кайдани кують — і на Сибір! На Волині дитиною я часом краєм вуха чув розмови дорослих про повстанців, про те, кого забрали, розстріляли, закатували, навіть бачив, як везли поранених, закривавлених повстанців у дубенську тюрму… А тут, у Новоселиці, я дізнався, як боролися з москалями наддніпрянці. І, звичайно, на мій світогляд визначальний вплив мав Тарас Шевченко. У нас удома “Кобзар” був особливий, місце видання — Київ—Катеринослав—Ляйпціг, уже на еміграції довидавався за редакцією Василя Сімовича. От усе це й формувало українські цінності. І такі риси характеру, як потяг до правди, справедливості… А юність моя уже була позначена вістками з Києва. Брат закінчив Дніпропетровський університет і працював у столиці в Інституті фізики — фізик-ядерник-експериментатор. Приєднався до дисидентського руху, і нам додому йшла самвидавна література — статті Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Іван Дзюби… Під її впливом і я прагнув щось зробити для української справи. Мені хотілося працювати з молодшими школярами, але коли я заявив про це бажання, мені сказали, що для того, щоб працювати вожатим, слід вступити в комсомол. Так у десятому класі я вступив до комсомолу, і мене відразу обрали секретарем комсомольської організації школи, бо я був людиною з організаторськими здібностями. Я відразу ж запропонував відзначати Шевченківські дні. Це була моя маленька перемога. І початок дороги з Шевченком до людей. Бо, власне, і працюючи вже тут, у Полтаві, в “Просвіті”, я прагнув і прагну донести до співвітчизників усю незмірну глибину і непроминальну актуальність спадщини нашого Пророка. Шевченко — учитель на всі віки! Ганна ДЕНИСКО Що ще було дорогим і світлим там, у козацькій Новоселиці, — це пісні, які я слухав на весіллях, це псалми, які чув у соборі, на похоронах, — справжній народний спів. Я потім запрошував до Полтави гурт “Божичі”, які записали і виконують ці псалми, а мені ще пощастило їх чути від звичайних людей, українців Степової Еллади. Життя тривало, з пориваннями до високих ідеалів, із дружбою, із коханням, нещасливим, щоправда… — А потім ти закінчив школу і вступив… — Нікуди я після школи не вступив. Подав документи на факультет журналістики Київського університету. Але на вступному іспиті з української мови й літератури мені випало аналізувати вірш Павла Тичини “Партія веде”, а я вже читав антологію Юрія Лавріненка “Розстріляне Відродження”, багато знав про українську культуру 1920-х років, і через наївність та юнацький максималізм мене понесло показати, що я стільки знаю. Наївний, я думав: “Це ж Київський університет, тут усі люди наші!” Одна з екзаменаторок, яка мені співчувала, намагалася привести мене до тями, обірвати “крамольну оповідь”, повернути до вірша “Партія веде”, а я читав поему Тичини “Скорбна матір”, або цитував: “Врізали вам поля, в головах тополя, а голів нема…”. Відтак вліпили мені трійку, рятуючи від тюрми (хоч, зрештою, і не врятували), і я пішов. Брат чекав мене на вулиці, дізнавшись, що відбулося, мовив: “Ти що, здурів? Ти не розумієш, де живеш? На факультет журналістики потрапити можна, якщо буде одна четвірка, а решта п’ятірки. А ти язика розпустив. Тікай додому!” І я поїхав додому. І пішов в армію, де довелося служити два роки вісім місяців. Дорога в московський ад — І куди ж ті чорти, які переплавляли поневолені народи в московському казані, тебе завезли — за Полярне коло чи в казахські степи? — А куди ж чорти можуть завезти? Тільки в пекло. По-московському — в ад. Вад — так і називалося моє місце служби. Дєрєвня Вад Горьковської області. Запам’яталося, як багато нас, новобранців, везли з Дніпропетровська. Я то невисокий, а тамтешні новобранці — високі, стрункі, справжні нащадки січовиків. Доправили нас у Москву на вокзал. Приміщення величезне, ми половину його зайняли. Якогось

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин