Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗
НЕ СТАЛО НА ЗЕМЛІ
Слово Просвіти, №15 за 2004 рік
ПАМ’ЯТЬ
Немає Миколи Руденка… Душа його — світла й стражденна — віддаляється в глибини Всесвіту, летить на невідомих нам відстанях. …І тут, я певен, озивається до тих, кого Микола Руденко любив за життя, і до всього того, що любив він у житті. Так і лечу по блаватній орбіті, Слухаю райдуг пісні семиструнні. Що мені смерть? У зеленому світі Я розчинився, мов звуку відлунні.
Що мені смерть? Нерозтрачену душу Влив я в грозу тав озерну лілею… Так попід небом і жити я мушу, Ставши землею… Живою землею. Ця любов (і не менш, ніж муж-
Писати вірші Микола Руденко почав у дитинстві, їх друкували піонерські газети, він був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомосу. Завдяки чому в 1939 р. вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. У партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 р. — призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 р. у перших же боях під Ленінградом був тяжко поранений розривною кулею. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни I ступеня, шістьма медалями. Після виходу в 1947 р. збірки віршів “З походу”, прийнятий до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва “Радянський письменник”, був редактором журналу “Дніпро”, секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ. Микола Руденко — автор багатьох збірок поезій, романів і повістей, зокрема “Вітер в обличчя” (1955), “Остання шабля” (1959), “Орлова балка” (1970-і) фантастичних романів “Чарівний бумеранг” (1966), “Слідами космічної катастрофи” (1962), поеми “Хрест” (1976, про голод 1933 р.). Уперше М. Руденко виступив проти існуючих порядків у 1949 р., коли критики “космополітів” громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх ність громадянина, обов’язок честі патріота, незламна воля борця) спрямовувала всі його земні шляхи — і на фронтах Другої світової, і по таборах та засланнях… Ця велика любов до життя, до людей — вигранила не тільки світ ліричних образів, які Микола Руденко створив як поет, не лише філософські ідеї, що ними він прагнув допомогти людям і Вітчизні, а й незрівнянної щирості й краси посмішку. Так і сяяла вона назустріч кожній добрій людині!.. І тобі вже не страшна година, Що морозом дихає до скронь. Без людей і сам ти — не людина, Як без сонця іскра — не вогонь. …Гарна та незабутня посмішка Миколи Руденка збереглася на фотографіях весни 1993 року. У ці дні Андрій Німенко закінчив роботу над скульптурним портретом Миколи Руденка і на відкриття (першу презентацію) запросив судити, від Руденка як секретаря парткому СПУ вимагали негативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Руденко з 1950 року вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. Страшним потрясінням стало для нього розвінчування на ХХ з’їзді КПРС “культу особи Сталіна”. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу. Отже, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Штудіювання “Капіталу” переконало Руденка в тому, що вчення Карла Маркса помилкове в самій своїй основі. 1974 р. за критику марксизму М. Руденко виключений із КПРС, 1975 — із СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем. На початку 70-х Руденко включився в роботу щодо захисту прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення Міжнародної амністії. 18 квітня 1975 року його заарештували за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям Перемоги амністований як учасник Другої світової війни. 9 листопада 1976 року на квартирі Олександра Ґінзбурґа в Москві М. Руденко провів пресконференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. 23—24 грудня 1976 р. у Руденка провели обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 5 лютого 1977 року М. Руденка заарештували у Києві й етапували літаком у СІЗО м. Донецьк, де було порушено справу проти нього й Олекси Тихого. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого Руденко ко-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
