Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пишуться книги · “Заради того, щоби силою твоєю живилися й жили, щасливилися й співали люди в краї вільному нашому”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Поміж небом і землею Уривок з роману “Аглофабрика”

Слово Просвіти, №14 за 2024 рік

Тетяна ДЕЙНЕГІНА Закінчення. Початок у ч. 13 за 2024 р. Навкруги щиро і дружно засміялися, розуміючи, що останнє слово вже було адресовано не тільки співавтору “історичного” видання. – Дозвольте мені не погодитися… – Ображено почав було “несправжній професор”, але хтось “із народу” запитав: – А психіатр серед авторів до чого? – І майже хором зареготали люди: – Тому що за цими “авторами” Сватове плаче!.. – А Сватове тут до чого? – Здивовано звернувся до Софії Гена. – Але “учасники хору”, ніби продовжуючи пісню, навперебій охоче пояснювали юнакові, що саме там перебуває “вишуканий санаторій” для хворих з ось таким діагнозом. У народі його називають просто “психушкою”!.. – Саме там їм місце, – обурено прошелестіли газети під пахвою. – Хіба психічно здорова людина звернеться в боротьбі з Поетом до демонізації як агресивної форми дегуманізації?! Хтось аж зареготав, бо, ніби підслухавши їхні словесні візерунки, промовець натхненно доводив, що прочитання цієї книги принесе кожній людині ненависть до “людино-ідола”, розвінчає наслідки безглуздої демонізації й кожен християнин має відповісти, що відмовився б мати таку людину за “крьостного атца”, а той, хто любить Христа, любить Україну, – не може любити так звану творчість Тараса Шевченка, фашиста Шевченка! – А може, саме автори цієї книжки – фашисти? – Заверещав схвильований голос і Софія побачила, русоволосу жіночку, що зривалась на вереск чи від холоду, чи від почуття безвиході. – Як можна стверджувати, що Кобзар не має права стояти на площі імені героїв великої вітчизняної війни? А хіба він не надихав бійців на битву?! – Зачекайте, пані Доро, зачекайте! – старенький дідусь, виблискуючи гарячими очима з-під товстенних окулярів, намагався щось дістати з глибини свого портфельчика. – Ось. Оце. Подивіться, люди, подивіться! – двома руками, що помітно тремтіли від хвилювання та й від немолодих років, булавою, смолоскипом він тримав головний скарб свого життя – книжечку, яка за величиною трохи перевершувала сірникову коробку: – Для мене цей “Кобзарик” довоєнного видання був по-своєму Біблією. У моєму похідному рюкзаку або в кишені шинелі поезія великого Тараса була зі мною з першого до останнього дня війни. Треба сьогодні нагадати цим “авторам”, що з 27 мільйонів радянських людей, які загинули в тій війні, майже половина – українці. Я сам бачив під час війни в Україні плакати із зображеннями гнівного Тараса Шевченка і написом: “І вражою злою кров’ю волю окропіте!” – А інші – з закликом: “Не дайте матері, не дайте в руках у ката пропадати!” – “Кобзар” Шевченка був для нас, як для глибоко віруючих – “Молитовник”. Можна навести безліч прикладів, коли Шевченко піднімав бойовий дух солдатів і офіцерів. Так у кого на українській землі може піднятися рука, щоб знищити пам’ятник нашому генію, нашому Пророку? Люди, не дайте волю варварам! – Його руки різко опустились, притискаючи “Кобзарика” до серця. – Богдане Васильовичу! Богдане Васильовичу! Пане Богданее-е! – Зашепотіли, загомоніли, закричали налякано з різних сторін: – Дід зомлів. Дід, здається, знепритомнів! Дідусеві зле, він, здається, втратив свідомість… Світловолоса жіночка, яку дехто називав “пані Дора”, хтось – Дорою Григорівною, щось накрапала в скляночку. Побігли викликати “швидку”. – Розхвилювався дід… – зі щирим співчуттям повторював задумливий юнак, скручуючи в трубочку свої студентські зошити, здивовано вдивляючись в ордени під розкритими на грудях лацканами пальта… – Дивіться, юначе, дивіться! Уважніше дивіться й запам’ятайте! – молитовно примовляючи це, “пані Галина з культурної редакції обласного радіо” дбайливо розтирала сиві скроні, старезні руки й теж уважно вдивлялась в побіліле обличчя. І ніби сама з собою розмовляла: – Богдан Васильович у нас – не просто дідусь, він дідусь-герой, він – почесний голова обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, він у нас – учасник бойових дій з фашистською Німеччиною, ветеран праці, заслужений вчитель України. Саме Богдан Васильович був ініціатором і натхненником створення в Олексіївці літературного музею Бориса Грінченка, де одним з перших експонатів стала подарована Богданом Пастухом бандура… – Пані Галина розповідала це людям, майже усі з яких – луганці, але здебільшого вперше чули і про Богдана Пастуха, і про Бориса Грінченка, музей якого в Перевальському районі Луганщини вже усталено вважається перлиною світового українства. – Я правильно кажу, пане Богдане? – після кожного повідомлення пані Галина зверталась до нього, ніби перевіряючи, як він почувається, не дозволяючи раптом його душі відлетіти в засвіти, чи водночас доводячи і рівень своєї компетенції. Вона озиралася, очікуючи допомоги медиків… Богдан Васильович дихав все рівніше, але пані Галина хотіла всіляко відсторонити його від того, що відбувається навкруги пам’ятника, хоча й сама вже не знала – є там Поет чи тільки підніжжя та гіркі спогади залишились. Навіть підняти очі вгору не наважувалась… Медики не з’являлись. – А, може, це й на краще, – вже відверто казала радіо-пані, – навіщо вам ще раз вмирати, Богдане Васильовичу? Навіщо вам ще й ці тортури проходити? Це – неймовірно. Слова про допомогу ще відгукувались настирливою луною, розповзалися крижаним асфальтом, але вже не мали значення. – Які медики? Навіщо вас рятувати? Як рятувати? – гладить радіо-пані невагому зморшкувату руку. – У Булгакова “Аннушка розлила олію...”, а в нашому випадку… Хтось уже вистелив бензинову стежку сухотрав’ям від дороги до самого вашого будинку. Цією вогненною стежкою і ви бігли від зупинки автобуса, задихаючись, тримаючись за серце. Воно ще намагалося боротися. Та хіба можна було витримати таке випробування? Бо горів не просто будинок, а безцінна скарбниця української духовності, історії, культури. Світового рівня скарбниця українства! Моторошно навіть намагатися уявити – що ви, Богдане Васильовичу, притискали до грудей, згоряючи разом з тим, що було вашим життям?! Що ви намагалися врятувати, перш за все, з безцінних раритетів, книг, виданих за життя авторів попередніх століть, творів з автографами поетів, прозаїків, критиків, дослідників? Ви ж за свої 60 років невтомної праці, як рідних діточок зібрали їх, понад двадцять тисяч не тільки під своєю стелею, в своєму серці, в своїй Долі! Це не було таємницею – всі ці скарби ви готувались подарувати Україні. Картини, гравюри, екслібриси, неповторні безцінні світлини, що мають статус історичних документів. Правильніше тепер казати про це в минулому часі… Хоча ви відкрили для Луганщини Бориса Грінченка і його творчість. Завдяки вам з’явився і музей, і пам’ятник, і пам’ять, яку ненажерливим вогнем не вбили чорні руки злочинців. Пані Галина, звичайно, відчувала, що навіть на небесах Богдан Васильович залишається поруч. Івона тримала його руку, ніби зв’язківець поколінь тримає срібну нитку духовної єдності. Між тим, вона усміхалась і переконувала пана Богдана, що ось потеплішає й “ми з вами обов’язково поїдемо до гостинної й неповторної Олексіївки, зробимо новий ліричний радіофільм про “голубину любов” Бориса Грінченка і Марії Загірної. Пройдемо затишним парком Олексіївки, і наші радіослухачі обов’язково відчують дзвінкі голоси птахів, спорідненість струмочків, п’янке степове повітря”. Журналістка зустрілась поглядом із Софією. – А якщо б ви, радіо-пані, і мене з собою взяли… – прискорено забилося дівоче серце. – Там же зовсім поруч з Олексіївкою Алчевський металургійний. Тільки проїдеш Михайлівку, ліворуч від автодороги серед неозорого степу – пам’ятний знак, покажчик на меморіальний комплекс і портрет Бориса Дмитровича. А праворуч вже можна роздивитись абриси індустріального гіганта, який навіть у снах нагадує Софії величні таємниці життя і смерті. – А потім ви, дорогесенький Богдане Васильовичу, – ніжно торкались старечої зморшкуватої руки доглянуті пальчики з елегантним, але невишуканим манікюром, – схвильовано вітатимете своїх давніх друзів, духовних синів – Юрія Єненка, славетного українського онколога й відомого луганця-просвітянина, Анатолія Погрібного, киянина, народного професора, лицаря української ідеї, улюбленця думаючих студентів, Олексія Неживого, професора, письменника, ініціатора і засновника інституту грінченкознавства в Луганську. Для вас кожна зустріч під розлогою грушою у подвір’ї колишнього директора Олексіївської середньої школи Василя Позднякова була справжнім незабутнім святом духовності… Пані Галина говорила, майже наспівуючи. Іноді дивилась кудись в бік, ніби очікувала, що з’явиться медична допомога. Вона знала, що жодні зусилля лікарів вже не повернуть із засвітів єдиновірців, які вже давно зустрілися під якоюсь іншою, райською, розлогою грушою чи, може, яблунькою. Але впевнена була радіо-пані, і не тільки вона, що в ці страшні години обов’язково нетлінні душі людей, які стверджували в різні роки, сторіччя й навіть вже тисячоліття, українську правду на Луганщині – страждають, плачуть і моляться зараз разом з ними. Її тремтливі пальчики продовжували подумки погладжувати зморшкувату руку, а тихий майже наспів вихоплював з куточків пам’яті те, що відбулось, або те, що позначило життя як нездійснене... – Юрій Олексійович порадує вас новою книгою “Промінь добра Бориса Грінченка”, Анатолій Григорович познайомить зі сторінками своїх майбутніх передач Українського радіо “Якби ми вчились так, як треба…”, подарує нову книгу статей, на обкладинці якої теж це хрестоматійне шевченківське нагадування, Олексій Іванович презентує “Луганську читанку” як особливий творчий доробок письменників Луганщини – дітям прийдешнього… І знову згадуватиме Василь Іванович, як далось йому приховувати від численних обшуків КДБістів безцінні речі, книги, документи, яків кінці вісімдесятих стали безцінними експонатами першого і єдиного в світі меморіального Будинку-музею Бориса Дмитровича Грінченка. Очі пані Галини вже вдивлялись в надхмарну далечінь, а голос все тихіше запитував: – Я правильно кажу, пане Богдане? – після кожного “повідомлення” пані Галина зверталась до нього, ніби… Вона сама ледве трималась на ногах від втоми, холоду, хвилювання. Вона йне помітила, як хтось перехопив її руку, перш ніж вона продовжила свій монолог. – І грітиме душі і серця запашний чай, який вміють готувати тільки олексіївці на

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин