4 “Відданість військовій присязі для них святе”. Війна і ми · с. 4сторінка оригіналу ↗
Два паралельні світи
Слово Просвіти, №14 за 2019 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
Цвяхи “язика” Опівночі, завантажившись необхідним, цього разу потягом (бо 10 тис. грн на бензин для машини для нас непідйомна сума) виїжджаємо на схід, у зону ООС оперативно-тактичного угруповання “Північ”. Пасажирів у вагоні не густо, гомонять між собою суржиком. Під вечір, коли висаджуємося з потяга і виходимо на привокзальну площу, Марина Соченко, яка тут уперше і є другим номером — ні, напевно, першим — нашого екіпажу, звертає мою увагу на великий рекламний транспарант. На ньому аршинними літерами закликають скористатися автобусними рейсами з Бахмута на Петербург, Москву, Ростов-на-Дону, Крим. Одразу з’являється зрадливе відчуття, ніби сюди вже остаточно прийшов і утвердився “русскій мір”. Але пам’ять повертає до дійсності: за кілька кілометрів звідси вже п’ять років точиться кровопролитна війна з нашим непримиренним ворогом. І навіть коли сідаємо у машину до пасторів, які мають відвезти нас у розташування підрозділу, цвяхи російського “язика” боляче вганяються у душу.
У Героя України На світанку, лавіруючи між перешкодами, підстрибуючи на численних і подекуди глибоких вибоїнах дебальцевської дороги, наш старенький уазик несе нас на передок. Назустріч лише зрідка попадаються військові машини, легкові й вантажні. Обабіч виростають високі труби, розбиті корпуси закинутого, колись великого підприємства. Тут з’їжджаємо на чорне місиво ґрунтовки з глибокою колією. Водій переходить на понижену передачу, і до блокпоста поволі сунемо узбіччям. За хвилину-другу ми вже в розташуванні командного пункту одного з батальйонів. Знайомимося з комбатом: Іван Вінник. Усміхнений, із уважним і зосередженим поглядом, атлетичної статури молодий підполковник. Родом з Харківщини. На початку війни був командиром танкової роти. Брав участь у відомому рейді в складі батальйонно-тактичної групи героїчної 30-ї Окремої механізованої бригади. Його танки одними з перших прийняли бій на Савур-Могилі. За його плечима бої за Міусинськ, Червону Поляну, Лутугине, Білокам’янку, Степанівку, Щастя та інші населені пункти, значна кількість знищеної живої сили і техніки ворога. Був поранений. “Та головне, — зазначав Президент України Петро Порошенко, коли за кілька днів перед нашим приїздом у батальйон вручав підполковнику Віннику “Золоту Зірку” Героя України, — 2014 року під Савур-Могилою тоді ще капітан Віннік показав виняткову сміливість, вмілість, витримку та мужність у бою. Виходив із найскладніших, часом, здавалося б, безнадійних ситуацій”. За цими словами важка і напружена фронтова праця воїна, яку складно зрозуміти тим, хто ніколи не стояв на межі життя і смерті. А вона не раз чигала над ним. Виручала не лише мужність, надійність і злагодженість у найскладніших ситуаціях побратимів, а й досвід військової справи. Зрештою, Вінник — справжній командир. Мені часто доводиться зустрічатися з цим новим для нас типом українських офіцерів. Відданість військовій присязі для них святе. Незважаючи на шалену путінську пропаганду і яловість нашої, української, вони чітко розуміють, проти кого і за що воюють. Солдати і молодші офіцери глибоко поважають таких командирів не за високу посаду чи звання, а за виправдану вимогливість і турботу, бо всі вони — одна бойова родина, яка живе одним життям. Це одразу видно в “хазяйстві” Івана Вінника. На передову їхня бригада зайшла зовсім недавно, змінивши іншу, яку вивели на переформування і відпочинок. Зайнявши відведені їм позиції, його підрозділ одразу взявся за облаштування. Попри звичні вже в армії проблеми з польовим, чи то пак фронтовим побутом, у Вінника є все, щоб хлопці почувалися не як на семи вітрах. Охайність і продуманість у всьому: маскуванні, їдальні, лазні, пральні, не кажучи про службові приміщення чи спортзальчик. Так-так, у батальйоні, як загалом у 30-ці, культ сили і здоров’я. На війні, коли боєць виконує бойове завдання і постійно перебуває в зоні небезпеки — під обстрілами, — фізичне чи психологічне розвантаження особливо потрібне. Цьому послужив і наш приїзд.
