З блокнота письменника · “Хай там що – але навіть каміння Неминуче буде цвісти”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Пульс молодої води З майбутньої книжки “Id quod actum est” (Те, що зроблено) – на 75-річчя (13 квітня 1949)
Слово Просвіти, №14 за 2024 рік
Юрій КОВАЛІВ
*** Відкувала своє зозуля? Незворотний потяг промчав? Скільки ти вилітав, мов куля, В позапростір і в позачас І тебе привітала хвища: Андеґраундом замело. Крізь занедбане пустирище Проросло одчайдушне стебло, Уп’ялося цупким корінням У забуті всіма ґрунти. Хай там що – але навіть каміння Неминуче буде цвісти.
*** …кров проллється… буде море крови… Не питайте: де? чому? коли? Не вовки сьогодні – людолови Полювання хиже почали… 2019
*** Звуглілі будинки торкнеш і посиплеться попіл В куряві чорній прокляте місто потоне І не важливо що сталось що станеться потім Чи по закону якого ще там закону
Заюшене небо стікатиме Божою кров’ю Жовтком тарапатого ока на місто погляне Можливо востаннє згасатиме тихо потроху День Судний гряде жорстокий і невблаганний 2021
*** марно стукати в двері коли за дверима нікого щезли дороги якими ти біг до дверей отих стріти порожні вікна нагло замкнулося коло у скам’янілі води в позаторішній сніг вітер завис мов клоччя наскрізь тиша загусла не зворухнеться навіть мураха у бурштині Далі… яке там далі? Далі – суцільна пустка… Про світову скорботу не згадуйте ви мені.
*** Зойкнула чорна зима. Скільки кривавих маків... Стала земля сторчма І розчахнулася навпіл.
*** Доля взяла та й пішла, Кинула рідний дім. Київ – тепер смола, В’язнуть кияни в нім.
Може, немає їх? Зникли… але куди? (Сипле – неначе – сніг Чорної чорноти)
Гей, хто живий, озвись З клятої глибини …згадає скриптор колись Київ під час війни…
***
Б. Гуменюку перед прощанням Лишилися тільки хліб та вино, Та книга землі, недочитана ще. Свіча при свічі. Гомонимо. Про камінь, що в грудях пече та й пече. Його не відкинеш. Треба пройти Крізь нього. Пробити до світла тунель. А де ж побратими?.. Хрести та й хрести І згарище чорне замість осель. Гримлять, як арта, невблаганні слова. Ще рано дзвонити на парастас,
Коли не скінчилися наші жнива. Світає. В дорогу збиратися час.
*** На чорному чорне. Потрощена поряд черешня. Крізь вибиті двері нічийний собака біжить. Над вирвою хати нависла якась нетутешня Блакить.
Не віриться: вчора тут гралися-бавились діти, Щасливі батьки гомоніли про се і про те… Снаряд бовваніє. Черешні хочеться жити – Цвіте.
Метаморфози каменю Все відносно: спасіння, Наче камінь на шиї. Ще тектиме каміння, Ще вода скам’яніє…
Та в столітті пропащім Є сміливець завзятий, Аби каменем з пращі Голіафа здолати –
Так записано в кармі, Так замислено Вишнім, Бо зневажений камінь Має стати наріжним.
*** …зимовий цей дощ – недоречний Асфальтом безлюдним бреде. Чи знайде притулок нарешті, Як знайде – то тільки вже де?
Поплутавши літо і зиму, Блукатиме серед зими, Допоки доступиться снігу Й розбудить у ньому громи.
Постріляне видноколо Здригнеться, стривожене, враз: Віщують громи як не голод, То, може, просвітлення час?
*** і тебе відпустив Господь як відпускають гріхи як випускають в’язнів на волю як спускають пса з ланцюга тепер ти Адаме голий як бубон котись під три вітри на всі чотири сторони тішся Адаме тепер ти ніхто
*** Чорнило? чи кров? – кипить на папері. Отрутою наскрізь просякла земля. При кожному Моцарту в’ється сальєрі Й рентґен окрадає свого Пулюя. Шевченко підвівся – і дантові кола Для нього мурують на весь кос-арал. І пастки готують на Чорновола… Де вбивці? – ніхто їх не покарав. Це не шпалери: узяв – переклеїв (О, скільки на світі лукавих шпалер!). Де не ступи – бовваніє матвєєв І не холоне його револьвер.
*** Навіть каміння тепер не росте На проклятій Богом сирітській землі. Народу – ніде. Не питайте про те. Власноруч завісився він. Із петлі
Вже нікому зняти і витягти чіп, Якого підшив йому спритний хірург Під рев карнавалу й кривавих дощів Зі сходу на захід – на весь виднокруг. Столочену землю паплюжить сіряк. Та віру у неї не втрачено ще: При шаблі регоче останній козак І сміх його лютий шмагає бичем.
*** Нарешті дорога добігла мети Скільки зусиль і ось перед нами Трава без трави вода без води Земля без землі нулі між нулями Які ельдорадо навкруг муляжі Себе проковтнули клоновані шлунки Смітник смітників ні живої душі Ні Бога лиш Юдині поцілунки Над попелищем дітей і рибин Зависла полуда масна і “пречиста” …який режисер дадаїст сучий син Зліпив цей пейзаж з мертвого тіста
*** Пульс молодої води. Конус розчахнутий світла. Вишня повинна цвісти – Древом Дніпровим розквітла, Повна небесних щедрот, Певна коріння земного. Дивиться звідти Сварог. Звідси шукайте Сварога. Скрізь він таїться й ніде, Щойно народжений вмерши. Мати Велика іде: Світ починається перший.
Відсутня присутність Стрінеш його щодня: Біла рука, як чорна. Човен пливе без дна. Завтра пливе без вчора. Хто він? Хоч як назви – Деревом, рибою, птахом… В ньому прості ази В темних вузлах метафор. Ступиш – глуха стіна. Ступиш – не видно краю. Скрізь він – і вже нема. Хто він? – ніхто не знає.
*** Давно забув, який той ліс, Де ріс я разом із грибами В обіймах дуба і беріз. …той ліс на дрова порубали. Зустрітися не довелось – Завжди марнотні перепони. Давно забув бентежну Рось …невже закута у бетони, Як і линки та карасі, Й стрижів непогамовні зграї, І я, похрещений в росі? …невже мене ніде немає…
*** Тільки зойкне година третя: Чую, як в глибині в мені Дуже тяжко бредуть дерева І зітхають у напівсні.
Вони зникнуть й печальну правду Заберуть в небуття чуже… Я прокинусь о шостій ранку… Краще б не прокидався вже!
*** …отже, світ покришений, мов крига, Й течія несе його кудись… А куди? – не скаже жодна книга. Та й книжки давно перевелись.
Вже громаддя лізе на громаддя: Хряск одчаю переходить в крик.
Й греблю, перечавлену на шмаття, Невблаганний проковтне потік.
Він скажений. Він не знає впину, Все змітає на своїм шляху. …в інтернеті, в рубриці “новини” Скинуть інформацію глуху.
*** Тут промовляє криця. Скрегіт. Сталева сіль. Оком пряде самиця Бій самовбийць-самців.
Змінити ніхто не може Суворий земний закон: Має лиш переможець Право на лоно лон.
Прийме вона із криком В піхву свою меча. Підхоплені танцем диким, Крізь нетрі вони помчать.
Доведені до кипіння, Вибухнуть, як на те Ядерне густе насіння В ній крицею проросте.
*** Надпито келих кришталевий. Зірки заграли у вині. Рішучі кроки королеви Збудили сходи кам’яні.
І стрепенувся давній замок, В тонкім передчутті завмер: Чи він тепер під небесами... Чи небо на землі тепер...
Немає значення. Навколо Світи з’єднались навіки. ...і келих падає додолу. ...і розсипаються зірки.
Присвяти
Яринці Що дощ нам принесе – Напівзабутий гість. Хоча про те, про се Неквапно розповість До речі й без пуття. Згадає мимохідь, Що бажане дитя Явилося в цю мить Для щастя чи біди – Не скаже: що і як. Бринітиме завжди Над ним Господній знак. Пречиста з ним також, І віра, і любов. …у вечір піде дощ, Як з вечора прийшов.
*** Між сивих книг і вицвілих газет, Де скам’янілий гомін безголосся, Жив невідомий світові поет. А, може, так поетові здалося?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
