На часі · “Про українську літературу, за незначними винятками, у світі не знають (хоч і хочуть, і потребують знати)”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Як Україні говорити з Європою, або Для чого перекладати класиків?
Слово Просвіти, №14 за 2023 рік
Питання, які дедалі частіше озвучують українські гуманітарії (як в Україні, так і поза нею сущі), – про необхідність змін західної, зокрема європейської, славістики (де-факто перетвореної на русистику), а також західного погляду на українські історію, культуру та літературу, що досі розглядалися здебільшого через російські окуляри (і навіть розв’язана Росією війна, на жаль, не змусила багатьох західних інтелектуалів ці окуляри зняти), – очікувані та закономірні. “Український рахунок” Заходу – великий і не в одне століття, як і борг західної славістики перед українськими історією та літературою.
Вадим ВАСИЛЕНКО, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Однак, ставлячи запитання (а не рідко й нарікаючи) до західних славістів, чи не мусимо запитати самих себе: як, приміром, українська література всі тридцять і три роки поспіль виходила в люди? Стан української гуманітаристики, передусім науки про літературу, без перебільшення, критичний, а її статус, як ніколи досі, понижений (якщо не споневажений): ліквідовані журнали та видавництва, здискредитовані або напівзруйновані інституції – далеко не повний перелік проблем, які дають про себе знати усе більше (і про них також потрібно говорити). Думка про те, що українська присутність у культурній свідомості Європи важлива (за умови, зізнаймося, доволі незначної присутності сучасної Європи в свідомості національній – радше на рівні гасел, аніж практик), звичайно, справедлива. Та мотивація того, для чого і чому, сумнівна. Той факт, що європеєць має зацікавитися українською літературою лише тому, що українські міста розбомблені, а мільйони українців спіткала доля втікачів, як би це прикро не звучало, – непереконливий. Стрічка новин про українські втрати не замінить собою якісних перекладів українських класиків (у широкому значенні цього слова), а ознайомлення з проблемами сучасної України, передусім економічними та політичними, – з її культурним досвідом. Факти страждань окремих людей і навіть цілих націй (а також їхні винищення) ставали чинником культури лише тоді, коли нація, як і окрема особа, мала впізнаване, з чіткими рисами, обличчя (культурну біографію). А це обличчя (біографія) формується не рік. Той аргумент або й вимога, що з українськими набутками Європа має ознайомитися й рахуватися лише тому, що українців убивають, не спрацює. На жаль, упродовж минулого, ХХ, і вже цього, не менш кривавого, століття Європа проковтнула смерть не однієї культури, ніколи так і не зацікавившись нею. Крім кількох фактів, радше випадкових, аніж закономірних (наприклад, нещодавні переклади німецькою романів “Місто” Валер’яна Підмогильного та “Дівчинка з ведмедиком” Віктора Домонтовича), українська література за рік війни, на жаль, мало що сказала про себе європейському читачеві. І ті численні або й ні (статистику про життя українських книг – ані всередині, ані зовні – ніхто в нас не веде) європейські читачі, що придивляються до видань про Україну, натрапляють здебільшого на книги кількох успішно пропіарених сучасників. Два роки тому Український інститут книги оприлюднив список із 90 книг, перекладу яких іншими мовами він збирався посприяти, і до них – у першу десятку – із класиків (якимось дивом?) потрапила лише Леся Українка з її “Лісовою піснею” (тай то азербайджанською мовою!). Переклади сучасників, звісно, потрібні, але проблема в тому, що вони (якщо таким перекладам не передують класики!) завжди – і незалежно від жанру, стилю або рівня художньої майстерності письменника – сприймаються не більше, ніж розлогі коментарі до стрічки новин, пояснення тих чи інших українських соціальних і політичних катастроф (самі ж ці катастрофи стають немов дзеркалами, у яких українська культура “відображає” – часто хибно і викривлено – власне “єство”). А бібліотеки української літератури мусять заговорити – не одним, а багатьма різними голосами й мовами до західного світу, визнання (культурного та політичного) якого (як і зброї!) Україна прагне, інакше вона ніколи не ввійде до цього світу як рівна серед рівних (а культурної провінціалізації України ми повинні уникнути будьякою ціною!). Звичайно, це питання інституцій, культурної політики держави, але ті інституції (як-от згаданий всує Український інститут книги), до зобов’язання яких належить розповідати світові про Україну (і голосами класиків – передусім!), це зобов’язання не те, що не виконують – воно їх не обходить, а про культурну політику не те, що тридцяти трьох, а останніх неповних трьох років краще промовчати. І справді, було би дивно, якби, проіснувавши понад три десятки років за правилом одного радянського генсека-довгожителя “Будет хлеб – будет и песня”, держава в особі свого незліченного чиновницького апарату (та ще й у розпалі війни!) сушила собі голову над виробленням стратегії національної культурної (літературної зокрема!) політики та її втіленням (За що воюємо? – спитайте. – Не за книжки ж?). Звичайно, українська література може існувати і без належної державної опіки (вона завжди, від самого початку, так існувала, навіть інакше: всупереч державі), і, можливо, це було на краще, бо ця опіка найчастіше приходила в “залізних рукавицях”. Та слово “існувати” має свої нюанси: одна річ – те, як українська література говорить до читача “всередині”, а інша річ – “назовні”. Говорити про українську літературу світові – обов’язок держави. Прямий і неухильний. І цього обов’язку вона, на жаль, не виконала, ухилилася від нього. Про українську літературу, за незначними винятками, у світі не знають (хоч і хочуть, і потребують знати). Це нам болить, адже вона має що цьому світові розповісти – про себе і про нього. Це нам шкодить, бо коли ми звертаємось до світу, нас не завжди, не скрізь чують і розуміють. Що зуміє література українська сказати про себе за цей короткий час, коли на неї звернуто увагу світу, – схоже, залежить (на жаль, не вперше) лише від тих, хто цю літературу творить: самі про себе (“мертві” ж письменники не можуть говорити). Звичайно, мені скажуть: моментом визнання – коли література стає видима й помітна – є її нобелівські лавреати (ще одне вельми болюче місце української літератури – від Івана Франка й до Василя Стуса). Можливо, іншого разу я з цим посперечався б, оскільки колекція літературних премій (а чимало сучасних українських письменників одержимі всілякими преміями й відзнаками більше, ніж самою творчістю) говорить радше про впізнаваність і популярність (із шлейфом відповідних привілеїв консьюмеристської культури), аніж про своєрідність (і, з огляду на серію скандалів, із сексуальними включно, доречно запитати: чи треба нам насправді ця здискредитована премія?). Та нобелівське визнання української літератури означало б для неї насамперед визнання міжнародне – можливість привернути увагу світу до української культури, мови і мистецтва. Бо, крім усього, вона того варта. А ця увага нам потрібна як повітря. Однак у цьому випадку (знову не вперше) ми наштовхуємось на, здавалось би, неперехідний бар’єр, який зветься “перекладом на іншу мову”, що без нього годі скласти уявлення та оцінити масштаб і глибину того чи того літературного твору чи явища. На відміну від потоку перекладів із інших мов на українську, з перекладами першорядних українських авторів на інші мови (західні насамперед) нам не пощастило. Можливо, у найкращому становищі серед усіх українських письменників минулого століття був Володимир Винниченко – ще один нереалізований нобелівський лавреат із українським прізвищем, хоч міжнародне визнання (завдяки перекладам французькою) прийшло до нього надто пізно для того, щоб його ім’я ввіймедзакладах, і на передовій. “Вірші цієї війни” вестимуть свою реальну боротьбу на фронті, адже там працюватимуть донати, зроблені протягом презентації: завдяки небайдужості новодністровців 14975 грн перераховано на потреби ЗСУ.
Анастасія ЖАЛЮК, член НСЖУ шло до європейських літературних енциклопедій. Свого часу в “полеміці без осіб”, названій символічно – “В обороні великих”, Юрій Шерех озвучив таку думку: “Коли я порівнюю українську літературу з західноєвропейськими літературами, я глибоко переконаний, що, скажімо, “Місто” В. Підмогильного, “Вершники” Ю. Яновського, “Подорож доктора Леонардо” Майка Йогансена могли б мати в європейського читача чималий успіх, якби з’явилися в справді адекватному перекладі, а твори, наприклад, Шевченка, Осьмачки, Стефаника, Барки могли б бути справжньою ревеляцією, з якою не зрівнявся б успіх такої собі нобелівської лавреатки Габріелі Містраль”. Необхідність перекладів найважливіших, основних (і не лише художніх, а й історичних, філософських, політологічних та інших) праць, що самим фактом свого існування утверджують присутність в українській літературі повноцінних, проте не поцінованих, а часто належно не усвідомлених як явища і факти творів, із того часу нікуди не зникла. Навпаки, вона зросла. В рази. Зразковими в ідейному та естетичному аспектах для Юрія Шереха, як і його сучасників, на той момент були 1920-ті роки – вибух і розквіт літератури українського модернізму. Штучно обірваного. Нереалізованого. Нині за нами – кілька літературних поколінь, про яких від початку Незалежності ми вже навчилися розповідати самим собі (принаймні мовою науки), та ще нічого не сказали світові. Слід наголосити: українська література не потребує завойовувати собі авторитет у світовому, зокрема європейському, письменстві або доводити європейському читачеві, що вона нічим не гірша за їхні власні – цей етап вже перейдено. Та вона потребує, щоб про неї розповіли (зокрема через переклад). Хай і з запізненнями – на десятки, а може, й сотні років. Спокуса виокремити ті – в ідейному та естетичному аспектах – найважливіші твори українських письменників, які повинні увійти до європейського канону так само, як Україна – у сім’ю європейських держав, велика. З різних періодів. У різних жанрах, стилях. І на різні теми, з різними ідеями. Та, ясна річ, такий список, як жоден інший, ніколи не буде неповний. І не вичерпає української літератури. Та чи потрібен такий список? – спитає хтось. І матиме рацію, бо за нормальних умов такий список складають не окремі особи, інституції – їх творить (викидає на поверхню) саме життя. Але умови наші не нормальні, а екстремальні. Можливо, ця проблема здасться загальною (чи навіть спеціальною), але в своїй суті вона конкретна. Життєво необхідна. Від її розв’язання значною мірою (а може й передусім) залежить те, як упізнаватимуть Україну у світі. Що думатимуть про неї. Як сприйматимуть. Чи як нав’язану (можливо, припустімо таке, винагороджену за власні непоправні жертви – ціною муки і борні) далеку родичку, чи рівну (переважно, будьмо відвертими, значно молодшим і – підімо у своїй відвертості ще далі – скромнішим у своїх набутках) літературам європейським?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
