Пошта “СП” · “Вдячність особлива молодим художникам, які підняли правдиву українську історію”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
І вижити, і перемогти
Слово Просвіти, №14 за 2024 рік
Сергій ЛАЩЕНКО
Коли вперше побачив картину київського художника Олександра Мельника “Перемога” (2023), то був вражений тим, наскільки зображене співзвучне з моїм баченням війни. Автор взяв за основу скульптуру Ніки Самофракійської, яка зберігається в Луврі. Нагадаю, що Ніка була знайдена на острові Самофракія в 1863 році, але... без обох рук і без голови. Проте вона досі вважається шедевром, який символізує Перемогу. Є версія, що скульптура створена в ІІ ст. до н. е. У силуеті жінки стільки життя, сили, стрімкості, ніби богиня зустрічає вітер на корабельному носі. За образом Ніки створено безліч прекрасних полотен та інших мистецьких речей. Ось і Олександр Мельник, прив’язавшись до образу Ніки, змалював жорстокі українські реалії. Ніби й перемога, але… водночас майже поразка. Під богинею Перемоги лежать понівечені частини людських тіл, які символізують втрати. Тобто високу ціну, заплачену за перемогу. І навіть меч богині зламаний. Пригадав слова бійця, сказані в госпіталі ще рік тому: “Ми втратили стільки чудових людей, що одне це вже можна вважати поразкою – навіть у випадку виходу на кордони 1991 року”. Картина “Перемога” датується 2023 роком, коли була надія принаймні на повільне просування вперед. А тепер не виключаю, що й назва була б іншою. Поки що лише військові відчувають максимальний біль від втрати побратимів. Саме вони найкраще усвідомлюють, наскільки біднішим стає суспільство без найвідповідальніших, найсміливіших і найжертовніших українців. Гірко на душі, коли гинуть воюючі ангели… Як Україні без них жити далі? А ось у “тилової” частини суспільства уявлення про війну дещо спотворені, та й співпереживання набагато менше. Ще пів року тому соцмережі були переповнені відеосюжетами, у яких населення співчуває молодикам, що тікають від представників ТЦК. Або навіть чинять силовий спротив. Погодьтеся, це не свідчить про дорослішання нації, а тим більше про наближення перемоги. З іншого боку, чи повинні абсолютно всі чоловіки сидіти в окопах або ходити на штурми ворожих укріплень? Цього не вимагалося раніше і не вимагається тепер. Існує великий спектр потенційно корисних дій. Важливо лише, щоб фронт і тил поступово ставали одним цілим. Чи є позитивні прецеденти? Так, є і досить багато. Знаю науковця, дійсного члена НТШ, який давно допомагає родині біженців із Запоріжжя. Він любить співгромадян, як то кажуть, до “глибини власної кишені”. При цьому потреби і споживання власної родини довелося суттєво обмежити. Це той випадок, коли поширення інформації про добру справу лише попрацювало б на нашу Перемогу, але науковець є надто скромною людиною.
*** Всім відомо про постійні обстріли півдня України, але не всі чули про виникнення стихійних острівців справжнього патріотизму. Скажімо, селище Доброслав (колишнє Комінтернівське Одеської області) не так давно провело масштабну декомунізацію. Тут з’явилися вулиці Степана Бандери, Героїв УПА, Захисників Маріуполя, Романа Шухевича, Героїв 28-ї Бригади, Європейська, тощо. Ще до 2022 року тут було встановлено Пам’ятник кіборгам, В’ячеславу Чорноволу та (увага!) Українській пісні. А ще тут є парк болгарської культури “Тракія”, заснований на честь перших болгарських переселенців у ці краї. Тобто суто європейське поєднання патріотизму та інтернаціоналізму. Недаремно ж вулиця Європейська тут також є. Не так вже й погано для Причорномор’я! Тому декомунізатори з інших регіонів могли б активно використовувати цей факт. Якщо вулиця Степана Бандери з’явилася на Одещині, то чому б не спробувати зробити це на Кіровоградщині, Чернігівщині, Сумщині? А на Миколаївщині, Херсонщині, Харківщині? Там це ще важливіше, бо принагідно (і дуже оперативно) можна всіх ждунів виявити. Якщо досвід Доброслава вдасться повторити, то я б назвав це явище “детонацією добрих справ”. Але щоб знати про специфіку Доброслава та інших населених пунктів України, треба надовго затримуватися в соцмережах, бо по телевізору показують не все. Робота в соцмережах – це також фронт, який може суттєво прискорити нашу перемогу, особливо, якщо використати її, як ще одну можливість для об’єднання однодумців.
*** Легко не буде, та все ж це набагато легше, ніж нашим хлопцям на фронті. Наведу позитивний приклад: у Києві є організація “Майбутні”. Назва надихаюча, оптимістична, а про себе творці структури розповідають так: “Робимо міський табір для підлітків, які шукають свою роль у розбудові України. Думаємо про такого українського підлітка, який хоче долучатися до змін і впливати на майбутнє, проте не знає, як це зробити конкретно, окрім того, що хоче бути хорошою людиною. “Що я вмію і хочу? Кому це може бути корисним, враховуючи мої таланти, можливості та інтереси?” Здавалося б, усе чудово. Нібито все пояснено, але все одно є такі, кому не догодиш. Була і така реакція “небайдужого” громадянина: “Вони орендують приміщення у будинку, де безкоштовно використовують дитячі майданчики. А все, що вони ламають, мешканці потім ремонтують власним коштом. Та ще й діти їхні постійно кричать під вікнами, ніби чайки…” Ось бачите, зупинити корупцію такі люди не можуть, прийти на судилище над розвідником Червінським, аби підтримати шляхетного офіцера, не знаходять часу, а повоювати з надією України завжди готові. Проте й захист “Майбутніх” не забарився: “Перш, ніж говорити щось негативне, ви хоч би поцікавились місією школи, можливо, прийшли б і познайомилися з
Олександр Мельник. “Перемога”
викладачами, подивилися в очі дітей, які там вже знаходяться. Тоді ви б самі побачили цінність того, що робиться цими людьми!”. Та й самі “Майбутні” терпляче пояснюють суспільству: “Про конкретні результати нашої освіти можна говорити в різних вимірах. Для нас головне, що в дітях утверджується віра в себе і в Україну. З’являється небайдужість до того, що відбувається навколо, розуміння складного світу і відсутності простих і легких рішень в політиці. З іншого боку – бачення шляхів вирішення проблем. Вони усвідомлюють важливість демократії та її складових: поділу влади, системи стримувань громадянського суспільства, вільних медіа. Все це виливається у конкретні власні рішення наших учнів та випускників…” Ось так, в муках, народжується в умовах війни педагогічна істина.
*** Треба сказати, що в Олександра Мельника є багато робіт із світлими, оптимістичними назвами. І з такою ж світлою суттю. Скажімо: “Пора”, “Надія”. “Мрія”, “Крок”, тощо. Взагалі Олександра Івановича про себе я називаю найкращим художником усіх часів і народів. Не знаю, чиє в інших державах такі митці, які займалися б не лише популяризацією власних творів, але й інформаційною підтримкою усіх національних художників, які точно варті уваги, але поки що не відомі суспільству. Олександр Мельник не отримує за це матеріальної винагороди, а навпаки – докладає власні кошти. Активний учасник усіх майданів, він ще з 2008 року організовує всеукраїнські художні виставки “Україна від Трипілля до сьогодення”. За
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
