На перехрестях історії · “Три вежі, три величних замкових донжони часів пізнього середньовіччя стояли на шляху натиску євразійців на Європу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Три вежі на кордоні цивілізацій З ненадрукованої книги “Запропалі віки України”
Слово Просвіти, №14 за 2018 рік
Ще зовсім недавно в мережі Інтернет можна було знайти багато дописів із кри> тичним аналізом “Сталінського плану пе> ретворення природи”, останнього удару, спрямованого на безвинний бастіон спротиву — річки, плавні, степи країни. Наразі ці матеріали майже щезли, особ> ливо у російському контенті, — там став> лення до “ефективного менеджера” змі> нилося новою хвилею якщо не обожню> вання, то побоювання. Найбільшими об’єктами плану сталін> ського ґвалтування природи були так звані будови комунізму — Волго>Дон> ський і Головний Туркменський канали, великі гідроелектростанції на Волзі та Дніпрі. Навколо них розгорнулася пропа> гандистська робота. Будови соціалізму вимагали багато робочих рук та яскраво> го уславлення. Звільнений із московської клітки письменник Олександр Петрович Дов> женко спочатку радо сприйняв грандіозні плани влади. У 1950>ті він жив у Новій Ка> ховці, спостерігав будівництво Кахов> ської ГЕС, писав поему про Каховське море, яке поступово поглинуло півсотні сіл, міст, цвинтарів… А ще — п’ять із вось> ми Запорозьких січей, безліч інших пам’яток історії та Великий Луг Запорізь> кий… Згодом здиміли й ілюзії письмен> ника. “Ніким не замальовані і не написані пейзажі плавнів, вирубаних від Запоріж> жя до Каховки з метою створення дна мо> ря, перенесені цілі села… Який величез> ний пізнавальний інтерес являли б ці кар> тини нашої старовини в музеях придніп> ровських міст через сто років”, — писав Довженко у щоденниках. Сто років ще не минуло, але часу вис> тачило, щоб оцінити наші втрати — маємо замулений та знериблений Дніпро, кана> ли, що давали воду не стільки Криму, скільки вузенькій смужці землі під со> бою… Величезні, неоціненні втрати при> родного ресурсу. Та нічим не виправдану втрату історичної пам’яті. “Думаю, не ви> падково козацькі місця затоплені за до> помогою гребель. Все це справа одних рук: і Київське море, і Чорнобильська АЕС, і черкаські розливи. Тут затоплена ваша духовна Атлантида”, — передав слова свого гуру Юрій Канигін у книзі “Шлях аріїв”. Нині гідробудівництво не таке вже ви> гідне і дешеве. П’ять>шість десятків віт> ряків Ботієвської електростанції (Запо> різька область) виробляють стільки ж енергії, як чверть Дніпрогесу. Великі пло> щі на півдні України вкриті сонячними ба> тареями. Світ навколо докорінно змінив> ся, але не всі бажають це бачити. І у вільній вже Україні є послідовники сталінських методів використання при> родних та культурологічних ресурсів. З’являється проект гідроелектростанції Каховка>2, який роблять люди, ладні за> ради грошей добити залишки плавнів, остаточно замулити річку. До зони запланованого будівництва потрапила пам’ятка історії — шістсотлітня Литовська башта, яка дивом не була зруйнована під час робіт над першою Ка> ховською гідроелектростанцією у 1950 роках. Башту намагаються не помічати — на картах та планах забудовників її наче немає. Але ж це свідок історичних подій, пов’язаних із Запорожжям, із козаччи> ною, із минулим півдня України! Доброю новиною стала увага до цієї історичної пам’ятки Міністерства культу> ри України та внесення Литовської башти до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією націо> нального значення. Відповідну постанову щодо вісьмох об’єктів історичної спад> щини схвалено на засіданні Уряду 25 січ> ня 2018 року. Башта вказана як “Дозорна (оглядова) башта (1880—1890 роки) у се> лищі Веселе Херсонської області (вул. Свиридова, 6)” — є надія виправити не> достовірні факти. Дуже сподіваємось, це рішення Мініс> терства культури примусить шукати ком> промісу у збереженні Литовської башти. А щоб доповнити історичне минуле цього об’єкта, наводимо матеріал запо> різьких авторів, який у повному обсязі ще не був надрукований.
