Незабутні · “Спочивайте в мирі. А ми за вас будемо молитися і згадувати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Світлої пам’яті берегині Центру “Печерськ”
Слово Просвіти, №14 за 2024 рік
Петро АНДРІЙЧУК, керівник заслуженого народного хору України “Дарничанка”, голова Національної всеукраїнської музичної спілки
Минає дев’ятий день, як відійшла у вічність виконувачка обов’язків директора Центру художньої та технічної творчості “Печерськ” міста Києва Тетяна Рощина. 44 роки вона була берегинею цього закладу і до останнього подиху, як мовиться, стояла на бойовому посту. І це не просто метафора, бо пані Тетяна була сповнена масштабних планів, замикала на собі всі творчі, кадрові та господарські питання. Власне, вона не мислила себе без роботи, а виплеканий нею Центр “Печерськ” став сенсом її життя. Тетяна Миколаївна народилася навесні 1945 року. Вперше переступила поріг Центру “Печерськ” (тоді – Будинок культури заводу “Арсенал”), розташований поруч з домівкою, ще школярочкою – записалася в бібліотеку і перечитала чи не всю поезію, яка там була (поезія була її духовним берегом впродовж усього життя). Після школи працювала лаборанткою на заводі “Арсенал”, заочно закінчила технікум при цьому підприємстві. Але творча натура спокою не давала – організувала клуб веселих і кмітливих, на концертах читала улюблені вірші. Восени 1979-го, коли вивільнилося місце художнього керівника Будинку культури, її, цілком природно, запросили на цю посаду. Потрапивши в рідну стихію, зрозуміла, що професійних знань бракує, і одразу, у 1980- му, вступила на заочну форму навчання до вищої профспілкової школи культури у Ленінграді, яку закінчила з відзнакою. Та й інакше бути не могло, бо усе робила якнайкраще. У Центрі “Печерськ” обіймала посаду художнього керівника, але коли почалася плинність директорів, і заклад залишався без очільника, – саме їй довіряли управління. Згодом так вже повелося, що хоч би хто був директором – фактичним лідером була Тетяна Миколаївна Рощина, бо не боялася брати на себе тягар відповідальності і всі принципові рішення були за нею. А часи на її долю випали надскладні – соціальні потрясіння, витіснення культури на узбіччя громадського життя. Але на сторожі Центру “Печерськ”, мов скеля, стояла Рощина. Скільком ласим до історичної споруди, пам’ятника архітектури у центрі міста, усіяним депутатськими мандатами та почесними званнями, довелося вгамувати свої загарбницькі апетити, бо вона підіймала колектив, колишніх його вихованців, культурну громадськість міста і, врешті-решт, добилася спеціальної постанови Верховної Ради України про збереження закладу! Тому маємо пам’ятати, що тільки завдяки її подвижницькій енергії, стійкості, рішучості, впертості і непоступливості сьогодні у центральній частині столиці функціонує єдиний культурний центр з цілою низкою аматорських колективів: хорових, театральних, вокального, циркового, хореографічного. Тетяна Рощина – взірець самовідданого, надзвичайно вимогливого, насамперед до себе, очільника закладу культури. Вона
Петро Андрійчук, Тетяна Рощина, 2018 р.
уміла розпізнавати талант, підтримувала молодь, подавала руку допомоги хоровим колективам, які потрапили у скруту і не мали даху над головою – “Дарничанці”, Moravski, “Гомону” імені Леопольда Ященка. Це з її ініціативи зародилася творча співпраця “Дарничанки” з театральною майстернею “Погляд”, яка вилилася у спільний проєкт-спектакль за В. Підмогильним “Син”. Тому дуже пишалася, коли я називав її “нашою свашечкою”. Вміла цінувати, шанувати, обожнювати, ображати, ображатися, пробачати усе, окрім… байдужості. Ніщо не проходило повз її увагу – питання творчі, репертуар колективів, покрівля, освітлення, замки, дверні ручки… Перепадало кожному (щоб знав, хто тут хазяйка!), але перед чужими своїх захищала, мов мати-тигриця. Охоче надавала приміщення будь-кому для проведення різноманітних концертів, імпрез, але вимагала узгодження усього – від сценарію до найменших деталей, мотивуючи це тим, що все, що робиться у Центрі “Печерськ”, є обличчям закладу, і несмаку, поверховості, халтурі тут не місце. Непростої вдачі, безкомпромісна, не мала звички задумуватися, як би делікатніше донести свою думку. Та й, власне, її вигляд завше виражав впевненість, що саме вона є носієм істини. Непросто доводилося тому, хто був іншої думки. Але коли доводив свою професійність і самовідданість справі – довіра була абсолютною і цілковитою! У її діях, вчинках, словах потрібно було розуміти та розрізняти форму і зміст, бо маски не носила, не лукавила, не грала. Її доброта була специфічною – якщо була б лікарем, то, певен, не побоялася б зробити найріднішій людині операцію без наркозу. Будь-якої миті можна було почути від неї емоційний, неприємний для себе спіч, бо слів не добирала і не чекала слушного моменту – відрізАла одразу. Вона чудово це усвідомлювала, бо якось мені сказала: “Ми з вами абсолютно по-різному ставимося до людей. Ось, до прикладу, ви запитуєте: чай будете пити? Я ж ставлю питання по-іншому: ви чай не будете пити?”. Таким робом вона тримала усіх довкола себе у тонусі. Безперечно, з нею було складно, але значно важче буде без неї… Думаю, через неугодництво і почесне звання не отримала. Зате досягла більшого – збереження свого дітища! Чуйна до чужого горя. А останні роки їй гірко дошкуляв стан когнітивного дисонансу: зберігаючи найсвітліші спомини про своє підмосковне дитинство, захоплюючись російською поезією, глибоко ненавиділа нинішніх московитів і віддавала на потреби ЗСУ чималі кошти. Пів місяця не дожила до свого 79-ліття. Але душу мала молоду, тримала руку на пульсі життя, була активною у соціальних мережах – відгукувалася на усі значущі події, виявляючи виразну громадянську і творчу позицію. Любила квіти, усе життя читала, відвідувала театри… Мала смак у всьому, чим доводила, що людина може бути красивою у будь-якому віці. Мала вірних друзів, які були
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
