Національна еліта · “І. Чендей вимагав від себе шедеврів, знакових текстів, які би повнокровно відтворили буття і прагнення земляків” · с. 12сторінка оригіналу ↗
“…Виправдати існування й чиюсь до тебе довіру” До 1009-річчя від дня народження Івана Чендея
Слово Просвіти, №15–19 за 2022 рік
Микола ВАСЬКІВ, доктор філологічних наук, професор
“Я працював, чуючи обов’язок і покликання служити світлій справі…” У 48 років Іван Чендей у “Щоденнику” двічі порівнює свій творчий доробок зі здобутками Миколи Гоголя й ледь не з розпачем констатує власну мізерність перед генієм. “Гоголь помер, коли йому було 43. Мені доля дарувала вже на п’ять більше… А що казати про велетів, що не дожили до 40, а то й до 30?.. На тлі їх життя і трудів я є ніщо…” Щоправда, письменник ставить мету досягти вищого рівня в подальшому. “І можеш лише молити долю, аби тобі набавила ще бодай крихту віку й дала довготерпіння у труді, мудрості у труді, аби дала щасливих, справді творчих днів і змогу виправдати існування й чиюсь до тебе довіру”. Чи досягнув І. Чендей рівня Гоголя? Напевно, що ні. Але ставив до себе й до інших найвищі вимоги, без жодних виправдань окремих недоліків, огріхів, не задовольняючись тим, що його ім’я час від часу лунає серед переліку визначних українських, союзних, а ще частіше – закарпатських літераторів. “Взагалі, ми не сиділи склавши руки, щось робили не во ім’я доповнення анкетних даних, а во ім’я культурної справи, в ім’я літератури. Я працював, чуючи обов’язок і покликання служити світлій справі…” Маючи вроджені, за висловом самого письменника, естетичні відчуття, І. Чендей вимагав від себе не просто хороших творів, а шедеврів, знакових текстів, які би повнокровно відтворили буття і прагнення земляків, репрезентуючи рідну Верховину й рідну Україну на загальносоюзних і світових обширах. Він наполегливо шукав власний шлях у мистецтві – й таки створив свій неповторний художній світ. У творах Івана Чендея місцем дії часто є обласний центр, Київ, навіть словацькі терени. Проте переважна їх більшість зосереджена в одному верховинському селі Забережі. Так і досі називається той куток селища Дубового, де народився і зростав письменник. Інколи Забереж – це Забереж, отой родинний закуток селища, а значно частіше – художній синонім рідного Дубового. В основі абсолютної більшості (якщо не всіх) “забережанських” творів – конкретні дубівські історії, колізії, навіть прізвища і прізвиська односельців письменник переносить у тексти. Так, протоісторією роману “Птахи полишають гнізда…” є будівництво Теребле-Ріцької ГЕС і перенесення значної частини села Нижнього Бистрого, де стоятимуть будівлі електростанції, на нові терени. Однак майже в усіх персонажів роману, за винятком головного героя Пригари, – дубівські прізвища, а ще значна частина дубівських історій трансформується у тексті. Інколи персонажі переходять із одного твору в інший, однак найчастіше новели, оповідання, повісті, романи є завершеними сюжетно, самодостатніми. Але всі твори з “забережанським” просторовим локусом творять нерозривну єдність, цілісний світ верховинського села, його буття протягом майже всього ХХ століття.
Забереж – Чендеєві Йокнапатофа й Макондо Дуже популярним штампом є називати творчість того чи того письменника енциклопедією життя якогось етносу чи регіону. У руслі цього штампу І. Чендей у “забережанському” величезному циклі творів надав читачеві енциклопедію верховинського бут-
Родинна літовка Чендеїв на горі Ясіня (Ясенова). Алюзія на фільм “Тіні забутих предків”, співавтором сценарію якого був І. Чендей тя. Тут і детальне відтворення побуту, посуду, меблів, приготування і споживання традиційних невибагливих страв, хати із символічними образами колиски й порогу, садиби, родинної гори з родинним полем, догляду за худобою, яка є ледь не членами сім’ї, сімейних і родових зв’язків, християнських і язичницьких свят, обрядів… До цього додаються ледь не ліричні вірші в прозі, коли письменник зображає рідне довкілля гір, долин, річок, найрізноманітнішої рослинності Забережі-Дубового. Головні герої найчастіше перебувають у праці, сумлінна, натхненна і професійна праця є мірилом вартості людини. Це певний парадокс: про сільськогосподарську працю йдеться у творах переважної більшості українських прозаїків, однак ці прозаїки лише називають якісь види роботи й майже зовсім не описують їх. Ситуацію змінили У. Самчук і М. Стельмах (можливо, когось випустив із поля зору). І. Чендей теж був неперевершеним майстром у відтворенні обробітку землі, косовиці, теслярської праці, догляду за тваринами, будівельних робіт, догляду за садом, готування страв, ткацтва – тих видів діяльності, які добре знав ізмалку, більшу частину яких і сам добре виконував (невипадково більшість робіт із планування і зведення власного будинку в Ужгороді Іван Чендей виконував сам). Поступово перед нами постає самодостатній і доволі екзотичний для українського читача із інших регіонів світ, який стає надзвичайно екзотичним для іноземного читача. Дослідники творчості українського письменника (Майя Васьків, Вікторія Бойко) аргументовано проводили аналогію між Забережжю-Дубовим І. Чендея та Йокнапатофою В. Фолкнера й Макондо Ґ. Ґ. Маркеса. Матеріальне буття відігравало у проведенні цієї аналогії значну роль. Та значно важливішим було буття духовне. В Івана Чендея духовність верховинця постає вже готовою, сформованою як результат удосконалення взаємин у праці й повсякденних родинних, родових, сусідських, громадських стосунках, шліфування їх протягом століть. В її основі – народні уявлення про справедливість, про добро і зло, про красу, про бережливе ставлення до природного довкілля, про повагу до ближнього й дального, які гармонійно узгоджуються із християнськими цінностями. Християнство, непорушна стійкість у відстоюванні власних переконань у Чендея нерозривно пов’язані з особою його батька. Дорослий син, знаний письменник, який поклав себе на олтар просвітництва рідного краю, часто конфліктував із батьком через його релігійний фанатизм, жорстке ставлення до рідні. Проте відчував до нього й безмірний пієтет за його працелюбність, за його розум, високоестетичні відчуття, вміння “читати” психологію людей, за довершеність його морально-етичних приписів, дотримання яких батько вимагав від інших і, головне, яких неухильно дотримувався сам. Із часом Іван Чендей усе більше намагався бути подібним до батька навіть зовнішньо. Михайло Чендей, інколи в доволі химерних трансформаціях, постає в багатьох образах у творах його сина, насамперед – Михайла Пригари в романі “Птахи полишають гнізда…”.
“Коли мораль – патріархальщина” Значно важливішим було, однак, те, що основу світогляду Чендеєвих персонажів, авторського світогляду становили батькові переконання, віра, стійкість і непохитність, які були концентрованим виразом споконвічних народних уявлень. Закарпатські доморощені критики ще в 1960-х роках звинувачували письменника, що він зациклився на етнографізмі, на “ступках, мялках”, що це замилування старовиною є ворожим для “нового суспільства”, для “найпередовішої” радянсько-комуністичної ідеології тощо. Як не дивно, ці критики мали рацію. Вони говорили евфемізмами, проте чітко вловили те, що прочитувалося між рядками творів Івана Чендея: інколи консервативні, народна мораль і етика, народна культура мали неперебутну цінність; світлі смуток і туга зроджуються через те, що ці прості, але довершені цінності відходять усе далі в небуття, розмиваються під натиском “нового” життя; а найгірше те, що “нове”, радянське буття, руйнуючи старе, не приносить нічого нового взамін, перетворює людей у примітивних споживачів, п’яниць, шахраїв, брехунів. По-новому відтворюється русоїстська колізія: матеріальний прогрес жодним чином не сприяє духовному прогресові, радше призводить до людської деградації. Трагедія “забережанських” творів полягає в тому, що духовно-моральна довершеність і самодостатність “вчорашнього” верховинського світогляду втрачається безповоротно й ніщо не здатне його відродити. Цю трагедію чітко діагностував і сформулював Петро Скунць у статті про доробок Івана Чендея “Коли мораль – патріархальщина”. Важливість, безальтернативність “вчорашнього” “примітивного” поділу світу персонажами І. Чендея на біле й чорне, на добро і зло, на правду і кривду ставала особливо відчутнішою з роками, в добу постмодерністської розмитості морально-етичних категорій, коли під сумнів ставилися і ставляться досі навіть самі поняття моралі й етики на догоду “індивідуальності” та її приватним потребам. Як і Макондо Маркеса та Йокнапатофа Фолкнера, Забереж Чендея, її матеріально-духовний світ є неповторними, екзотичними. Й водночас такі неподібні вузькорегіональні світи, з їх автентичними звичаями, оцінками, цінностями сходяться в тому, що вони відтворюють і формулюють загальнолюдські цінності, гуманістичний, життєствердний світогляд, незнищенність не лише людської матерії, а й духу. Можна заперечувати: де лавреати Нобелівської премії Маркес і Фолкнер, а де Чендей? Хтозна, хтозна… Можливо, питання лише в тому, що Івана Чендея не переклали вчасно (або – ще не переклали) іноземними мовами? Зрештою будь-яке ієрархічне порівняння тут буде недоречним, бо типологія світів Чендея,
Премію лавреата конкурсу в номінації “Чендеєзнавство” Миколі Васьківу вручає Іван Трещак. Справа — донька письменника Марія Чендей8Трещак
Родина письменника, лавреати та журі конкурсу малої прози ім. Івана Чендея здійснили сходження на гору Ясенова в Дубовому
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
