Шевченкіана · “Три символічні слова – Український, Культурний, Центр”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Лесь Танюк: “Відступати нікуди. Позаду – Україна. Україна з Тарасом Шевченком”
Слово Просвіти, №14 за 2024 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Хай святиться у цих стінах ім’я України!” Познайомився з Лесем Танюком аж у 1990-х роках завдяки Богдану Ступці, котрий якось зізнався, що, будучи міністром культури і мистецтв України, неофіційно, по-дружньому погодив з ним – головою Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України – мою кандидатуру на посаду генерального директора Культурного центру України в Москві. Як би там не було, видатний шістдесятник, режисер театру і кіно, поет, мистецтвознавець Лесь Танюк приїхав до Культурного центру вже через перші чотири місяці моєї роботи там і всерйоз іспитував основні, концептуальні перспективи діяльності Українського дому, який існував у Москві лише третій рік. Як мені здалося, залишився задоволеним, і в “Книзі відгуків почесних гостей” записав: “Три символічні слова – Український, бо представляє Україну. Культурний – бо представляє культуру. Центр – бо завжди єв центрі всіх культурних і політичних подій. Хай святиться у цих стінах ім’я України! Напередодні 10-річчя Незалежності – у день Конституції – Лесь Танюк, Голова Комітету ВР з питань культури. 28.06.2001 р. Будьмо!” Танюкове “Будьмо!”, проречене на початку XXI століття на українській території в самому центрі підступної Москви, стало для мене синонімом опорної Шевченкової максими “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Вдруге Лесь Танюк прибув до Культурного центру на початку 2005 року, принаймні його дарчий автограф на подарованій мені книзі “Твори. В 60-ти томах. IV том. Щоденники 1959–1960 рр.” зафіксував дату “25.01.05”. Нагадаю, що інавгурація третього Президента України Віктора Ющенка відбулася 23 січня 2005 року, а Лесь Степанович сказав мені, що приїхав від імені нової влади – в той час він був депутатом Верховної Ради України від Блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”, головою Комітету з питань культури і духовності. Тож очевидно, що для Леся Танюка була незвичайно важлива концептуальна націленість діяльності Культурного центру України в Москві, він знову занурився в аналіз основних наших проєктів. У результаті коротко резюмував: “Так триматимемо!” Навіть у написі на згаданій книзі йшлося про підтримку роботи “з майбутнім продовженням”. Між іншим, Віктор Ющенко відвідав Український дім 13 лютого 2008 року, в березні 2009-го він вручив мені Національну премію України імені Тараса Шевченка, а 8 лютого 2010 року підписав Указ Президента України “Про надання Культурному центру України у м. Москві статусу Національного”. Разом із Лесем Танюком в Українському домі неодноразово побувала його чарівна дружина Неллі Корнієнко – доктор мистецтвознавства, академік Національної академії мистецтв України, генеральна директорка Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, який здобув світову славу. Скажімо, 2007- го, до 120-ліття з дня народження Леся Курбаса, у нас відбулася презентація її новаторських книг “Режисерське мистецтво Леся Курбаса” (2006) та “Лесь Курбас. Репетиція Майбутнього” (2007). Влітку 2009 року Лесь Степанович і Неллі Миколаївна, які на той час були в щасливому шлюбі понад сорок п’ять років, приїхали на презентацію книги мемуарів “Між серцем і часом” відомої літературознавиці Євгенії Дейч (1919–2014) про її чоловіка, письменника, літературознавця, театрознавця, друга Максима Рильського Олександра Дейча (1893–1972). Саме в цій сім’ї молодий Лесь Танюк, який на початку 1965 року, рятуючись від переслідування місцевої влади й арешту в Києві, переїхав до Москви, знайшов гостинний дім. Іван Драч згадував, що Євгенія Кузьмівна ставилася до Леся Танюка, як до рідного сина, й називала його Лесечкою… Про доктора хімічних і філологічних наук Євгенію Дейч Лесь Степанович лапідарно зафіксував в “Енциклопедії сучасної України”: “Разом із чоловіком і М. Рильським брала участь у підготовці й виданні зібрань творів Т. Шевченка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського та ін. класиків української літератури рос. мовою. Авторка низки статей, присвячених українській літературі в періодичних виданнях України та РФ. Подарувала 2 500 книг україніки з бібліотеки чоловіка Київському літературно-меморіальному музею М. Рильського… Популяризувала українську літературу у світі”. Між іншим, від’їхавши до Москви, в листі до рідних від 20 лютого 1965 року Лесь Танюк побіжно відзначив щодо київських владущих – “тут їхні клешні значно слабші”. Та твердо пообіцяв: “Я цій банді, вибачте за слово, ще своє скажу”… Так і сталося.
“Шевченко зримо й незримо присутній у всіх моїх рефлексіях, запитаннях і відповідях самому собі…” У діяльності Культурного центру України найбільший інтерес Леся Танюка викликав масштабний проєкт “Тарас Шевченко”. Також підтримав і дослідницьку роботу в шевченкознавстві. Лесь Степанович подарував мені тоді двотомне видання своїх щоденників1, у передмові до якого щиро відзначив: “Це – щоденники – без ретуші й редагування, адже набіло життя не перепишеш… Це – життя без гриму, таке, яким воно тоді мені записувалось”. Так от, у київському записі від 10 січня 1964 року (автору йшов двадцять шостий рік) читаємо: “…Очевидно, прийнято рішення зробити з Шевченка Корнійчука. І в інституті, і в міністерстві, і в театрі – всі, затаївши подих, готуються до 150-річчя Шевченка. Але робиться це на такому державному рівні, що уже й не збагнеш, кого святкують, – Шевченка чи Хрущова з томиком Шевченка у руці. Є цілий список творів, строф і рядків з “Кобзаря”, яких уживати в жодному разі не можна. Під страхом звільнення з роботи чи вигнання з партії. Газети друкують про Шевченка таке пісне й промовисто-чиновницьке, що сором бере”. Де речі, й через пів століття Лесь Танюк іронізував з приводу того, що “українські лизоблюди” вірнопіддано присудили Микиті Хрущову у 1964 році нещодавно засновану Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка “за видатну громадсько-політичну діяльність в Українській Радянській Соціалістичній Республіці”. У щоденниковому записі від 31 березня 1964-го режисер оцінив “жахливу п’єсу” російського драматурга Анатолія Софронова: “…Совнархозы и кукуруза, відпрацьовує соцзамовлення про реформи М. Хрущова, а воно починає бути учорашнім днем… Але драмороб вправний. Стиль Корнійчука. Як вони, ці браточки, схожі!” На той час був я вісімнадцятирічним студентом першого курсу історичного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, далеким від огрому знань, осмислень і висновків шістдесятника Леся Танюка. Втім, атмосферу, дивовижно точно передану ним, відчував, а, головне, через сорок років, коли читав Танюків щоденник, осяявся, що й у мені тодішньому нуртувало молоде сприйняття духовного світу, дивовижно хвилююче передане Лесем Степановичем у вже згаданій нотатці від 10 січня: “Іноді мене пронизує наче струмом: від того, що раптом ловлю себе на якійсь думці, котра стає відкриттям чогось нового, потаємного. Раптом спадає на думку щось таке, за чим відчуваєш світ невідомий, – правду. Правду, до якої, здається, мені в ту мить (бо й серце починає колотитися інакше!), додумався я перший”. Пізніше в статті 2014 року з притамованою гордістю Лесь Степанович відзначив: “Студенти підрахували, що в моїх “Щоденниках без купюр” (видав 30 томів, 1956–1972 – половину запланованого)2 – понад 1 000 посилань на Шевченка – він зримо й незримо присутній у всіх моїх рефлексіях, запитаннях і відповідях самому собі, і це нормально для нас, українців, бо він – це всі ми, це – Україна, це – одвічне в нас і незнищенне”. Не промину зауважити, що тема Шевченкової духовної невід’ємності й значущості в житті і творчості Танюка, починаючи з юності, ще чекає свого дослідника, до речі, це могла би бути дисертаційна робота. Немає жодного сумніву, що стаття про Леся Танюка неодмінно має з’явитися в “Шевченківській енциклопедії”…
“Богдан Ступка – це завжди була перемога Театру, перемога Високого Мистецтва, перемога Добра й Етики” Щоразу, коли Лесь Танюк бував у Культурному центрі України, згадували про Богдана Ступку, зокрема режисер мимохідь схвально відізвався про мою книгу “Майстер”, що побачила світ у Києві 2005 року, а у 2012-му, вже після смерті Богдана Сильвестровича, повідомив Леся Степановича про присвоєння Бібліотеці
Культурного центру імені Богдана Ступки та вихід книги “Богдан Ступка. Біографія”. Танюк особливо цінував, що художній керівник франківців, який сам не ставив спектаклі, відкрив нові неймовірні творчі можливості для режисерів і артистів. Відзначав, що вперше в історії театру в січні 2002 року з’явилася мала сцена “Театр у фойє”, а в березні 2012-го вже тяжко хворий Ступка відкрив давно задуману Камерну сцену імені Сергія Данченка, заявивши, що “на цій сцені будемо робити експерименти, бо експерименти є двигуном не лише економіки, але й творчості…” Отже, три сцени, на яких, наче в українському казані, кипить театральне життя високої проби! Про вистави з участю Майстра ми вдвох не говорили, хіба що побіжно про спектакль, який вимагає окремої згадки… У квітні 2004 року на франківській сцені відбулася прем’єра вистави “Істерія” Террі Джонсона (режисер Григорій Гладій), в якій художній керівник театру Богдан Ступка неперевершено зіграв роль Зиґмунда Фрейда. З цікавістю збирав, а потім опублікував численні відгуки, котрі свідчили, що непростий в осмисленні спектакль ішов із аншлагом і користувався значним успіхом не лише у столичних інтелектуалів, але й у пересічної публіки. Втім особливо запам’яталася мені дивовижна сукупність почуттів, емоцій, оцінок, здійснена головою Національної спілки театральних діячів України (СТД) Лесем Танюком, який у 2006 році, до 65-річчя Богдана Ступки подарував йому тритомне видання праць Зиґмунда Фрейда з дарчими написами – по чотири рядки в кожному томі. Вони мали такий вигляд: О славний Зіґмунде – Богдане, Психоаналізе ти наш! Нащадки Фрейда як придане Беруть театр на абордаж.
Бо ти на власні роковини Зумів явити на кону, Едипів комплекс України З таланту, сексу й напівсну.
Отож вивчаймо ноленс-воленс Твої труди, твоє життя Хоча б по цей бік задоволень Бо слава – Заповідь Твоя!
Зважай на трон – бо ось Ти де! Многая літа! СТД.
Богдан Сильвестрович якось особливо трепетно дорожив цим вишуканим подарунком і тримав його у своєму кабінеті художнього керівника театру. Любив іноді брати тритомник Фрейда, коли ми заводили розмови на філософські теми… У некролозі Богдану Ступці Лесь Степанович назвав його одним із найвидатніших акторів сучасності, феноменальним майстром театру, кіно, радіо й телебачення, відзначив величезний внесок у життя Національної спілки театральних діячів України. За оцінкою голови Спілки, Богдан Ступка твердо тримав у руках капітанське кермо флагмана українського театрального життя – Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка: “Це завжди була перемога Театру, перемога Високого мистецтва, перемога Добра й Етики”. За всім, сказаним Танюком про Ступку, – висока правда й неймовірна щирість, присвійні Лесю Степановичу… Та мені припала до душі простецько-лапідарна розповідь про те, як він наприкінці 2011 року в одній з областей рішуче виступив на підтримку талановитого театрального режисера, пригрозивши не в жарт: “Якщо ваша обласна влада не схаменеться і ситуацію не вдасться вирішити на місцевому рівні, підключуся я, Богдан Ступка…”
Лесь Танюк, Євгенія Дейч, Неллі Корнієнко, Володимир Мельниченко. 2009 рік
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
