З роси й води! · “Приходить час – і строга істина Легким крилом торкає нас...” · с. 11сторінка оригіналу ↗
Непроминальне те, що серцем руха… Михайлу ПАСІЧНИКУ – 70!
Слово Просвіти, №14 за 2023 рік
Пастушкове дитинство Легка в польоті і в роботі, Бджола – як нерв живого сонця... Кора з верби – свисток у роті І двадцять сім корівок в оці.
Мозолить ноги кирза отча, Коли пильную я городи, Гойдає караван молочний Вільхову кладку через воду.
Скриплять під чобітками дошки, (Не так ледь ступиш – можна впасти), І день, мені чи не найдовший, Згасає на дитяче щастя...
Вона мене простила... У клуню клала сапу і граблі, І за ворота йшла: приїде Міша... Чекала на тій вулиці в селі, Котра мені і досі наймиліша.
Стоптав я ту місцевість слід у слід, Вона найкраща в світі – що й казати, Та вулиця тягнулася на схід, Та вулиця тягнулася на захід...
Лишала мати пряжу і шиття, На себе щось чистіше одягала, І на одній тій вулиці життя Вона і проводжала, й виглядала.
Переді мною слалися путі, Котрі долав я справжнім чоловіком, А матір я лиш раз один в житті Провів цим шляхом в інший світ навіки...
Буває, душу думка рве одна: Просить прощення в мами, що єдина. ...Вона ж мене простила – серце зна – За всі мої (ще наперед!) провини...
Не вистачає попутки Все, що мені судилося, – знайшов, Ані тривоги у душі, ні смутку... Та попри всі гаразди знов і знов Не вистачає у житті... попутки.
Вселяють втіху сад, город і дім, Та як би вони міцно не тримали, Мені бракує шляху, на якім Романтика моя голосувала...
...До траси вийду знову молодим І зупиню легковика на розі. Водій спитає ввічливо: – Куди? – Куди? Не знаю... Визначусь в дорозі...
У слові “сад”... Не помічаю, що у нім я сам, Ні смутку з ним, ні розпачу, ні болю... Мій духівник, блаженнійший мій сад – Митрополит від м’яти й матіоли.
Елітна слива молоком сплива, Айва не погасила ще лампадки, З ним солідарна сива голова – Мій сад цвіте, то й значить: все в порядку.
Цей сад не так давно я тут садив В осоках, у низах багатоводних... Підведені до нього проводи Небесних сил і див високовольтних.
Тут безлад обертається у лад, Тут особлива в травні Божа милість. В однім солодкім слові – слові “САД” – Вмістилося усе, що залишилось...
Дивлячись на музейні жорна... Круги їх – зернисті, А в отворах – чорно. Вони іще борошном пахнуть крізь час... І Землю, і Всесвіт крутили ці жорна, Годуючи нас і рятуючи нас.
Їх вік кам’яний за намолоте гордий, О скільки над ними трудилося рук! Я зарослі пам’яті тихо прогорну, Я рід свій побачу у борошні мук...
Цей круг у наш час не хвилює нікого – Лежить у музеї непишному десь, Хоч має історію не кам’яного, А віку двадцятого... Хай йому грець...
Солодкий сум самоти ...Та й присяду скраю раю, Де безлюдь німа. (Коні головами в трави, Гривами в туман).
Та й подумаю про вічне, Про таке своє! (Там потічок просто в річку Срібну воду ллє).
Та й зустріну миле літо В сумі самоти... (Там лопух до евкаліпта Прагне дорости).
Та й пострушую всі стреси На страсній землі... (Там мурашки перехресним Йдуть походом в ліс).
Та й забуду якість часу Пресувать літа... (Джміль там чорно контрабасить, Квіткою хита).
Обійду низи й узгірки, Низько їм вклонюсь, Та й зіницею до зірки Першої торкнусь...
Самосуд Йде самосуд... На ньому свідчу я Супроти себе в миті ті: Розчарувань на грані відчаю Було достатньо у житті.
В безвітряну епоху брежнєвську Не довелося стусом стать, Був нерішучим, обережним був, Мовчав, де мав би горло рвать!
Підвладний сірому й загальному, В деталях я не розбиравсь, А світлий дух національного Уже у генах прокидавсь!
А грози вже котились гуркотом, Їх струм проймав до підошов... ...Лише одне втіша: з манкуртами В одній колоні я не йшов...
