Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “У листах гетьмана Мазепи вперше натрапляємо на майбутній хоронім Україна, написаний з великої букви”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Іван Мазепа (20.03.1639—21.09.1709 рр.): предтеча народної української мови

Слово Просвіти, №14 за 2018 рік

Ірина ФАРІОН, доктор філології, професор Двадцятидвохлітнє правління Івана Мазепи (1687–1709 рр.) розпочалось із його підписання з московськими царями Іваном, Петром та царівною Софією руйнівних для України Коломацьких статей (1687 р.), у 19-й із яких закладено нову суспільнополітичну основу знищення “прирожденного руского язика”. Уній ішлося про те, аби “народъ малороссійский всякими міри и способи з великороссійскомъ народомъ соединят и в неразорванное кріпкое согласіе проводит супружествомъ и иным повеленіем, чтобъ были под одною ихъ царскаго пресвітлаго величества державою, обще, яко единой христіанской віры, и нихто би таких голосовъ не испущалъ, что Малороссійской край гетманского регименту, а отзивались би везде единогласно ихъ царскаго пресвітлаго величества самодержавной держави, гетман и старшина, народ малороссійской обще с великороссійским народом, и вольной переход жителем из Малороссійских городов в Великороссийскіе городы и міста” [УМ I, с. 60]. Не варто доводити, що злиття народів та держав як основна ідея цього припису — це не просто злиття мов, а насадження мови колонізатора і знищення корінної мови. Отже, ці статті “були дальшим кроком на шляху обмеження державних прав України”. Як зауважив Олександер Оглоблин, “це позначилося навіть на формальній стороні “Коломацьких статей”. Після деяких пактів поруч із традиційною формулою: “и гетман, и вся старшина, и Войско Запорожское, и народ Малороссійскій на их царской милости били челом” з’являється новий додаток: “и приняли то с радостью” (пакти II, IV,VI, ХII); а вкінці статей: “пріемлем радостно” [Оглоблин 2001, с. 78]. З лінгвістичного погляду це далеко не “формальна сторона”, а нова когнітивна модель, що насильно вривалася в життя українців, облудно переназиваючи поняття: вимушений крок укладення Коломацьких статей у воєнних умовах з боку українців потрактовано як “радость”... Згодом таке перевернуте переназивання українсько-московських взаємин стане основним у політиці двох антагоністичних за укладом держав і способів сприйняття світу — демократичного і деспотичного. Проте доконечно цим статтям не судилося ствердитися. Зокрема у своєму доносі на Мазепу Василь Кочубей із гіркотою ремствував, що з вини Мазепи цей припис мав прямо протилежну дію: “На Коломацкой раді соглашено было, абы малороссійскіе люде з великороссійскими людми между собою сватовством пріятельским и в приіязнь свойства для стислійшой любви обязувалися; а теперь гетман через увесь час гетманства своего не тилко в обязательство свойства и пріязни стислой входити не допускает, але с прилучившийся окказіи малороссійским людям з великороссійскими свободно привитатися зазорствует, а в домна хліб и солъ зазвати всеціло не попущает, кладучи о тое свой гніви уразу гнівливую, чрез що не тилко пріязни, але и знаемость малороссійским з великороссійскими приходити невозможно, про то малороссійским з великороссійскими не близкость до пріязні, но удаленіе и незнаемость умножается” [ДМ, с. 389]. Показово і те, що саме Кочубей та Іван Іскра, на відміну від Мазепи, підписуючи свого доноса на гетьмана, підписалися так, як це робили питомі мешканці Московії, використовуючи лексему — соціяльно-ментальний маркер — раб: “Вашего Царского Пресвітлаго Величества вірніи раби и подножіе, Василій Кочубей, судіа, Иван Іскра, полковник” [ДМ, с. 395]. Характерна щодо цього титулатура самого гетьмана Мазепи, що виявлена одинадцятьма способами, серед яких найпоширеніший: “Гетманъ з Войском ихъ царского величества Запорозким”, відтак “Пресвітлійших и державнійших великих государей и царей и великих князей Іоана Алексіевича, Петра Алексіевича и великие государини благовірнія Софій Алексіевни всея великия и Малыя и Білия Россій самодержцев Пресвітлого величества подданій Войска Запорожского обоихъ сторонъ Днепра гетман” [УМ I, с. 36—37]. Часом титулатура місить термін подданий: “…всея Великия и Малия и Білия Росси Самодержцев Их Царского Пресвітлаго Величества подданой Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетман Иван Степанович Мазепа” [ДМ, с. 13, 23], а також наголошення на своєму підданстві: “мні, подданому” [ДМ, с. 195], як і заявляв про це Петро I у листах до Мазепи (див. вище). Подекуди у титулятурі використано додаткові означення та ієрархічно знакові лексеми слуга, подножек, відомі з часів польської залежности україн- Універсал Мазепи ських гетьманів: “Вашого Царского Пресвітлого Величества вірный подданій и найнижайший слуга Иван Мазепа, гетман Войска Его Царского Пресвітлого Величества Запорожского”, “Вашего Царского Величества вірный подданный, наинижайшій слуга и подножок Иван Мазепа, гетман” [ДМ, с. 196, 202—203, 225; 222, 224]. Попри те, цілком переважає соціяльно нейтральна титулатура “Иоан Мазепа, гетман, з войском Его Царского Пресвітлого Величества Запорожским” [ДМ, с. 14—23, 28, 47—77], і жодного разу не вжито соціяльно ієрархічної та маркованої лексеми раб, звичної для питомих мешканців Московської держави, незалежно від статусу дописувача. Запроваджений до вжитку у другій чверті ХVII ст. термін малороссійский у документах доби Мазепи стає типовим. Зокрема в універсалах, наказах, листах, розпорядженнях гетьмана (у двох частинах УМ поміщено 850 наказових документів та 900 документів за ДМ) його вжито понад 130 разів у такому характерному сполученні: “з малороссійских старшого и меньшого товариства”, “в посполитых малороссийских городах и селах”, “малоросийских войск”, “близько границ малороссійських”, “народом малороссійским”, “всего малороссійского поспольства”, “жителям малороссійским”, “к Малороссійскому краю”, “малороссійским людем”, “малороссійским сином”, “сын малороссійскои отчизны” [ДМ, с. 25, 27, 202, 223, 254—255, 263, 265, 269, 519, 518]; “народу малороссійскому”, “малороссійских городіх”, “малороссійских жителей” [УМ I, с. 47, 51, 55]. Лише раз у допиті Григорія Герцика щодо його участи у начебто зраді Івана Мазепи (1721 р.) засвідчено етнонім малоросіянин у формі множини: “переіхало туды=ж малоросіян…” [ДМ, с. 738]. Часто вживаним є термін Мала Росія (понад 100 разів), передусім через використання його у титулатурі московського царя та руського митрополита, у типовому діловому кліше, вживаному найпослідовніше від 1688 до 1701 рр.: “…иміючи власт в Малой Россіи всякие утвержати права и устроевати порядки” [УМ I, 149], “маючи мы гетманъ власть в Малороссии всякие порадки устроевати” [УМ II, 91], відтак у різних словосполуках в універсалах, на- Іван Мазепа казах, листах, розпорядженнях Івана Мазепи: “…в отчизну нашу Малую Россію” (із листа Мазепи, 1696 р.), “…в Малую Россію на обыклое містце” (із листа Мазепи, 1704 р.), і набагато рідше (близько двадцятьох разів) в інших документах аналізованої доби: “отчизна наша, Малая Россія” [ДМ, с. 340]. Водночас у листах гетьмана Мазепи вперше натрапляємо на майбутній хоронім Україна, написаний з великої букви, а також поширену словотвірну модель на =ець (=ц=і) у назвах мешканців Криму: кримці, що тепер під російським впливом заступлено суфіксом -чан-и: кримчани: “Листи гетманскiе полковнику Новицкому, о предосторожностяхъ, по случаю ожидаемаго вторженiя Крымцев въ Малороссійскую Украину” (1681 р.) [ДМ, с. 164]. Ту саму словотвірну модель спостерігаємо у відписці гетьмана Мазепи до Федора Головіна: “…чрез крымвцов, нагайцов и кубанцов” [ДМ, с. 207]. Термін Україна стосувався переважно територій, що лежали на кордонах Київського та Галицького князівств, що і підтверджує лексикографічне джерело ХIV—ХV ст.ст., де слово краи (див. структуру у=краи=ин(а)) означало: “(гранична лінія) край, межа; (пограничний район держави) пограниччя, окраїна; (озера) берег” [ССУМ 2, 508]. Саме цей Середньонаддніпрянський терен, що лежав на пограниччі між ісламом та християнством, дав початок козацькому феномену, названому просторовим поняттям, апелятивом україна (зауважу, що суфікс -ін- (-ин-) є носієм двох значень: зменшености, пор. діл — долина, низ — низина, а також значення просторової конкретизації). У процесі розвитку козацького руху термін Україна обіймав щораз більшу територію, аж поки не став власною назвою нашої держави — хоронімом, а відтак сучасним політонімом. Характерно співвідноситься вживання терміна Україна у документах, що вийшли зпід руки Мазепи (понад двадцять разів): “из Украины росийской волынской”, “я с войском отдалюся от Украйны в полк Стародубской”, “внутрь Украйны с войском”, “…чтобы отнято было от Украйны”, “чтоб малороссійскую Украйну к совершенной вірности к Царскому Величеству привесть” [ДМ, с. 202, 246, 247, 263, 269] — і понад сімдесят разів у документації доби Мазепи, що засвідчує прогресивну тенденцію поширення цього терміна: “обнявши в свою державу Украину”, “Украйна, отчизна наша”, “милой отчизны Украйны нашой”, “Москва мает у кріпкую роботу взятии всю малороссійскую Украйну” [ДМ, с. 297, 337, 344, 382], “въ свою державу Украину” (з універсалу чернігівського полковника Якова Лизогуба) [УМ I, 565], “до успокоения войны на Украйне” [УМ II, с. 447] (з інструкції Якима Сомка 1662 р.). Найбагатший текст на вживання хороніма Україна та його похідника українский (по п’ять разів) — це документ “Таємних переговорів троцького каштеляна Михайла Казиміра Котєла з гетьманським представником, стародубським писарем Опанасом Покорським” (1703 р.), у якому йдеться, що “далій под царем […] Украині прожитии невозможно”, “далій Украині под ярмом московским не подобно”, “дабы Украина в такой же волности […] цвітет Корона полская и К[…]Литовское”. Шість разів цей хоронім ужито в зізнанні Данила Апостола: “такими ж правами Украина щитилася” [ДМ, с. 266, 410]. Закономірними, але ще не частотними є словотвірні похідники від аналізованого хороніма украинский, рідше украинный, украйные: “всего народу Украинского”, “…волность украинскую”, “гетманов украинских”, “весъ край Украинскій відает”; “…и всею Украинною Казацкою…”, “украинным и казацким городам…”, “гетмана украинного”, “тылько под городи Украйные, для облову своего ненасытимого” [ДМ, с. 266, 269, 378, 748, 945, 177], “в украйних городіх” [УМ I, с. 55], “и народу Малоросиіского Украинского обявити подданство и благодареніе его царскому пресвітлому величеству…” [УМ II, с. 480]. На цьому тлі зрідка вжито історичного хороніма Русь та його похідника руський, як це, зокрема, було у документації гетьмана Івана Виговського. Натомість цей термін використано, лише називаючи Галичину: “Руского воеводства и земли Львовской часть” [ДМ, с. 219], “воеводі

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин