Український шлях · “За тих історичних реалій підпільний національно-визвольний рух, на який влада нанесла тавро “бандерівський”, був приречений”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Аристократка духу – каторжанка За що арештували юну артистку Буковинського хору та як вона розплатилася з московією за свій “злочин”
Слово Просвіти, №14 за 2023 рік
Цієї весни виповнюється 100 років від дня народження Надії Лукаш із мальовничого буковинського села Банилів над Черемошем біля Вижниці – талановитої артистки Буковинського ансамблю пісні і танцю, яку в 1948 році, замість гастролей до Києва, відправили в Сибір. На довічну висилку, без права повернення до рідного краю. Одна з мільйонів молодих доль, понівечених комуно-більшовицькою системою під гаслами “радянізації”, “комунізації” та “денацифікації”.
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Не почуті, не пізнані, не пошановані За радянських часів до всіх, кого звинувачували у зв’язках з ОУН-УПА, влада через свої засоби масової інформації формувала однозначно негативне ставлення. І коли ці відчайдухи, відсидівши на каторзі свої, здебільше чвертьстолітні, терміни нібито власного покаяння та непрямими дорогами, як у випадку з героїнею цієї розповіді, поверталися нарешті додому, громадська думка не була готовою по-людськи прийняти їх. Бодай зрозуміти, вислухати, допомогти. Не виявилася готовою вчасно порушити цю тему й наша так звана національна журналістика олігархічної доби, з якої попередні власники уперто й системно вичавлювали все національне, патріотичне, правдиве. З певною долею запізнілого каяття перед героїнею цієї розповіді, з якою в кілька коротких приїздів на Буковину пощастило спілкуватися, роблю це тепер. Шкодую, що не знайшов часу, поки живою і при здоровій пам’яті була Надія Матвіївна, розпитати в деталях її житейську епопею. Низку незнаних фактів і деталей вдалося оживити з розповідей її найменшого брата Остапа. Йому на час висилки в Сибір батька і старшої зведеної сестри, в 1947-му, був лише один рік. Та він, уже дорослим, почув і серцем сприйняв їхні сповіді. Саме завдяки цьому нитка роду не обірвалася. Свої уривчасті сюжети з тієї молодості вона зазвичай викладала тихо, в яскравих картинках, із ледь помітним присмаком журби й смутку. Але не було на її обличчі ні сердитості, ні обізленості, ні жалю, ні осуду. То промовляла аристократка. І цього величавого духу, успадкованого генетично від таких же величних, воістину аристократичних батьків, не могли витравити, розчавити інтелектуально убогі, національно кастровані комуно-більшовики – носії руйнівного світу.
Арешт напередодні гастролей “Арештували Надю Лукаш!” Ця новина, як раптовий тріск весняної громовиці у блакиті Чумацького Шляху, приголомшила репетиційну залу Буковинського ансамблю пісні і танцю квітучої пори кінця травня 1948-го. Ніхто в новому творчому колективі, який лиш формувався, не йняв віри. Були певні, що сталася прикра помилка, що Надя ще встигне на генеральну репетицію. Адже за пару днів ансамбль рушав на перші, особливо відповідальні гастролі – до Києва. Та як же без тієї, у якої був направду голос від Бога? Вона ж так мріяла побувати в українській столиці… Відколи цю синьооку красуню-русявку із вижницького Банилова запросили до новоствореного професійного ансамблю, своє майбутнє приміряла до ритму життя цього колективу. Тішилася з того, що буде серед небагатьох, хто по всій області, республіці, ба більше, по всьому СРСР представлятиме образ осібного в Україні буковинського краю. Того, який емоційно й барвисто постає перед глядачем і слухачем із пісень і танців, народжених у цім земнім раю красивих юнаків і дівчат у дивних національних ношах. За час концертів містами й селами області вже встигла помітити, як ніби намагнічується якоюсь дивною енергетикою глядацька зала, як ясніють лиця тих, хто приходив чи приїздив подивитися на цю неповторну виставу краси й талантів Буковини. …Надії Лукаш на пору арешту виповнювалося 25 літ. Перша пам’ятна дата розквітлої юності. Перший самостійний відрізок дівочої долі. Та раптом із відкритих настіж дверей цієї пори її доля постала не в оновленій перед гастролями барвистій буковинській ноші, а в брудній робі каторжанки. З написаною чужинською мовою казенною довідкою “врага народа”, із застрашуючим кожного стрічного статусом довічної виселенки-вигнанки з рідного дому, без права повернення коли-небудь на Батьківщину. Хто така Надія Лукаш? За що вона “провинилася” перед радянською владою? Чому така “довічна винагорода” від держави?
Уроки життя в патріотичній родині По материній лінії Надя Лукаш – із дому відомих на весь Вижницький повіт Шандрів. Їхнє велике обійстя з просторим будинком ще з австрійських часів, із садом, полем і лісом довкруж Скляної Гори мальовничого Велавчого (перейменованого радянською владою 1946 року в неоковирну назву Коритне) віддавна показувало себе лише з гарного боку. Лише добре чулося про ґаздів та дітей того маєтку. Мамина бабуся Марія походила з українізованої польської шляхти. Її брат Володимир був відомим фаховим інженером. Недарма багато літ користався апартаментами на всю родину на верхнім поверсі знаного залізничного двірця в Станіславові, бо начальникував над усім відділком станіславівської залізниці. Дядьки мами Ольги Денис-Деонісій та Зибко- Євзибій Шандри у чині офіцерів австрійської армії пройшли всю Першу світову війну. Родина Шандрів завжди була прихильною до українських громадських патріотичних об’єднань, зокрема “Просвіти” і “Чорноморців”. Чоловіки з цієї родини – чолові активісти і спонсори відділень цих організацій у Вижниці та Вашківцях. Патріотичний український дух за всіх влад краю завжди жив ів родині батькової гілки роду. Лукаші з кіцманських Іванківців – спредковіку були селянами. Але, казали в селі, селянами особливими. Бо найменший їхній син Матвій (майбутній батько Надії) своїми здібностями і невпинною працею досяг нечуваного доти в селі – закінчив Віденський університет, отримав там диплом за спеціальністю “німецька філологія”. А що любив до безміри свій край, то не захотів скористатися з пропозиції продовжувати наукову кар’єру у Відні, а повернувся на Буковину. Став учителювати у довколишніх селах. Найдовше – в Долішньому Шепоті, згодом – у Банилові, де його незабаром призначили директором школи. Там і створив сім’ю, одружившись із Ольгою Шандро із сусіднього Велавчого. Можна лишень уявити, яке виховання отримували в цій родині троє дітей Матвія і Ольги Лукашів, найменшою з яких була Надія, народжена 1923 року… Надіїна мама померла молодою. Але встигла передати своїй третій дитині не лише добрі манери, а й інші чесноти роду, з-поміж яких – відчуття гордості та відповідальності. Перед родиною і Батьківщиною. Вдруге батько одружився перед війною, і сім’я незабаром поповнилася ще трьома дітьми. Звісно, що Надя стала для них і сестрою, і нянькою. Отож, у скрутний час вона готова була присвятити себе великій родині. Та доля розпорядилася по-іншому.
“Запалювати молодь на боротьбу з большевизмом” Взята за підзаголовок цієї частини есею фраза – із “Звернення воюючої України”. Це один із рідкісних натепер підпільних документів ОУН-УПА, який на початках Другої світової війни таємно передавався з рук в руки на окупованих німцями українських територіях, а після завершення війни, в новій редакції, поширювався вже і на еміграції, і на теренах підрадянської України. На початку війни провідники Організації українських націоналістів вміло вибудовували мережу підпільної пошти, до якої залучали передусім дівчат. Підозр до таких у німців майже не було, бо як уявити тендітне дівча з автоматом чи гранатами в руках? Надія Лукаш уперше довідалася про спосіб поширення таємної вервечки інформації, що живила скоординовані дії підпільників через місцевих зв’язкових, від старшого брата Олега. Він записався в ряди ОУН ще до війни і незабаром став одним із районових провідників цієї авторитетної серед місцевого населення організації. Запропонувала відразу свої послуги. Змалку звалася на кутку бідовою, не боязливою, до того ж уміла бути і переконливою, і винахідливою. Олег, після довгих вагань, увів молодшу сестру в курс справи, але в загальних рисах – без прізвищ, адрес, змісту шифровок. Втім головний правильник мала засвоїти на все життя: за будь-яких обставин, навіть перед загрозою смерті чи нелюдських тортур, не видавати своїх, не називати жодного реального прізвища. Так вона стала зв’язковою ОУН- УПА. Одна з небагатьох буковинок, через яких лучився постійний обмін інформацією та узгодження дій підпільних підрозділів між Буковиною і Галичиною. Засвоїла всі деталі небезпечних переходів через Черемош. Один був офіційний – через контрольований німцями міст між Вижницею та Кутами, інший більш ризиковий – у брід між буковинським Баниловим та косівськими Попельниками. Останній був простіший у суху пору, коли завжди норовливий Черемош знесилювався від маловоддя. Легенда для німецької комендатури “іду до родичів” добре спрацьовувала, коли батько перебрався з Банилова до Попельників – працював там деякий час перекладачем із німецької. Після перших “чисто” виконаних завдань Надії стали доручати “транспортувати” і важливіші донесення, і на дальші відстані. За рекомендацією брата її включили до складу однієї із похідних груп ОУН-УПА на східну Україну. Найглибше на схід поза Дністром, куди її закидала доля в 1943-му, був Муровано-Куриловецький район на Вінниччині. Тоді вона не могла знати, що після війни там рятуватиметься від переслідувань радянської влади мачуха з трьома молодшими дітьми. Господарка того дому, син якої працював по війні міліціонером у районному відліку, не могла й догадуватися, що біженка з Буковини – дружина засланого в вибір “ворога радянської влади”.
Дорогою батька Упродовж усієї війни ангели-охоронці були для Надії рятівним покровом її ризикової місії. По війні певний час уникала частого виходу на люди. Аж поки не прочитала в місцевій пресі повідомлення про конкурсний добір до хорової капели “Буковина” молодих і талановитих дівчат і хлопів. Влада робила спробу повернути цьому творчому колективові статус ансамблю пісні і танцю, на який офіційний Київ дав дозвіл ще 1940 року. Тоді Надія відважилася вийти з тіні й податися в артистки. Вона легко пройшла і три професійні тури відбору, і перевірку місцевого НКВС на лояльність. Попервах навіть не вірила, що її зарахували в штат. Починалася нова сторінка її молодого життя, у якій не мало би бути місця для тривог і страхів про прихід нічних гостей. Однак сталося не так… За тих історичних реалій підпільний національно-визвольний рух молодих українських патріотів, на який влада нанесла застрашуюче тавро “бандерівський”, був наперед приречений. Перший сигнал про появу темної смуги, що розширювалася на очах, пролунав восени 1947- го. Арештували батька.
Надія Лукаш на кам’яних копальнях у Магадані. 1960$ті роки
Батьки Надії – Матвій та Ольга Лукаші (п’ятий і шоста зліва направо) серед патріотичної молоді на Скляній Горі Велавчого. 1920$ті роки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
