Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Особистість · “Моїй любій княгині Олександрі Михайлівні Куліш від старшого боярина Т. Шевченка на пам’ять”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Княгиня оповідань із народних уст До 195)ліття від дня народження письменниці Ганни Барвінок

Слово Просвіти, №14 за 2023 рік

Анна СТОЛЯРОВА, краєзнавиця, просвітянка Відомий літературознавець Василь Яременко назвав передмову до збірки творів Ганни Барвінок “Забута тінь”. У цій статті ми доведемо, що вона не “тінь” і не “забута”. Народилась Олександра Михайлівна Білозерська (в літературі – Ганна Барвінок) 23 квітня (ст. ст.) 1828 року на хуторі Мотронівка на Чернігівщині в заможній козацькій родині, яка славилась демократичними поглядами. У родині було шестеро братів і три сестри. Це родове гніздо створило на Чернігівщині справжнє культурне вогнище і внесло досить помітний вклад у розвиток української історії, культури, літератури, громадської думки. Про кожного з дітей можна писати дослідження. Її брат Василь був членом Кирило-Мефодіївського братства. Зустрічі з Тарасом Шевченком, одруження з відомим письменником Пантелеймоном Кулішем, поїздка до Варшави, де були заарештовані чоловік і брат Василь, суд над кирило-мефодіївцями – події, що відбулися в стисненому часі і в надзвичайній перенапрузі фізичних і моральних сил, стали для Олександри Куліш–Білозерської порою важких випробувань у подальшому житті, а з ними і розбудження письменницького таланту. Вона створила тридцять оповідань із народних уст, чотирнадцять мініатюр, п’ять оповідань для дітей, дві драми, писала щоденник, робила переклади з французьких та англійських мов. Її сучасник, відомий письменник М. Ф. Чернявський відгукнувся так: “Світив місяць на нашому хмарному небі, де не взялась ясна криштально чиста зоря, і не потопла вона в могутньому сяєві князя- Місяця, не злякалась хмар темних, а засіяла рівним чистим своїм промінням і горить до цього часу. О, не погасай же люба, ясна зоре наша, і світи довго-довго над тихомрійною долиною Україною”. Відомий письменник і видавець ХХ століття Микита Шаповал дав яскраву характеристику творам Ганни Барвінок при прочитанні: “Мова тече як річка: вихлясто, з закрутами і вічними одхилами, широкими плесами, стоїть або вузенькою смужкою простягається. Краса вражень в їх контрастах”. Твори письменниці користувалися попитом, їх любили читати і люди прості, і освічені. Щире слово сказав вчений-літературознавець, публіцист і критик Сергій Єфремов, назвавши Ганну Барвінок “поетом горя і бідування жіночого”. Але вона писала не тільки про тяжке життя українського народу. Її твори – це найнадійніший сховок народних скарбів для люду прийдешнього – історія життя, традиції, звичаї, характер і поведінка людей, народна мова. Кожне її оповідання має фрагменти пісень, тужливих і жартівливих, приказки, порівняння, яскраві слова, які, на жаль, вийшли з обіходу. Її творами користувався Борис Грінченко при складанні словника. Її талант природний. Вона знала, що художня література виростає з народу, мову якого письменники беруть як засіб висловити свої думки, геній народний править голосом письменника. Ганна Барвінок вміла вибирати з-посеред людей “красномовну просту людину” і вміла вийняти з уст живе слово в неписьменного люду. Її творчість – справдешня поема української душі, вона перший творець світлого, народолюбного, етнографічного реалізму. Відповідно до своєї вдачі взяла собі псевдонім Барвінок – вічнозелена свіжа рослина, як і письменниця, випромінює привітність, сердечність, щирість, духовне тепло. Це ім’я підносило українську літературу в один ряд з найкращою європейською. Як засвідчує письменниця в “Щоденнику”, перше її оповідання було написане в 1847 р. у Варшаві під впливом безпосередніх волинських вражень від подорожі. Із “Щоденника” Ганни Барвінок: “В 1847 році виїхали ми з Києва у саму повінь. Коляска наша коливалася на всі боки, часто бурхала, заскакувала в зажори1 і четверо коней ледве її витягали. Я не звикла їздити по таких дорогах та без комфорту, бувши під крилом у матері. Ся подорож мені здавалась неприємними стосунками зо злою мачухою. Як тільки ми виїхали із Києва, дав мені Куліш зшиток і олівець в руки і умовляв, щоб я записувала – що побачу чи почую”. Перша зустріч із скопищем людських кривд настільки потрясла молоду Олександру Куліш–Білозерську, що рука мимоволі потяглася до пера і вперше змалювала “гірку долю”, якої досі не бачила і не чула, проживши свої дев’ятнадцять років на затишному українському хуторі, в культурному оточенні. Оповідання “Жидівський кріпак” вважається початком письменницької праці Ганни Барвінок, однієї з перших жінок-письменниць