Пасіонарний комбриг Славнозвісна і героїчна 30-та Окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького завжди вирізнялася серед подібних військових частин Сухопутних військ. За п’ять років російсько-української війни вона зазнала чи не найбільше втрат. Але тридцятку, як вогню, бояться вороги за лінією розмежування. Бо знають і не раз відчули на своїй азіатській шкурі, що воїниволиняки нікому, хто підняв на них меч, не спустять. Ця бригада була і залишається найбоєздатнішою у Збройних силах України. І це завдяки тому патріотичному духу, високій бойовій виучці, які незмінно тут демонструють. Насамперед їхній комбриг, Іван Гараз. Це довелося побачити на власні очі. Того дня, коли ми з Мариною працювали у підрозділі, надійшла оперативна інформація про черговий обстріл наших позицій не лише зі стрілецької зброї (тут це повторюється щодня), а й мінометів великого каліб ру. В результаті з нашого боку було двоє поранених. Уранці разом з комбригом я виїхав на місце бою. Полковник безпомильно і миттєво оволодів ситуацією, в кількох словах охарактеризував дії командирів, що відповідали за свою ділянку, віддавав чіткі й необхідні накази. Він був як вулкан енергії і світла, який раптом вибухнув у цьому бліндажі. Уже згодом довідався, що ворог отримав гідну відсіч. “Ми дотримуємося всіх вимог так званого перемир’я, — суворо говорить комбриг, — але я горло перегризу тому, хто замахнеться на життя мого солдата!” З таким командиром наші хлопці почуваються, як за кам’яною стіною. Про це мені неодноразово говорили на передовій. Без перебільшення: такі офіцери — військова еліта, яка вже нізащо не допустить повторення 2014-го.
“Намалюйте мене” Як і 2017-го, коли виїжджав з Мариною Соченко на передову в бригади і госпіталі, бійці нас зустріли насторожено. А коли довідалися, що ми не генштабівська перевірка, а один із нас художник, — відверто дивувалися. Мовляв, усе бачили, але щоб такого дива!?. Але так було спочатку.
Починаю пояснювати, що і для чого. Командирам втокмачую, що портрет, написаний такою відомою і талановитою художницею — це більше ніж нагорода — медаль чи відзнака від командування. Тим часом Марина сідає на свій похідний розкладний стільчик, дістає аркуш італійського паперу, коробку різноколірних пастелей і починає працювати. Натура — наш солдат-герой, за якусь хвилину переходить на невимушене спілкування. Присутність цікавої і розумної жінки в дуеті з моїм інтерв’ю знімає напруженість, настороженість. Мені це простіше, бо військова служба, постійні виїзди на фронт, знання їхніх проблем, а найголовніше — чимало спільних знайомих робить спілкування радісним і приємним для всіх. Тим більше, що переважна більшість із них — мої земляки з Новограда-Волинського. Хоча поняття “земляк” і у колишній, совєтській армії, і в нинішніх Збройних силах України має одне значення — близька, рідна, дорога тобі людина… Невблаганно летить час. Марина зосереджено працює вже не над першим портретом. На кожен їй треба хвилин сорок—година. І так весь час, з короткими перервами на перепочинок. За спиною в неї хлопці весь час зазирають, спостерігають, як народжується пастельне диво — портрет ніби давно знайомого, але водночас нового образу товариша. Щойно закінчує роботу, герой тут же несміливо і сором’язливо просить сфотографувати на смартфон. За якусь мить його портрет бачитимуть чи то батьки, чи дружина з дітьми. Друзі жартують, незлобиво кепкують. Хтось заздрить, інші просять намалювати і їх. Але всі горді від того, що заради них ми приїхали за сотні
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
