Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 11сторінка оригіналу ↗

“Я тебе вивчив...”

Слово Просвіти, №15–19 за 2022 рік

Михайло ПАСІЧНИК, Житомирщина *** …Перші спогади про батька сягають мого дворічного віку. Він навчив мене брати стільця, підходити до мами і казати: – Пасічник циці хоче… Я ще й досі відчуваю на собі тепло зеленої льолі, пошитої мені мамою, свій важкий кількакроковий шлях до заповітного і жаданого – її грудей… Коли я повторював цей своєрідний пароль, батько втішався, що зумів навчити мене вимовляти потрібні слова у потрібний момент. У подальшому моєму житті аж до самостійного все було так само: батько вчив мене, а мама – годувала… *** Батько все життя скаржився на серце – коли йому було 12 років, хтось влучив грудкою у груди. Чи не тому він мріяв з дитинства стати лікарем-терапевтом? Він уже був на шляху до цього, та завадив голод 1932–1933 років: вступивши на робітфак Московського медичного інституту разом зі своєю сестрою Антоніною і провчившись там деякий час, був змушений (і сестра теж…) залишити навчання. – Якби нам хоча б відро картоплі на місяць, – розповідав батько, – могли б якось вчитися далі… Коли б мене запитали, який запах з дитинства мені запам’ятався найбільше, я б відповів: запах вареної лози… Батько з дитинства плів кошики і колиски для немовлят, коли ми були малими (я, сестричка Маруся та братик Вітя), допомагали батькові обдирати кору на тій лозі. Солодко було вдихати аромат теплої верби, заодно гріючи руки нею, приємно було дивитися на сліпучо-білі прути, з яких батько плів гарні й ошатні люльки на замовлення… *** Саме з любові розпочинав усі свої справи батько. А їх у нього було чимало: працював у радгоспі “Дубова” муляром, побудував у 1960-х роках чи не всі містки у Половецькому, багатьом сільським будинкам продовжив життя, підкладаючи під них фундаменти (робота ювелірна і ризикована: треба було підрізати стовпи, на яких трималася хата, ставити її на домкрати і таким чином класти підмурівок); столярував, шив кашкети, займався мисливством і рибальством, вирощував з мамою розсаду капусти і помідорів, заготовляв на зиму гриби і ягоди… З його великої любові до всього цього проростала і формувалася моя любов до природи, до сільської праці, до навколишнього світу. Батько привчав мене до своєї роботи – ще дошкільням я ходив з ним у лози. Якось, повертаючись взимку з величезною в’язанкою на плечі у батька і кількома прутами у моїх руках, ми зробили на горбу вимушену зупинку: батько провалився на тонкому льодку і набрав у чобіт води. Кинув лозу на озимину, сів на в’язку, роззувся і почав викручувати онучу. Мені було дуже жаль дивитися на це, а він мене підбадьорював: – Ось виростеш, станеш художником і намалюєш картину: Павло перевзувається на морозі, йдучи з лозів… (Я вже тоді починав малювати, в мене непогано виходило, батько радів цьому моєму захопленню…). І сьогодні я радий, що осягнув це поетичне батьківське ремесло – плести корзини із лози… Коли мені щось велить налагодити прямий контакт із духом батька, я йду по лозу, плету хай і не такі досконалі, але все ж схожі на його, кошики… Привчав мене він і до мулярства. У свої 13–14 років я був у нього влітку підсобником (офіційним, мені навіть радгосп платив руб.сімдесят на день). Набувши такого досвіду на містках, я допомагав батькові і нашу хату мурувати (ми це зробили самі, без допомоги сусідів чи спеціалістів). *** Батько все життя був затятим рибалкою. Не любив вудочок – ловити ними було великою нудьгою йому. Натомість охоче брав сака, підхват, ятеря і йшов з ними до води. То з тим, то з іншим. Саки власноруч плів з лози, мідного дроту, на горіхові форми накладав уже готові сітки, вони були найлегшими і найзручнішими. Нам батько довіряв довжелезні бовти – тички з набитими на торцях дощечками. Ними ми “заганяли” рибу в риболовецькі снасті… Риби по струмках було стільки, що я часто кричав від захоплення уже дивитися на неї. Ще й зараз перед очима рівчачок просто в селі, біля хати тітки Паші, в якої ми часто купляли молоко, коли чи не було власної корови, чи вона запускалася. Вода витікала просто з-під містка, якого, до речі, теж змурував батько, а навпроти води косяками линули карасі, лини, плітки, в’юни, щуки, пічкурі… Ми черпали їх просто руками, вони вислизали крізь пальці… Усе це дійство відбувалося ще до сходу сонця, ще до появи череди на вулиці… Навіть коли батькові було вже за вісімдесят, він пожвавлювався і молодів, коли я приїздив у рідне село: – Ну що, Мигей, гайда по рибу? (Так він жартома називав мене інколи). Піднесеним і оптимістичним був батько і в сезон грибів. Брав до лісу то кожного по черзі усіх нас, дітей, то усіх разом. Кожному видавав кошика чи кошичка, сплетених власноруч, і ми вже за 10–15 хвилин були лісі, бо він ріс зовсім поруч… Грибні місця, які розсекречував нам батько, і досі мені впам’ятку… *** Батько постійно жив у русі, у його голові постійно виникали якісь плани. Здебільшого це було пов’язане з мурівкою. То йому захочеться обладнати додатковий льох (для яблук і різносолів окремо), то забетонувати подвір’я, то заготовити стовпців (теж бетонних) для огорожі… Як не дивно, але раз на два-три роки він переробляв мурівку у хаті. Пічником він був вдатним, його і односельці наймали для облаштування грубок і печей, а вдома він на гнів і спротив матері проводив експерименти. Врешті-решт обладнав опалювальну систему в хаті так, що вона була схожою на сучасну: палилося у грубці, а теплими були і піч, і стіни світлиці. Довго мудрував над схемами так званих лежаків, аби тепло не вилітало у комин, а залишалося в домівці. Батько був учасником війни, він пройшов її з невеликою перервою (коли його частину було розбито і розформовано, він тимчасово перебував на окупованій території) майже до кінця, завершивши свій похід у Чехословакії. Був контужений під Одесою, поранений під Коломиєю. Свідченням його ратної слави стали орден Червоної Зірки, медаль “За відвагу у бойових діях”. Уже будучи у віці за вісімдесят, він багато розказував про те воєнне жахіття, називав по прізвищах своїх однополчан, що дуже дивувало нас усіх. Загалом армії він віддав дванадцять років життя, був старшиною. “Привіт, старшина!” – ще довго після війни віталися з ним чоловіки села. Усі батькові професійні заняття мали характер тимчасових, одне лозоплетіння було в нього на все життя. *** Він щонеділі приносив мені з Бердичева цікаві дитячі книжечки (вони тоді всі були для мене цікавими…). Як не дивно, але його якимось чином спонукав до цього дід Кость – його батько. Він приходив до нас із Гришковець (коли померла бабця, він одружився тут) завжди несподівано-неочікувано – в старезній сірій шинелі, важких чоботях і кудлатій шапці (взимку). Та й улітку я не пригадую його без головного убора… Курив і страшенно кашляв, його обличчя було порізане зморшками, як плугом земля… І щоразу він викладав з торби переді мною не солодощі, а… старі газети і журнали. Де він їх брав – і здогадатися було важко… Ті шпальти були м’ятими і брудними, гидливий батько відбирав потім їх від мене і кидав до грубки матері: розпалюй, мовляв, дрова. Діда не стало, коли йому було за дев’яносто. Батько розказував, що він був заможним селянином до революції, мав коні і реманент, трохи землі. Була в нього і калитка золота, яке він легковажно обміняв на керенки і втратив накопичене за життя назавжди… Через короткий час ті керенки валялися на дорозі, як і той газетно-журнальний непотріб, який потрапляв з його рук до мене… На дідових газетах і журналах, на батькових книжечках я скоро навчився читати – десь у п’ять років. Особливо подобалися вірші – я читав їх по багато разів, вони швидко запам’ятовувалися, і коли старші сусідські діти поверталися зі школи, я виконував їх прохання і декламував ті вірші вголос… Батько і сам любив почитувати книжки. На нашій вулиці жила завідуюча сільською бібліотекою Галина Василівна, вона, аби збільшити число читачів (так робили скрізь і довго…), виписувала формуляри і на тих, хто не ходив до бібліотеки. А декому з них заносила книги додому, потім забирала їх. Вечорами батько лежав на печі і при лампі читав. Робив він це пошепки, але цей шепіт було чітко чути мені на лежанці, я уважно слухав те прочитання, як казку на ніч. Так я вперше познайомився з книгою Василя Земляка “Підполковник Шиманський”… Інколи батько просив мене віднести книги до бібліотеки, бо Галина Василівна чомусь довго не заходила. Так я дошкільням і потрапив сюди, започаткувавши свої багаторічні походеньки до книжкових стелажів… Коли мені виповнилося 6 років (1959, квітень), я вперше пішов до першого класу (от до кого найбільше підходить вислів “перший раз у перший клас” – то це до мене!). Не склалося – успішно провчившись тиждень, я був “відрахований”, хоч і “зарахованим” офіційно не був: прийняла мене Аделя Сиверківна, бо знала мої здібності і таланти… Батько хворобливо сприйняв це, бо вважав мене дуже здібним до навчання. Найбільшою його похвалою мені був його вислів “Міша як виросте – буде інжєнєром”… Він чомусь вважав, що інженер – це найкраща професія на землі… *** З-поміж найяскравіших спогадів дитинства у моїй пам’яті залишився спогад про те, як до нашої нової хати проводили світло. Вражало мене тоді все: і стовпи з дротами уздовж вулиці, і скрючені на роликах білі проводи у хаті, і лампочки – прозорі і матові, і дядьки-монтери у чудернацьких щипцях на ногах… Коли все закінчили і ввімкнули світло, мені захотілося стрибати від радості, качатися по свіжовстеленій сосновій підлозі (що, врешті, я разом з меншим братом Віктором та старшою сестрою Марією і робив, коли монтери порозходилися…). Через деякий час батько приніс з міста великий радіоприймач “Дніпро” і життя

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин