Спеціальний проєкт “СП” · “Мільйони українських жінок і дітей полягли без вісти на вулицях міст і сіл від Голодомору, творцем якого був Лазар”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Сталінський сатрап Лазар Каганович: “жертви необхідні”
Слово Просвіти, №14 за 2023 рік
Мойсей долав спрагу й голод нужденних, а Лазар Мойсейович Каганович забирав хліб в українських селян. Спаситель кинув виклик імператору, жертвуючи собою задля порятунку людства. А “вірний учень Сталіна” жертвував іншими, щоб догодити володарю. Холопська покора і фанатична відданість закралися у його словах – “вчимося у вас щоденно”. Нічого не змінилося на Росії і дотепер. Російська політика великодержавного шовінізму просякнута ненавистю до ближнього, яка полонила суспільство, підпорядкувала православну церкву, благословляє вбивати “братів і сестер”. Поклоніння, тим паче служіння сатані – великий гріх.
Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор, почесний голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців
Номенклатурний феномен Кагановича – цілковита загадка. Він народився у 1893 р. (с. Кабани Київської губернії, нині Поліський район), а помер 1991 р. у Москві. Посадовець високого рангу: генсек ЦК КП(б)У, кількаразовий нарком різних галузей промисловості, секретар Московського комітету ВКП(б), член політбюро ЦК ВКП(б). Прожив 98 років без турбот і каяття. Бог дає людям довгого віку у двох випадках: щоб тішилися своїми праведними ділами, а також спокутували в молитвах відступництво. Войовничий безвірник Каганович не переймався злочинами минулого, тому що мав сталінський імунітет до людських страждань, навіть до близьких родичів (не захистив брата Мойсея від репресій). Він засвоїв випрацюваний номенклатурно-політичний девіз: абсолютна відповідальність за партійне доручення вождя, навіть ціною життя мільйонів, і повна безвідповідальність за наслідки. Сталін знав кого вибирати і наближати до себе. Каганович служив йому вірою і правдою, виконував за нього “чорну” роботу. У 1925–1928 рр. очолив ЦК КП(б)У, щоб спрямувати українізацію в бажане ідеологічне русло. Майстер кабінетних інтриг, віртуоз політичного шельмування і щедрого навішування усіляких ярликів, він знадобився Сталіну в Україні. Варто було Миколі Хвильовому повернутися обличчям до Європи, як одразу постав націоналістичний ухил – “хвильовизм”. Кагановичу не сподобалася позиція бунтівного наркома освіти Олександра Шумського, який вимагав перейти від формальної апаратної українізації до “українізації партії”. Сталін особисто дав Кагановичу команду “фас”. 26 квітня 1926 р. вождь побоювався, що заява Шумського “може набрати місцями характеру боротьби проти “Москви” взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення – ленінізму”. Але безкомпромісний нарком освіти України Шумський стояв на своєму: “Партія повинна заговорити по-українському”. Каганович усіляко ображав Шумського на політбюро і пленумах ЦК партії, натякав на його селянське походження, а той сміливо відповідав: “Якщо мій батько – селянин, то твій – дрібний крамар”. Непокірливого наркома звільнили у 1927 р. з ярликом ідеолога “шумськизму”. Ненависть до всього українського – ментальна і генетична риса характеру Кагановича. Він завершив розпочату “деукраїнізацію”. 14 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР зобов’язали партійне керівництво в Україні “звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації”, вигнати з освітніх установ “петлюрівські та буржуазно-націоналістичні елементи”, а також встановити “партійне керівництво і контроль за проведенням українізації”. На Кубані, яку в листопаді особисто тероризувала “група Кагановича”, діловодство, газети і журнали перевели “з української мови на російську як більш зрозумілу для кубанців”. Каганович застерігав від біженців голоду з України, які розповідали про власні страждання, “особливо на Кубані, де українська мова”. Він полюбляв вставляти українські слова, навіть у службовому листуванні, інколи одягав вишиванку, як його поплічник Павло Постишев, ніби соромився свого єврейського походження. 23 червня 1932 р. у листі до Сталіна додав: “Добре було б почути Вашу думку, як кажуть на Україні”. Йшлося про створення “Донбаської і Чернігівської областей”. Стосовно першої у Кагановича не було жодного сумніву, бо “ЦК пропонував з самого початку”, а ось Чернігівська “напередодні хлібозаготівлі” викликала застереження. Члени політбюро ЦК ВКП(б), до яких з 1930 р. пристав і Каганович, належали до політичної еліти країни. Вони збиралися ночами, ніби вампіри, що обирали чергову жертву. Полювання на українських хліборобів тривало вдень і вночі, виснажуючи сили і позбавляючи життя мільйонів селян. Фанатичних уповноважених з хлібозаготівлі нагороджували орденами і посадовими підвищеннями, а слабодухих називали “саботажниками”. Каганович знав про річне зобов’язання України – вивезти до державної комори 510 млн пудів збіжжя (понад 8 млн тонн). Позбавлення селян хліба супроводжувалося судовими репресіями, свавіллям, відвертим терором, ідеологом і прихильником яких був Лазар- Мойсей. Масовий голод накрив щонайменше третину районів УСРР першої половини 1932 р. з населенням 11 млн осіб. Перелякані урядовці України Влас Чубар і Григорій Петровський надіслали Сталіну листи-каяття від 10 червня: мовляв, ми знали, що плани нереальні, але була “директива ЦК ВКП(б) про виконання, просили переглянути плани”. Петровський, хоч і не був красномовним оратором, але просунув тезу про “штучний голод” в Україні. 12 червня Каганович надіслав їхні листи Сталіну, який відпочивав у Сочі. У супровідному листі додав перцю, звинуватив Петровського у “відмові від хлібозаготівлі цього року, що цілком неприпустимо”. На запитання про допомогу Україні вагався: можна дати, але “питання у розмірах”. Торгував життям українських хліборобів, ніби кожухами на Куренівці у юнацькі роки. Обурення Сталіна не знало меж. Він збирався звільнити весь склад українського керівництва, радився з фахівцем “українських справ” – Кагановичем. Висновок категоричний: жодної насіннєвої, продовольчої допомоги, повне і цілковите виконання річного плану. Жнива скорботи з їхньою голодною косовицею не хвилювали головного кремлівського агронома та його помічника в Україні. Каганович переймався іншим: як викорінити “роздуми про нереальність плану”, які глибоко запали в голови “частини партактиву”. Він остерігався їх поширення на “політику партії”. Непевність і розгубленість та “формальне виконання” державної натуральної повинності – вважав “головними бацилами”, які “трошки” (вставка Кагановича) отруювали і верхівку. 6 липня 1932 р. особисто приїхав в Україну, зібрав політбюро ЦК КП(б)У і партійну конференцію, зламав опір хлібозаготівлі. Він засудив “теорію”, яку поширили окремі члени ЦК, що “ми, українці, невинно постраждалі”. У Сталіна, Молотова, Кагановича був історичний шанс – скасувати темпи хлібозаготівлі, надати системну продовольчу і насіннєву допомогу Україні, але вони обрали “рішучий перелом” (фраза Кагановича) – Голодомор. 16 серпня, тобто в розпал жнив голодного розпачу, Каганович пристав на пропозицію Сталіна очолити українських комуністів. Висловив войовничу готовність “нам’яти боки” (дати стусана) спантеличеному “українському активу”. Його улесливе номенклатурне підданство тішило Сталіна. “Ви маєте не лише офіційне політичне, але і товариськи-моральне право розпоряджатися тим, – наголошував тоді Каганович, – кого Ви сформували як політичного діяча, тобто мною, Вашим учнем”. Він лишався сталіністом до смерті, тому виступив проти “десталінізації” за правління Микити Хрущова. У листопаді 1932 р. Каганович двічі відвідав райони Кубані для подолання “саботажу сівби і хлібозаготівлі”. Останні означали системне позбавлення селян хлібних і фуражних культур, тобто засвідчували політику Голодомору, створення умов, які призвели до масової смерті щонайменше 1,4 млн “кубанців”. Навіщо запрошувати до заготівлі хліба заступника наркома військово-морських справ Яна Гамарника, заступника голови ОГПУ Генріха Ягоду, ніби вони були дипломованими агрономами? Присутність серед поплічників Кагановича наркома постачання Анастаса Мікояна зрозуміла і “виправдана” – оперативно направляти забраний хліб за призначенням. Головний комсомолець СРСР Олександр Косарєв мав запалювати власним прикладом запопадливих активістів. Вони приїхали на Кубань, густо заселену етнічними українцями, щоб “посилити хлібозаготівлі” і забезпечити “виконання плану сівби”. Абсурдне завдання. Московська спеціальна бригада на чолі з Кагановичем організувала “перелом” у хлібозаготівлі шляхом відвертого погрому сіл, станиць і районів Кубані. Вони відбувалися в умовах масового голоду селян. Головний погромник особисто розробив “заходи” впливу на хліборобів: позбавляти присадибної землі, “потрусити” місцевих комуністів, занести на “чорну дошку” 3-5 станиць (соціальна та продовольча блокада), заборонити торгівлю в селах, застосувати “судові репресії” і розстріли, “поширити чутки” про переселення на кубанські землі селян із північних районів, які краще працюватимуть, повернути хліб, що був виданий на трудодні понад 10-15% від намолоченого зерна тощо. Московська нишпорка особисто заглядала в облікові книги колгоспів, але по “коморах не ходив”. Сильно лаяв “поганих комуністів”, які “партквитком освячують, благословляють куркульські настрої”, не помічають селян, які “уночі несуть мішки зі стриженими колосками”. Заборонив кубанцям їздити в Україну для обміну ярової пшениці на озиме жито. У мареві класової і ментально-етнічної ненависті до “кубанців”, усвідомлюючи безкарність, Каганович визнав неминучими трагічні наслідки своєї діяльності – “жертви необхідні”. Його не зупинили жахливі обставини: половина жінок через виснаження не виходила у поле на роботу, 70% тракторів МТС не працювали, колгоспи через брак насіння і робочих рук припинили сівбу. Рукотворний “прорив” вважав “куркульським саботажем”, а тому в
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