Інеса АТАМАНЧУК, журналіст, м. Запоріжжя
Башта замку Гедиміна у Вільнюсі — символ Литовської державності ці” — “венеціанці”, у значенні італійці чи західні європейці взагалі [2, с. 290-291]. У місті Запоріжжі такою кладкою, з утворенням цеглинами малюнка у вигляді хреста, побудовані будинки менонітів у колоніях Верхня Хортиця та Шенвізе. Кладка “хрестом” використовувалася також у місті Молочанську (Гальбштадті) та селах Запорізької області, які були менонітськими колоніями. Така ж кладка характерна для будинків менонітів ХІХ—початку ХХ століть. Треба мати на увазі, що в цей час на наших землях, окрім менонітів, мурували “по-венедському” ще й болгарські колоністи. Фундамент башти в Кам’янці зроблений з дубової основи, обкладеної диким каменем великих розмірів і пересипаної дрібним річковим піском, причому більше ніяким розчином камені не скріплювалися. Це було зроблено з розрахунку, що не з’єднані між собою валуни краще компенсують зміни рухливого болотистого ґрунту. Навколо башти, як зазвичай, було споруджено вал із ровом та дерев’яне укріплення, всередині якого розташовувалися житлові будинки. Фортеця ця не збереглася, а от башта простояла більше семи сотень років. Башта складена з великих цеглин, виготовлених із місцевої дрібнозернистої глини особливим способом: у дерев’яних чанах її перемішували та збивали, як тісто для пирога. Глина ставала однорідною, наче віск. З неї формували цеглини, які обпалювали без поспіху невеликими партіями упродовж доби. Коли цегла вичахала, її виносили на вулицю, де вона лежала на морозі та спеці три-чотири роки. Потім викладали цеглини стежкою та ходили по них — якщо дзвенять під підборами, то будівля з такої цегли вистоїть не одне століття. Перекази стверджують, що залізні підковки чобіт викрешували з таких цеглин іскри!.. Ніші у формі арок — то не вікна, що були пізніше закладені, а елемент декору вежі. Вони зроблені на одній висоті та “дивляться” на всі чотири сторони. Вхід до вежі первісно був не на рівні землі, а приблизно на середині висоти башти. Адже вона була не житлом, а оборонною спорудою. За необхідності драбину чи сходні піднімали та ховали всередині башти. Виникає питання: чому “стовп” над річкою Локсною зветься “Білою Вежею”,
Оборонні вежі, на три (іноді більше) поверхи, чотирикутні в плані, є туристською візитівкою Кавказьких гір. Осетинська мудрість стверджує: “З каміння розбитої бойової башти можна легко збудувати аул, але каміння від розібраного аулу не вистачить, щоб звести бойову башту”. Башти пізнього середньовіччя у Криму, і чотирикутні, і круглі в основі, є у Генуезьких фортецях Судака, Феодосії, Балаклави та Інкермана. Виняток — кругла вежа Чобан-Куле поблизу села Морського (Капсхор) — цитадель генуезьких можновладців ді-Гуаско. Ми розглянемо три вежі, три величних замкових донжони часів пізнього середньовіччя, що збереглися в різних місцях Східноєвропейської рівнини, і кілька століть були об’єднані однією метою — стояли на шляху натиску євразійців на Європу. Найвідоміша з них — “Башта Гедиміна” у старій частині Вільнюса. Це символ міста та литовської незалежності. “Башта Гедиміна” майже сім століть височить над литовською столицею, будувалась як представницька домінанта столичного міста, потім її неодноразово оновлювали, реставрували та перебудовували. Тому вона має такий доглянутий вигляд. Ще одна відома вежа височить у маленькому білоруському містечку Кам’янці, за 30 км на північ від Бреста. На відміну від французького Бреста, ще 1918 року під час перемовин із кайзерівською Німеччиною він мав назву Брест-Литовський. Із вежею пов’язана назва Біловезької Пущі, заповідника з відновлення популяції європейського зубра, а нині більш знаного як місце підписання Біловезької угоди, з якої почався розвал СРСР. Башта була зведена за наказом Волинського князя Володимира Васильковича (Філософа), який у 1276—1277 роках збудував на річці Локсна місто Каменець. Під керівництвом відомого в князівстві будівничого, “градоруба” Алекси було споруджено “столп камен” заввишки 17 сажнів. Звертає на себе увагу так звана “вендська” кладка башти — чергування двох цеглин боком до глядача та однієї цеглини у торець. Цей спосіб був винайдений у Ломбардії наприкінці ХІІ століття, а потім поширений у Німеччині, Польщі, Лівонії [1, с. 165]. Назва кладки — “по-венедському” походить від староруського слова “венединхоча побудований він із червоної цегли? Можливо, колись вежу білили вапном? 1322 року Кам’янець у складі всієї Берестейської землі приєднали до Литовського князівства. За деякими відомостями, “біла вежа” будівничого Алекси не збереглася, а існуюча нині башта в містечку Кам’янець — будівля литовських часів. Башти заввишки приблизно 15 метрів, а не вдвічі більше, як про те сповіщає довідка в Інтернеті: “На сьогодні Кам’янецька вежа — найбільш добре збережена оборонна башта на Русі та одночасно найвища (її висота близько 31 метра)”. Радянський академік Б. А. Рибаков [1, с. 165] стверджує, що башта сягає 29 метрів. Саме така цифра відповідає висоті споруди, вказаній у літописі — 17 сажнів (у мірних сажнях, які зазвичай використовувалися в архітектурі). Один мірний сажень дорівнює 176,4 см. “Помилка” академіка Рибакова пояснюється просто: якщо висоту башти виміряти, то виявиться, що вона аж ніяк не з Волинського князівства кінця ХІІІ століття, яке можна хоч якось притягнути до Київської Русі, а з трохи пізнішої Литовської доби, про яку з ідеологічних міркувань зайвий раз краще не згадувати!.. На користь того, що башта в Каменці зведена за литовських часів, свідчить ще й те, що майже точна копія Біловезького “стовпа” (щоправда, зведена не з цегли, а з вапняку, якого вдосталь на Нижньому Дніпрі) є у селі Веселому, відомому винними заводами князя Петра Трубецького. Траса від Нової Каховки перетинає Дніпро греблею Каховської ГЕС та повертає поруч із баштою у напрямку на Херсон. Багато хто з мешканців Нової Каховки, Берислава та навколишніх сіл певні, що вежу збудував князь Петро Трубецький (1858—1911 рр.) — засновник класичного виноробства на півдні України, і що вона слугувала водонапірною баштою в його виноробному господарстві. Щоправда, в путівниках для туристів останніх років споруда має назву “Башта Вітовта” або “Литовська башта”. То як на Херсонщині з’явилася вежа, пов’язана з іменем грюнвальдського героя? 1396 року великий Литовський князь Вітовт, після смерті свого ставленика в Києві Івана Гольшанського призначив там “лицаря благочестя”, тобто іоанніта — госпітальєра та доручив йому будувати замки та вежі (усього три) на Таванському броді. Влітку 1398 р. Вітовт ходив на татар, повернув під свою руку низ Дніпра та спорудив там кам’яний замок, назвавши його містом святого Іоанна — Іоаннесбургом. Замок було збудовано за місяць силами 12 тисяч людей, з чотирьох тисяч фур деревини та каміння. Таванський перевіз через зміни гідрологічного режиму переміщувався, тому треба було контролювати берег завдовжки 15 км. У ключових точках, там, де нині села Бургунка, Веселе і Тавань, були поставлені дозори з хрестоносців та козаків Вітовта. 1421 року через місто св. Іоанна проїхав французький агент Гільберт де Ланоа. Він бачив та описав відбудовні роботи на ланцюгу литовських укріплень на Нижньому Дніпрі, які за наказом Вітовта провадив Подольський староста Гедігольд. [3, с. 309]. Місто на острові Тягинь проіснувало до 1484 року, коли турки захопили всі придніпровські укріплення. Кримський хан Менглі-Гірей хотів відбудувати місто і замок, ба навіть просив на це у свого союзника великого князя Московського 120 тисяч алтин. Одначе більш зручними для переправи на той час стали острови вище за течією Дніпра на 15 км, де й була закладена фортеця Іслам-Кермен — саме навпроти другого Вітовтового замка, від якого
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
