Гаряча тема · “Україна має бути в руках Лицарів меча, шолома і щита, духу, слова та чину”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Здолавши “рабство чужої мислі”
Слово Просвіти, №14 за 2023 рік
14-й місяць повномасштабної війни. На росії, захлинаючись від жовчі, головні недосамці недоімперії зла не перестають випльовувати ненависть до України та світу. Укотре прокрякав мєдвєдєв, що хочуть захопити “всю Україну аж до Львова… Створити санітарну смугу, демілітаризувати… Треба йти, щоб винищити”. А білоруський прихвостень путіна погрожує Україні та НАТО ядерною зброєю, заявляючи, що “мы с путиным ни перед чем не остановимся”. Після рандеву китайського лідера Сі з моквинським злочинцем Пекін відвідав очільник Іспанії, а президент Бразилії під час свого візиту до Піднебесної запропонує створити “клуб миру” для припинення розв’язаної росією війни в Україні. Президенти Франції і Єврокомісії уже на цьому тижні (з 5 квітня) обговорюватимуть у Китаї не тільки двосторонні відносини, але й глобальну проблему російської агресії.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Точка кипіння на полях боїв, як і на інформаційному та дипломатичному фронтах, дійшла своїх верхніх амплітуд. На тлі публічних реверансів “високої дипломатії”, коли точаться милозвучні для слуху заяви про мир, співробітництво і світову безпеку, в обличчя людству вкотре цинічно плюнули. Адже з 1 квітня московія почала головувати в Раді Безпеки ООН. З морально-етичної, правової точок зору, статутних положень цієї, на жаль, збанкрутілої організації така поведінкова норма є абсурдною. Агресор, убивця, ґвалтівник і курокрад, якою є нацистська ерефія, здирається на п’єдестал “вершителя” долі народів, націй і держав. Інші чотири ядерні держави – безпомічні. Це означає, що кремлівська хунта, як “сич-крадій”, символ смерті та пітьми, й надалі використовуватиме незаконно насиджене місце в ООН для скоєння і виправдовування своїх воєнних злочинів та геноциду в Україні. І ті “правильні” заяви з боку провідних країн, що наразі немає міжнародно-правового шляху вигнання росії з Ради Безпеки ООН, не є справедливими відповідями на головне запитання часу. Що робити із заюшеною українською (і не тільки) кров’ю московією, яка чимдуж вимахує ядерною довбнею, вбиваючи безкарно сотні тисяч безвинних людей, масово викрадає дітей, грабує, ґвалтує, руйнує? Адже на росії нині близько 150 тисяч незаконно вивезених з України дітей, з яких тільки 16 тисяч верифіковано. Увесь вандалізм кацапстану не є випадковістю, а рукотворною закономірністю, тому що непокаране зло завжди повертається. Ще страшнішим, аморальнішим, зухвалішим. Сьогодні сильні світу цього на різноманітних “панелях”, перекинувши ногу на ногу, дискутують у за-обріях про демократію, гуманізм, мир, безпеку й справедливість. Однак земну правду слід шукати зовсім в інших причинностях. Вона – наяву. Бо звідки ж візьметься гуманність у рашистського режиму та його “глубінного народа”, коли незліченні злочини червоної імперії в ХХ столітті (репресії, голодомори, геноциди українського народу) так і не були засуджені, не отримали донині належних оцінок та покарання? Суть антилюдської політики кремля не була правдиво представлена світу й міжнародному трибуналу, як це сталося з фашистською Німеччиною, а сам розпад срср не спонукав до повної декомунізації й краху російськосталінсько-путінського тоталітаризму та людиноненависництва. Нинішня сувора реальність змушує світове співтовариство адекватніше оцінювати авторитарну московщину. Дедалі більше країн визнають політику росії щодо України геноцидною. Станом на березень 2023 року Голодомор офіційно визнали геноцидом Українського народу 26 країн світу. Нещодавно таку ж резолюцію прийняв парламент Франції, в якій зазначено: “Голодомор був штучно викликаним голодом, який забрав життя близько чотирьох мільйонів (?!) українців, переважно селян”. Хоча не схибимо, коли скажемо, що і в цю трагедію українського народу свідомо закралася сталінсько-московська напівправда, адже підрахунок жертв нібито й надалі здійснюється за формулою “кульчицького-єфіменка” (наближеною до сталінської), а не на основі архівних даних СБУ з кількістю жертв Голодомору в Україні – понад 10 млн українців. Тому, коли це непокаране й неприховане зло, всіляко мімікруючи під фальшиву “російську велич”, “вєлікую рузькую культуру”, “братськість”, “рузькій мір” та концепцію “святой русі”, виповзло на білий світ великою загарбницькою війною, – лише тоді людство (його частина) усвідомило масштабність екзистенціальної загрози. Народи, насамперед український, знову почали віддавати в жертву ординському молоху нові покоління своїх дітей. Ніби зустрілися з сюжетами життя, описаними М. Хвильовим (“Я (Романтика)”), коли “з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть… Тут засідає садизм!” Але як у ті часи, такі тепер, очевидно, далеко не всі зрозуміли диявольського цинізму, що коївся “чорним трибуналом комуни… в дикій і голодній країні”. Чомусь на ціле століття світ був окутаний пустельною мовчазністю, коли українська жінка просила москвина: “Слухайте, я мати трьох дітей! … – “Розстрілять!” Але на тлі цього збірного образу національної трагедії московити ніколи не каялись, а лише виводили каліграфією ката й супостата великий гріх і символ всесвітньої брехні й життєвбивства – “Я чекіст, але я і людина”. Правда, при цьому “енергійно розписуючись (за Хвильовим) під темною постановою – “розстрілять”. Саме цю злочинну традицію, несусвітню гріховність і облуду, жорстокість і ненависть продовжують упихувати в людські мізки нинішні глашатаї рашистського кацапстану на всіх континентах. Пропагуючи “харошіх рузькіх” як “добру” спільноту, яка нічого поганого не зробила і не зробить, переконуючи людність, що “рассєя” ні в чому не була винною, обстоюючи світло. Тож Україна та світ стикнулися зі справжньою параноїдною “культурою”, від якої нема ліку, бо таке чванливе божевілля поза межами людяного. Головний єзуїт Ігнатій Лойола міг би “відпочивати” з його висловом “мета виправдовує засоби”, адже він волів за будь-що оберігати і спасати людську душу, а ці вбивці-фарисеї – її нищити. Тому спасіння від такої чуми-зарази – не просто оминати, а, всіма силами борючись, здолати це зло. Безперечно, найславніші в цій борні – ЗСУ! Недарма за даними глобальної програми WVS-7 2020-21 рр., напередодні “24 лютого”, українці серед усіх громадянських інститутів найбільше довіряли Збройним Силам (74,2%). Освіта в цьому рейтингу посідала 4-те місце, а останніми виявилися політичні партії (19,1%) та Верховна Рада (18,9%). І все ж на прю з ворогом іти треба тільки разом, спільними зусиллями (Viribus Unitis). Освіта, культура в цьому контексті є надважливими чинниками. І добре, що зболене війною українське суспільство так чутливо реагує на те, що робиться в цих життєтворчих сферах. Зокрема ця характеристика торкнулася й призначення нового Міністра освіти і науки Оксена Лісового. Було гаряче й незбайдужіло на всіх оціночних полюсах суджень. Але те, що міністром став Воїн-доброволець, а майбутнім послом в Угорщині пропонується також Воїн, професор, який читав лекції студентам з окопів, є високоетичним і справедливим знаком. Адже жорстока війна не лише пришвидшила формування української військової аристократії, але й нагально поставила на порядок денний стратегічно важливе кадрове завдання. Воїни, патріоти, фахівці (як триєдність) мають бути гідно представлені в усіх гілках державної влади і самоврядних органах, наукових, освітніх, гуманітарних, економічних, правоохоронних інституціях. Як ніхто інший, саме вони заслуговують на етичне й політичне право управляти державою, її внутрішньою й зовнішньою політикою. Україна має бути в руках Лицарів меча, шолома і щита, духу, слова та чину! Науково-освітнє середовище особливо потребує таких “характерників”. Адже навіть в неймовірно жахливих умовах трагічних подій суспільство гостро переймається своїм майбутнім – освітою. Від дошкілля до університетів чутливо сприймається все, що стосується дитини, учня, студента, педагога, викладача, науковця. І це не є нашим національним трендом чи традицією.
Освіта, освіченість – універсальна цінність людства. Недарма серед 17 найважливіших пріоритетів, викликів і завдань розвитку світу вона посідає 4-те місце. Мав рацію очільник “освітнього інтернаціоналу”, стверджуючи, що безпека і прогрес людства “проходять” через ігрові кімнати й майданчики, класні кімнати, студентські аудиторії, творчі майстерні та наукові лабораторії. Тому освіта як цивілізаційний феномен, як людинотворча галузь і стала головним складником національної безпеки найбільшої потуги світу – США. Пригадаймо, як у найдраматичніший період Другої світової війни В. Черчилль у радіозверненні (1943 р.) до британської нації заявив: “Майбутнє світу – за високоосвіченими націями, котрі самостійно можуть впоратися з науковим апаратом, необхідним для переваги в мирний час, чи забезпечити виживання під час війни” (Д. Сміт “Думати, як Вінстон Черчилль”). Приклад політика й великого державного діяча для всіх часів і народів. Бо сказане не заради дотепної фрази чи кон’юнктури, а вияв нагальної потреби буття, розвитку народу, країни, цивілізації. Важливо, що ця висока чеснота обстоювалася ним як у часи миру, так і в години воєнних лихоліть. Згадується палка промова Черчилля в британській школі задовго до війни (1925), в якій він недвозначно охарактеризував найбільшими невігласами тих, котрі вважають, що можна досягнути більшого багатства чи стабільності в країні, обмеживши фінансування освіти та руйнуючи процес навчання молоді. А вже після перемоги над фашизмом, виступаючи перед студентами й професорами Лондонського університету (1948 р.), скаже: “Перший обов’язок університету – навчити мудрості, а не просто професії, сформувати характер, а не просто дати формальні знання”. Запам’ятовуються ці історичні факти не тому, що в них закладено якусь особливу оригінальність, адже подібні об’єктивні речі висловлювало чимало просвітників, філософів, педагогів-науковців, розпочинаючи з дохристиянських часів. Просто в цьому ставленні зафіксовано повагу державника до тих ціннісних орієнтирів, якими жив, живе й житиме сучасний світ, якими керується воююча нація, оскільки вони олюднюють Людину, оберігаючи цивілізацію від вандалізації. Це є не простою відомчою, вузькопрофесійною чи навіть національною правдою, а загальнолюдською вартістю, завдяки якій людська спільнота знову не видряпуватиметься на дерево, з якого колись таки вдалося злізти. Освіченість – значно вагоміша категорія, аніж формальні знання, інформаційне багатство чи високотехнологічність. Немає сумнівів щодо значущості сучасних знань в умовах бурхливої динаміки цивілізаційного розвитку, актуалізації ролі штучного інтелекту, безпрецедентних змін в інформаційному середовищі, коли впродовж трьох років можна втратити (якщо не самовдосконалюватися) до 50% компетентностей у тій чи іншій професії, ав гаджеті є доступ до півмільйонної бібліотеки. Урешті-решт високоосвічені й свідомі громадяни, воїни є вагомим аргументом для перемоги над московією, оскільки опановувати високотехнологічну зброю можуть тільки компетентні, функціональні, ерудовані. Саме якісна освіта покликана убезпечувати збереження і ріст людського капіталу. Для України утримувати цей стратегічний напрям в умовах війни надзвичайно важко, важливо й відповідально. Тим паче, що достатньо проблемно було впоратися з цим завданням у “мирний” період. Так, Міжнародна програма з оцінки навчання для 15-річних (PISA), в якій уперше (2018 р.) брала участь Україна, засвідчила її суттєве відставання від розвинутих країн (Фінляндія, Польща, Нідерланди, Швейцарія, Корея, Японія, Сінгапур, Тайвань, Китай): читання – на 23 бали; природничі дисципліни – 22; математика – 39; зважаючи, що 30 балів – один рік навчання в загальноосвітній школі. Наступним для нас викликом є наростаюча тенденція в різниці знань міського і сільського школяра. Якщо середній показник оцінки якості знань учня великого міста 499 балів, середнього – 480, то села – лише 420?! Отож, щоби наверстати різницю (близько 80 балів) в рівнях знань міського і сільського школярів, потрібно 2,5 року повноцінного навчання. Для прикладу,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
