Такі вони, просвітяни · “Його вагоме, пристрасне слово державотворця звучало на публічних лекціях, мітингах, інших зібраннях”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Згадуємо професора-україніста
Слово Просвіти, №14 за 2024 рік
Ми ж стільки днів і ночей з тобою мріяли, що велично, з любов’ю дивитимешся ти на сонячний Луганськ! Український Луганськ! І Луганщина разом зі світанком нестиме Україні твою Молитву, твою Любов – від Дону і до Сяну, твою неосяжну Віру… Але ти ж пам’ятаєш той морозний простір, де я майже наодинці з тобою, майже впроголодь оцими двома руками тебе, гіганта, викохував. Ніби свою душу до останку тобі віддав. Над Грінченком я теж на самоспаленні працював, та Борис Дмитрович… Чи образ не настільки трагічний, чи я був ще молодим, тож сили більше було?.. І ось руки мої вже неспроможні підтримувати твої крила, неспроможні. Я своє останнє здоров’я поклав там, в майстерні, потім – в цеху комбінату, доки тебе зводили! Ти був смислом мого життя, головною Любов’ю! Хоча… – А чому ж ти, Майстре, відмовився від допомоги колег? Адже зазвичай за такі монументальні роботи скульптори залучаються бригадою, спільнотою однодумців, когортою єдиновірців?.. – втрачено блукали слова поміж небом і землею. – Слави не вистачало?! – Кусючою зміючкою підповзали до самотньої фігури шиплячі звуки, втручаючись в діалог поета зі скульптором. – Вже було звання народного художника України, вже був удостоєний найвищого визнання – лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка?! Або багато грошей хотілося?.. – Ги-ги-ги! – скидалось на те, що легенько здригався від реготу будинок з кулями. З нічних вікон змій-спокусник голосами чи тінями “забутих підприємливих попередників” з відчуттям власної “собівартості” нагадував, що “гонорар скульпторові місто так і не виплатило!”, – тобто які там гроші?! Хоча… У трикрапках ховались якісь таємниці чи потаємні сходинки на Олімп чи в Аїд – це вже навряд чи комусь колись відкриється. І тільки тінь скульптора продовжувала діалог із Поетом: – Тобі є чого мене навчити, чого в мене спитати, чого в провину поставити. Навіть, чого дорікати! – Чоловік різко обернувся, – з шеренги, що крокувала кудись у минуле, в прощальному русі злетіли кашкети з голомозих голів. Дружне. Хрестоматійне “Вєрнай дарогай ідьотє, таваріщі!” прокотилось над площею без оптимізму, не викликаючи підтримки чи співчуття. – Леніних не чіпай, Маргарито, дуже тебе прошу, – з тремом у голосі звернувся скульптор до тележурналістки, яка вже почала свій екскурс у творчість видатного скульптора і зараз зверталася, зрозуміло, не до поета. – Змахнув зі щоки пекучу сльозу. – Часи були такі, хіба не знаєш?! А не погодився б парторгом бути – звання не отримав би. Та й нічого б не отримав… – І на цьому постаменті, може бути, традиційний образ Кобзаря поступився би місцем молодому, усміхненому чорночубому Тарасу. – З явним жалем додала радіо-пані Галина. Микола Миколайович був скульптором-романтиком, скульптором-поетом. І конкурс тоді, якщо чесно казати, він виграв. Але, – сумно зітхнула і не без іронії додала: – Але він не був парторгом і навіть членом КПРС не був. – Не покидай, поете, нас! Не відлітай, Тарасе! – не втомлювався волати чи завивати жіночий
Віктор СКРИПНИК, почесний краєзнавець України, м. Слов’янськ, Донеччина
Хотів би нагадати землякам про людину, ім’ям якої варто було б назвати одну з вулиць міста Слов’янська. Йдеться про професора Василя Тихоновича Горбачука. вірного сина українського народу, людину, яка три десятиліття жила в нашому місті, вчила майбутніх учителів, дбала про розвиток рідної мови. Василь народився 1927 р. в селі Міжлісся Березівського району нині Брестської області, Білорусь. Там жило багато українців, але територія належала Польщі. У 1939 р. Берестейщину приєднали до БРСР, а в 1941 р. її захопили німці. Тож школярі були вимушеними поліглотами: вчили польську, російську, білоруську, німецьку, а вдома розмовляли рідною, материнською. У 1947 р. Василь на відмінно закінчив середню школу й поїхав до Львова, вступив на філфак університету ім. І. Франка, який з відзнакою закінчив у 1952 р. Рік вчителював, а 1953–1956 рр. навчався в аспірантурі Науково-дослідного інституту педагогіки (Київ). Потім викладав у педвузах, працював над кандидатською дисертацією, яку захистив 1959 р. й одержав ступінь кандидата педагогічних наук. Молодого науковця зарахували старшим викладачем на кафедру української мови Вінницького державного педінституту ім. М. Островського. Тут у 1964 р. йому присвоїли вчене звання “доцент” й затвердили на відповідній посаді. Здавалося, працюй на радість людям і собі. Але “хрущовська відлига” закінчилася. Вчорашні соратники Микити Сергійовича почали “закручувати гайки”. Знову за розказаний анекдот можна було загриміти в місця дуже віддалені. Розквітло стукацтво. Посипалися доноси й на українофіла В. Т. Горбачука. Його звинувачували в націоналізмі, спротиві розгорнутій русифікації, антирадянській пропаганді. Про це йдеться в деяких щоденникових записах Василя Тихоновича (“Мої вінницькі дороги. 1961–1966 роки”), щойно виданих його вдовою Лідією Дмитрівною та синами. Оскільки “сигнали” не були підтверджені, В. Т. Горбачуку вдалося уникнути карної відповідальності, але з інституту його випровадили. Тільки після тривалого ходіння по інстанціях вдалося влаштуватися на роботу в Кіровоградський педінститут. Та й там вінницькі “доброчинці” не залишили Василя Тихоновича в спокої. У щоденнику “Тридцять років на Донбасі. 1973–2004 роки” (Слов’янськ, “Друкарський двір”, 2010) він писав: “Причиною мого переїзду на Донеччину, у місто Слов’янськ, було моє звільнення з роботи в Кіровоградському державному педагогічному інституті в 1972 році... Мені інкримінували зв’язки “с подозрительными личностями”, передусім з товаришем моїх студентських років Євгеном Сверстюком, засудженим (“дали йому сім років концтаборів і п’ять років “поразки в правах”), та поширення самвидавської літератури серед студентів і викладачів... Висунуті проти мене в стінах КДБ звинувачення базувалися на показаннях Сорокіна (викладача Вінницького педінституту) та Грищенка (випускника цього ж інституту). Парадоксальність ситуації полягала в тому, що свідчення згаданих осіб, по-перше, я заперечував, по-друге, вони стосувались того періоду, коли я працював ще у Вінниці... Отже, з часу інкримінованого мені органами “злочину” пройшло вже шість років!” Задавнені звинувачення В. Т. Горбачук оскаржував у всіх можливих інстанціях, та це не врятувало від звільнення. Спроби влаштуватися на роботу за конкурсами, які оголошували виші, переривалися, як тільки ректори дізнавалися про “нюанси біографії” претендента на посаду. “Аж ось у цій безпросвітній темряві, – писав у щоденнику Василь Тихонович, – несподівано замаячів на горизонті Слов’янськ”. Про безробіття В. Т. Горбачука – офіційного опонента на захисті його дисертації – дізнався проректор СДПІ Д. М. Кравчук. Він і вмовив ректора І. І. Петрика оголосити конкурс іна вакантну посаду взяти опального доцента. Василь Тихонович до кінця своїх днів (пішов він за межу вм. Ірпінь Київської області 25 грудня 2013 р.) з теплотою згадував слов’янський період життя, людей, які допомогли йому у скрутний час, сприяли творчому зростанню. В СДПІ В. Т. Горбачук став професором (1990 р.). У Слов’янську він написав більшість своїх робіт з проблем сучасної української мови, діалектології, лінгводидактики, а також із суспільно-політичних питань. Тут він підготував і видав книгу “Барви української мови” (“КМ Академія”, Київ, 1997), яка десятитисячним накладом розійшлася по всій Україні й визнана кращою роботою професора-україніста. В. Т. Горбачук з 1984 по 1998 р. завідував кафедрою української мови та літератури, висловив ідею створити в СДПІ філологічний факультет, яку й реалізував 1998 року. Своє дітище він очолював до 2003 року, майже до свого переїзду на Київщину. Василь Тихонович налагодив зв’язки з українською діаспорою США, Канади, інших країн світу. На його адресу йшли посилки з книгами, написаними вихідцями з України або їх нащадками, які не забули материнську мову, створили нею чимало художніх творів. Ці книги й стали основою інститутської бібліотеки української діаспори. На запрошення В. Т. Горбачука в СДПІ певний час (1995 р.) лекції читав професор з Нью-- Йорка, уродженець Донеччини Віталій Кейс. Удвох вони бували в редакції міськрайонної газети “Вісті”, яку на той час я очолював. Приємно було чути схвальні відгуки таких поважних людей про виважений державницький курс газети, хорошу літературну українську мову видання. Важкі то були часи. Тиснули і зліва, і справа. Навіть від співзасновника діставалось. Тож професорська підтримка для нас була дуже важливою. А наші друзі навіть матеріальну допомогу організовували. За передані ними “зелені” добра сотня ветеранів Слов’янська одержала річну передплату газети, а в кабінетах журналістів з’явилися настільні вентилятори, які полегшували роботу спекотного літа. Василь Тихонович співпрацював не тільки з нашою газетою.
Його статті друкувала обласна “Донеччина”. А з її головним редактором І. О. Зоцом та членом НСЖУ В. І. Романьком професор В. Т. Горбачук створив навчальний посібник “Основи журналістики” (ТОВ “Лебідь”, Донецьк, 2002), який і зараз допомагає студентам-філологам освоїти ази супутньої спеціальності. До речі, В. Т. Горбачук 1997 р. заснував і тривалий час був головним редактором літературномистецького альманаху “Євшан”. Тож цілком закономірно, що його прийняли до Національної спілки журналістів України. А ще професор Горбачук був активним просвітянином. Його вагоме, пристрасне слово державотворця звучало на публічних лекціях, мітингах, інших зібраннях. За це правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка удостоїло Василя Тихоновича найвищої своєї нагороди – медалі “Будівничий України”. Любити рідну Батьківщину, рідну мову, правильно говорити і писати українською вчилися у Василя Тихоновича тисячі майбутніх вчителів. І не тільки. Думаю, що і в ці дні найважчих випробувань для українців, вони згадають свого вчителя, а міська влада увічнить його ім’я в назві однієї з вулиць.
Василь Горбачук (ліворуч) з вчителькою Ніною Скрипник з Шахтарська, про5 фесором Анатолієм Загнітком з Донецького держуніверситету та редакто5 ром газети “Донеччина” Ігорем Зоцом після вручення редакційної премії “Плекаймо рідну мову”. Донецьк, 1998 р. Фото з архіву І. Зоца
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
