Читацьке віче · с. 11сторінка оригіналу ↗
МАТІР
Слово Просвіти, №15 за 2004 рік
ноньку, білий голубоньку, покладу сінця Тобі я та й під голівоньку, доки злії люди Тебе не огудять...” Кого Вона заспокоювала — Немовля, а чи себе? Вона все знала вже там, у вбогій віфлеємській стайні. Всевишній, Її коханий Всевишній, зажадав цієї жертви, і Вона скорилася. Вона завжди скорялася Йому, відколи себе пам’ятала. “...Люляй, люляй, мій маленький, не зважай, що буде”, — десь у підсвідомості виникли останні слова колисанки, яку Вона тоді склала, раптовим нестерпним болем штов-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
