Від першої особи “Може зламатися тіло, але ніколи – дух”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Воєнні окрушини Вторгнення. Початок
Слово Просвіти, №14 за 2024 рік
Перший день широкомасштабного російського вторгнення в Україну тривожний і непевний. Зранку моторошні повідомлення про ворожі бомбування, обстріли, телефонні дзвінки до рідних, знайомих… Але ми з чоловіком все-таки вирішили поїхати у видавництво “Волинські обереги”, аби забрати мою щойно видану прозову книжку. Видавець Віталій Власюк зустрів нас в офісі, зібраний, спокійний, діловий. “Ось, отримуйте “Шанс на втечу”, – простягнув нам стосики упакованих книжок. А мені подумалось: “Який недоречно дисонуючий з моїм, із нашим загальним настроєм заголовок! До війни в ньому чулися зовсім інші смисли”. “Дякую, – відповідаю, – вірю, що скористатися ним не буде потреби”.
Неоніла ДИБ’ЯК, членкиня НСПУ, ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Почуття, відчуття, рефлексії початку війни передати словами важко. Це неочікувано стрімкий перехід в іншу реальність – набагато суворішу, похмурішу, у відверто агресивну, у якій почуваєшся заручницею, жертвою обставин, мішенню, дичиною, яку намагається вполювати хижак. Це інший досвід буття, його осмислення і себе в ньому. І це вимагає інших моделей пізнання довкілля й поведінки в ньому. Ти змушена зробити своєрідну світоглядну “ревізію”, щоб змогти максималістично поділити світ межею: між добром і злом, між своїми і ворогом, використовуючи якомога менше відтінків, притінків і напівтонів. Бо лише так ти, котра співчувала черв’якові, якого наживляють на рибальський гачок, обурювалася кровожерністю мисливців, які з атавістичним голодом задля розваги винищують нещасних тварин, зможеш вдоволено слухати, скільки російських хлопців, зазомбованих отруйною сучасною, та ні, багатовіковою шовіністичною пропагандою, удобрило своїми тілами український чорнозем. І в цьому твій не тільки психічний, а й, може трапитися, фізичний порятунок. Владі я рідко довіряю, хоча запевненням президента про те, що широкомасштабної війни не буде (це він побачив у добрих, спокійних очах російського колеги), – майже повірила, бо й моя логіка, без запобігливого споглядання геополітичних настроїв, наївно мовила: хіба наважиться сусід, який продовжує говорити про свою братерську місію, на злочини проти людства і людяності, проти українців, з якими, якщо захотіти, то можна знаходити багато дипломатичних, економічних “вузликів”, врешті звичних корупційних шляхів до сердець наших можновладців для підтримування взаємовигідних добросусідських відносин. Щодо інших сфер, духовної, культурної, гуманітарної, соціальної, суспільної орієнтації на Європу – вони стали у нас окремішніми, власне українськими, так розпорядилася історія, точніше, так ми вирішили розпорядитися історією. І нові проєвропейські ідеали стали органічними не тільки для молодих поколінь, а й переконливими для нас, старших, чиє дитинство і юність “кроїлися” за “лекалами” компартійної ідеології формування єдиного радянського народу та морального кодексу будівника комунізму. Схоже, українське вільнолюбство, прагнення незалежної держави – як трава, що пробиває собою і кришить “асфальт” чужинських традицій, гніту та насильницьких ідеологій. Тож для чого розв’язувати війну, яка неспроможна завоювати нашу душу, мрію, уявлення про щастя, не пов’язане з російськими реаліями та перспективами? Але ці національні сентименти, ці тонкі духовні матерії, не просочені “рус(ь)ким духом”, схоже, лише подвоюють лють завойовника, який посунув на нас пекельним валом, демонструючи віроломну готовність безжально знищувати твою мрію і прагнення свободи разом із твоєю фізичною сутністю. Особисто я загрозу життю надто гостро відчула з перших годин російського вторгнення. Ефемерний раніше екзистенціалізм – у дії. Спрагло ловилося кожне слово телепередач, інформаційних повідомлень з інтернету… Як захистити себе, свою сім’ю? Що з коштами, продуктами, скільки, які є, які варто невідкладно придбати? Пригадувався дідівський досвід Другої світової, який підказував запастись сіллю, сірниками, борошном, салом, милом, а решта – не важливе… А тривожна валізка? Де документи, де медикаменти? Про що забули подбати? Де ховатися під час обстрілів? У льох, у свій чи краще до сусідів? Ні, як привалить – не вибратися… У будинку? Ні, може впасти дах, стеля… Лише, напевно, бігти в поле. Впасти на холодну землю і гріти її, стражденну, теплом свого тіла, свого серця. О, що воно гуде за вечірнім вікном (шкіра вкривається сиротами): вітер, колона техніки на об’їзній, ворожий дрон, ракета?.. А якщо на вулицях села з’являться ворожі танки з дулами, націленими на вікна твого будинку, де ти, беззбройна, безпорадна, незахищена і вразливо тілесна, розгублено затаїлася. Ти – письменниця, з якої вороги можуть по-особливому спитати, за законами Сандармоху, де українське слово намагалися глушити кулею. Усі твої крапки над “і”, над рідкісним “ї” будуть проставлені чергами з калаша, всі твої тире і знаки оклику позначаться трасерами в лагідному до війни твоєму небі. Тому, може, податися ближче до західного кордону чи за кордон? А як же вони, мої восьмеро хвостатих домочадців? Хіба ми з чоловіком можемо залишити їх напризволяще? Певна річ, ні! Глянула у Фейсбук: о, скільки портретів друзів позникало зі сторінок, скільки з них відклало пера, клавіатури – мовляв, не пишеться… Не мовлю й пів слова осуду: вживати заходів особистої безпеки згідно зі своїм порогом чутливості – природно і раціонально. Але ж хтось мусить говорити про те, що вбивати нашу націю – це жахливий злочин, що кидати в пащу молоху стільки українців, які нічим нікому не завинили, на їхній території, – це геноцид, жорстоке дикунство, не характерне людині, якщо вона не маніяк, не злобний демон. А говорити, ні, радше кричати про це до світу, до Бога варто не на зігнутих колінах, не із закритим маскою анонімуса обличчям. Олена Теліга йшла у ворожу пастку, бо зважала на те, як сприймуть її вчинок люди, які їй довірилися, бо так велить обов’язок… і коли він велить – потрібно йти, бо це вже стало українською культурно-мистецькою традицією, бо важко й полічити, скільки українських письменників поклало голови в конфліктах різних часів за ідеали свободи, братерства, гуманізму. Отримав талант – то це і є твій талан, і покликання, і місія… Тож бійся-не-бійся, але тримайся. А моєму зрілому поколінню надто боятися – вже якось і непристойно. Чоловіки з нашого кутка в перший же день війни пішли до військкомату записуватися до війська, до територіальної оборони. Тарасові, синові нашої світлої пам’яті колеги Марії Немиро, Романові, двом Віталіям, Миколі, Михайлові, Сергієві військовики звеліли прибути з необхідними речами для служби в ЗСУ. Моєму чоловікові відмовили, “віком не підходите” – сказали, на службу беруть лише до 60-ти. Надалі свою причетність до оборони країни чоловік міг засвідчувати лише донатами на військо та пакетами пиріжків для залоги ТРО на в’їзді до села щоразу, коли повертався з міста. Синьо-жовте знамено, наш древній герб, Збройні Сили України стали сакральними символами нашої героїчної боротьби з агресором – це усвідомлення прийшло навіть до аполітичних раніше людей. Повідомлення про героїчні вчинки наших захисників радують і надихають навіть окремими деталями та епізодами. Скільки їх, мужніх, сміливих, непохитних у любові до Батьківщини, стали живою стіною супроти ворожої навали, пілотами-месниками, привидами в небі над столицею. Як пишалися ми, коли молодий боєць на острові Зміїний сміливо послав російського корабля на*уй. І вся країна рекламними банерами, муралами, дошками оголошень, написами на парка-
Вони разом із нами проводжають чоловіків, синів на битву, зустрічають їх з радістю на ротацію і зі сльозами “на щиті”. Вони разом із нами здригалися від вибухів ракет, гадали, чим обігріти холодні домівки, коли ті ракети влучали в енергетичну інфраструктуру, тулили до грудей своїх діток, ховаючись за дві стіни або в холодних підвалах, коли надривно й моторошно починала гудіти “тривога”. Я зрозуміла, наскільки ми залежні від електрики. Ідеш містом – вулиці гудуть генераторами від кожної крамниці, від кожної кав’ярні, інших закладів, дарма що дорогий бензин. Прийдеш додому – холодно. Накутуєш на себе теплого одягу, як на капустину, запалюєш газову плиту, запарюєш кварту чаю. Увечері ставиш перед собою свічку чи ліхтар на акумуляторі. Добре тому, хто встиг закупити білі свічки по 7 гривень, бо за декілька днів їхня ціна скочила до 17, 27 і 35 грн. Але коли запалити в підсвічнику одночасно три такі свічки, то при них можна читати, писати гнівні вірші, плести бійцям на передок шкарпетки, розкладати пасьянс і готувати вечерю. Найважче почуваєшся, розгубленою, залишеною всіма добрими людьми, коли відсутній телефонний зв’язок. Я завжди з вдячністю згадую всі наші комунальні служби, владу всіх гілок, які з перших годин війни організували життєдіяльність країни, окремих населених пунктів чітко, злагоджено. А волонтери! Скільки їх, безстрашних, з відчуттям Божого промислу в душі, одразу ж кинулося допомагати тим, хто опинився в найгарячіших точках, в окупантських пастках! Яка красива, патріотична, шляхетна і відповідальна наша нація! Хіба вона не заслуговує у Бога на прощення гріхів, на щасливу долю?! Я вірю, що так і буде, адже у нас не одна лінія оборони. Окрім тієї, що в Дикому полі, у степах Донбасу, яка пересувається то на захід, то на схід, залежно від технічних можливостей армій і воєнного фарту, є ще лінія нашої ментальності, яка вибудовувалася тисячоліттями, є лінії нашої моральності й духовності, де і не знаєш, чого більше – віри в Бога чи звичаєвої, інтуїтивно архетипної віри у свій народ, рід, у себе. А ще ж є потужні захисні вали мови, культури, літератури, мистецтва, які в Україні завжди були націє-свободоцентричними. Не було і немає такої сили, щоб їх зруйнувала. Навіть понад 70 років агресивного зросійщення не здолали цих кордонів. “Може зламатися тіло, але ніколи – дух”, – у словах класика кредо нашої України. Тому я безсумнівно вірю в нашу Перемогу над ворогом! Слава Україні! Героям слава!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