Ліричний наспів Лиш зацвіло – а вже згасає, Додолу опадає цвіт... Як швидко молодість минає! Як швидко молодість минає... За нею – зрілість слід у слід.
Сяйнуло лиш – а вже кружляє, У чуб знічев’я заліта... Як швидко юність відцвітає! Як швидко юність відцвітає... Так лише щастя відцвіта.
Лиш із бутонів – та на плечі Летять пречисті пелюстки... Як швидко рочки молодечі, Як швидко рочки молодечі Спливають у літа й роки!
І цього вже не зупинити Ані тобі, ані мені: Лишається одне – любити! Лишається одне – любити Так, як заведено в рідні...
Нам вишивала доля сорочки... Належимо до того ми народу, Що переносив тугу крізь віки. Чорно-червоним кольором свободи Нам вишивала доля сорочки.
Ми згинці йшли, та мили ноги правді, Звільняючись від пут, зневаг і лих, Нам коси-вила не лише знаряддям, А й зброєю повсталих рук були!
Своє родинне бережемо ревно, У голку засиляючи вогонь: Червоно-чорне не лише на древках – На грудях гордо носимо його!
Значуща мить... Сонце за обрієм. Крапка. Завіса. Ще один день промайнув, проминув... Вечір сумлінно сузір’я розвісив, Жодної зірочки в них не забув.
Ми вже до змін неминучих цих звикли – Ні відмінить, ні сповільнити їх, День позгортав декорації світлі, Ніч розгортає (так, темні) свої...
Плавно в прийдешнє ковзає минуще, Морок вкриває зазорену даль. ...Мить, що розтала за сонцем, значуща Лише для точки моїх споглядань...
Чи відчуває час сам Час? Що не подія, що не крок – Час роздає нам бонуси... ...Чи відчуває час пісок – Той, що струмує в конусах?
Час насміхається із нас, Коли ми швидше хочемо... ...Чи стрілки відчувають час – Банальні й позолочені?
Час в циферблати втиснув світ, Час зорями поблискує... ...Чи відчуває час граніт, Вода, повітря, блискавка?
Час береже нас від нещасть, Час напрямки нам вказує...
...Чи відчуває час сам Час, Що всім себе нав’язує?!
“Михайло Пасічник – житомирський поет...” Часто пишуть про мене засоби масової інформації, критики та колеги-поети...
Недомашньою втомою втомлений, Не прижився я в ньому, на жаль: Я ніколи не жив у Житомирі – Літ із двадцять туди наїжджав...
Був поетом я, був журналістом, Із високим мистецтвом дружив, – Був аж двічі відторгнутий містом, Котре все-таки юним любив...
Все ясне закотилось за обрій, Змовкло з клекотом пізніх лелек... І без нього мені зараз добре, А йому і без мене незле...
Я терпів цю печаль попри гонор свій, Із епітетів тих лиш сміявсь... ...Не чіпляйте до мене “житомирський”, Половецько-бердичівський я!
Думаючи про неминуче... Усе, що рясно в долі вродить, Впаде в саду, Отак, як сонечко заходить, І я піду.
Насіння в пучках стиснуть квіти В лугах-гаях, Так, як стихає в зорях вітер, Затихну я...
Там, де глибоко й там, де мілко Ходив я сам, В горизонталі ляжуть хвильки Кардіограм...
Приходить час... Щодня емоціями нашими Хтось править в плині днів і літ: Приходить час – і по-інакшому Ми розуміємо цей світ.
Її доводиться нам вистогнать, Намити з випадкових фраз, – Приходить час – і строга істина Легким крилом торкає нас...
Роздум старіючого поета Прийшло твоє завтра в непевне сьогодні. Ти ж рвався до нього щодня у житті! Якщо ти старий – то й в сім’ї ти самотній І ради немає вже тій самоті.
Замкнувся на ключ ти від люду і світу В жухві ілюзорних досягнень-звитяг. (Де й батька гуртом не збираються бити – Бува йому боляче і без биття)...
...Ви мій песимізм цей візьмете на кпини. Я й сам завагався: про що оцей вірш? Про те, що заміна колін в поколіннях, – Не зміна листків на деревах. Щось більш...
В тимчасове – з вічного... З-поміж знаків обирав окличного, А питальний ставив у запас... В тимчасове я зайшов із вічного, В цьому й драма – повертатись час...
З цим усе живе колись стикалося, А для чого – те хоч хтось збагнув?
...Головне, щоб вічне відчувалося, Як не нервом, то хоч краєм сну...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
