“В людини щастя лиш одне: Любить когось і бути любленим”. · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗
Між минулим і майбутнім
Слово Просвіти, №14 за 2018 рік
Житейська мудрість
“Нам треба жити кожним днем”. Ліна Костенко …А жити треба кожним днем, Не відкладаючи на потім. Що має буть — не обійдем В своїх стараннях і турботі.
Тож повнимося кожним днем, Не підганяймо круглі дати. Те, чим сьогодні ми живем, — Вже завтра може не настати.
Випадковість За те, що ти живеш на білім світі, — Склади подяку долі та батькам, Що бачиш сонце, що яснить в зеніті І повнишся цим Божим світлом сам.
Що чуєш, як птахи у перемові Кладуть на білу днину голубе… На світі жить — це також випадковість, Яка між тисяч вибрала тебе.
Мої очі Одне око — плаче, А інше — сміється. Отака вже вдача У мойого серця.
Я сльозливе око Затулю рукою. Хай веселий спокій Лишиться зі мною.
Та не так виходить, Хоч стараюсь дуже… Одне — зором водить, Інше — тільки мружить.
Хто мене побачить — Сміхом захлинеться: Одне око — плаче, А інше — сміється.
Єдине щастя Хай щастя Вас не обмине, Згадаймо істини загублені. В людини щастя лиш одне: Любить когось і бути любленим.
Соснова шишечка Соснова шишечка — Колись мені знайшлася… Блиск Новоріччя У віконнім склі. Святкую без вина, Без витребеньок всяких… Лиш шишечка — Усе, що на столі.
Так час минув… Живий… Не мучусь в ліжку. Знов рік Новий, І знову я один. А на столі — Стара соснова шишка: Цей талісман Січневих іменин.
Перед любові образом святим Любов не знає слова “обережність”, Не все буває вічним у житті. Ми летимо в космічному безмежжі На білих крилах наших почуттів.
Не признаємо суддів, ані свідків — Ми в почуттях небесніші таки, Питаємо одне одного: звідки Ця ніжність дивна в доторках руки.
Вростаємо у шал цей невимовний — І все щезає в дрібності своїй. І співом вже відлунюється слово, В якому ти у позолоті мрій.
І я шепчу: моя лише, єдина, І очі застеля солодкий дим… Хай все завмре і стане на коліна Перед любові образом святим.
Чекання Я і ти… Й березневе чекання Із березовим пахом води. Мелодійна хвилина стрічання Заглядає у шибку… Прийди!
Ти прийди, бо вже пахне весною, Щоб разом пити запах п’янкий. Щоби знов над тобою і мною В тишу ніжну вплітались скрипки.
Щось у тиші сховалось значиме, Розпізнати не вистачить сил… І вікно за моїми плечима Наче розмах архангельських крил.
А все останнє Завзята праця і кохання — Хай ними повниться земля. Це основне. А все останнє, Як мудрі кажуть: тру-ля-ля.
На спомин Життя з кислинкою на смак — Не хочу набивать оскоми… Прожити хочеться отак, Щоб залишилось щось на спомин.
Надокучливі знайомі Багато друзів не буває, Ніколи друг не набридає. Я інших зустрічаю в домі — Це надокучливі знайомі.
Де шукати ліки Бідність з хворістю з’єднались У селі та в місті… Мудрі люди так сказали: Наші ліки — в мисці.
Чого так кажемо Із роси вам, із води! — Кажем не навмисне, Бо роса — блищить завжди, А вода — не кисне.
Безсоння Не спиться… У вікно дивлюсь. У далині десь вогник світить: Не спиться, видно, ще комусь — Я не один такий у світі.
Побачив… Стало веселіш, Вже ночі не страшить безодня… І у душі заплівся вірш Про вогник, ніч і про безсоння.
Покаяння Усі ми в чомусь винуваті, Усі несемо в серці гріх. Коли ми дужі та завзяті — Ховає гріх фіранка втіх.
Коли вже зваби відлетіли, Коли уже: не ляж, не встань… Тоді схиляє грішне тіло Глибинний поклик покаянь.
Тоді душа, немов сирена Озвучить все, що скоїв ти. Тоді вуста самі смиренно Шепочуть: “Господи, прости”.
Не хочеться Палив я дні на суєтливі речі, Зібравши в клопіт власне і чуже… Втомилася душа від колотнечі, Забаглося від них втекти уже.
Дивлюся мовчки в далечінь безлику, Бреду під зойк осінньої сльоти. Хоча душа втомилася од крику, Та в царство тиш… не хочеться ще йти.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