у новій українській літературі. В оповіданні “Восени літо” вона показує характер, а відтак і поведінку української людини. Герой оповідання, якому пощастило зустріти кохання, відразу починає думати про те, щоб робити добро іншим людям: “Живе коло мене убога вдова, розгорила2 собі мазанку з весни. Треба їй послати мірочок3 зо два житця на новосілля та цямринку4 в колодязь їй упустити. У неї тільки хата нова, а хазяйства ніякого”. В оповіданні “Домонтар”5 йдеться про людину, яка отримує велику насолоду від праці: “Був він собі чоловік такої вдачі, що у всьому кохався. Клепання кіс йому піснею здавалось, а важка трава, лягаючи покосами, шептала йому якусь предивну казку, мов дитині. Сполохнуть косарі перепелицю – і те його тішить, забавляє; почервоніє коса від половниць6 – він і тим веселиться, дякуючи в серці Богу святому за його благодать. Є такі душі на Вкраїні! Не вся вона сумом огорнена, не все їй попсовано ворожим духом нелюдським! Не до всього він добравсь, та й не добереться во віки”. Заробляли українці чумакуванням. Ганна Барвінок тривожно і сумно описує проводи чумаків, бо це було і важко, і небезпечно: “З’їхалось товариство; жінки кожного проводжали; дівчата деякі назирцем наглядали з левади: може у котрої й любий козак у тій валці. Помолившись до церкви, випили з жінками по чарці, бо в дорозі не велить закон більше пити; попрощались, промовили дружні останні речі, хто своїй матінці, хто своєму подружжю, хто й так зітхнув. Помолились іще раз, попрощались іще раз; замахнули пуги7, і рушили паровиця за паровицею8 з під холодочку, повагом – повагом, на широкий шлях. Од’їхавши гоней9 зо троє, зупинились чумаки коло Гандибер – могили. Був колись великий воїн Гандибер, що обороняв усю Вкраїну; то йому високу могилу насипано”. Не обійшла письменниця стороною тяжку рекрутську долю, описавши її в оповіданні “Треба набігти тропи”10, в якій герой розповідає, що бився він з турчином, був під Севастополем, де “куля мене таки черкнула добре; згадували своїх дівчат, і вулицю, і досвітки, й вечорниці, і купала, і колядки й щедрівки, усякі співи наші: і зажнивні, і веснянки, і гребовицькі11, і весільні, да так, так задумаєшся, так тяжко зітхнеться! Дівочих очей давно не бачив, ні чорних брів. Хоч і молодий був, і не закоханий ні в одну дівчину, а так свого рідного бажається. Своє сонце наче лучче світить і лучче гріє: Літа ж мої, літа, та ви молодії, Де ж я вас подів за часи малії? Охляв зовсім через ту службу та муштру: Вернітеся літа мої хоч до мене в гості. Сам знаю, що як не вхопити тропи, дак літа тебе великим тягарем до землі й хилять”. Були в рекрутах чоловіки по двадцять п’ять років, кому щастило залишитися живим, повертався змученим і хворим. В оповіданні “Квітки з сльозами, сльози з квітками” Ганна Барвінок з великим пієтетом описує працю і дозвілля українських жінок і дівчат: “Повиходили ми на уздвірки12. Берег Ворскли устлано полотнами. Дівчата всю весну білять полотна, там і сидять, і доглядають, і вишивають. Полотно частенько вмочають, співають пісень одну за однією, – мов річка ллється пісня за піснею, то з того, то з другого кінця. Тут же і сорочки шиють та вишивають. Удень берег Ворскли так біліє полотнами, мов снігом сполошений, а співи луною по всьому селу розлягаються: Ой давно, давно в батенька була; А вже тая доріженька терном заросла, Терном заросла, пилом припала, Червоною калиною позависала. А я той теренок ножем виріжу, Червоную калиноньку в припіль13 виламаю, До батенька до рідного в гості полину”. Оповідання “Святе Різдво на хуторі” носить божественний зміст: “Гарно, затишно. Дерево на свято одяглося в пишне, пушисте біле убрання, іноді вітерець легесенький повіне, осипле небо інеєм і освіжить тебе. Боже! Як гарно ж на світі, як розсвіне14, як солодко на душі, яка ніжність утоми обіймає твою душу під сим покровом поетичним святим і під сим надихом. І сам чоловік приближаєься до Божого лиця! Діти-звіздоносці співають щедрівку…” Усі твори Ганни Барвінок рясніють приказками, прислів’ями, народними висловами, порівняннями, премудрими словами. Приводимо деякі з них: “шапка в його була бирка15, зверху дірка, околиці дасть Біг”, “Господь хоч не скорен16, та влучен”, “батько каже: моя дочко, моя панночко! Я одкуплю тебе, на волю випущу, пряди мені на ятері17 – буду рибу тобі ловити; мати каже: моя дочко, моя пряшечко! Пряди на рушники, на хустки, оснуєм18 та витчемо19”, “не родись у платтячку, а родись у щастячку”, “сини принесуть, а дочки угли рознесуть”, “поживилась любощами, як собака мухою”, “як беруть, то сто коней дають, а як візьмуть, то й одного не дадуть”, “правда ржава тепер, то колись

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин