Очевидець і · с. 13сторінка оригіналу ↗
ЗАПОВІТ МИКОЛИ ГОГОЛЯ: «ВІДОКРЕМИТИСЬ ² ПРОГОЛОСИТИ СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ»
Слово Просвіти, №15 за 2004 рік
СПАДЩИНА
Продовження. Поч. у числі № 14
НАЦІЯ КОЗАКІВ
Нова доба на Русі настала після татаро-монгольської навали 1240 р., якою найбільше була спустошена Україна та її “серце” — Київ. У статті “Погляд на утворення Малоросії” Гоголь писав, що Україну після татаро-монгольського нашестя захищали могутні литовські князі, а Росія й далі терпіла татарське ярмо, приречена на “бездіяльність і заціпеніння”, ще впродовж 240 років. Тоді остаточно розірвалися зв’язки України з Північною Руссю, і “вже зносин між ними не було. Інші закони, інші звичаї, інша мета, інші подвиги…” Розкрити цей процес, показати, як це сталося, наголошував Гоголь, — головне завдання істориків. Північна Русь почала “змішуватися з народами фінськими”, які потрапляли під вплив східнослов’янської культури, міфології. Тим часом Україна залишалася країною “чистих слов’янських племен” — стародавніх полян і сіверян. Такою була наукова позиція української історіографії щодо Київської держави. Причину відсутності української держави після розпаду Київської Русі М. Гоголь чи не вперше в історичній науці слідом за Шарлем-Луї Монтеск’є пояснював географічним фактором — відсутністю хоча б з одного боку природної границі. Були б пасма гір чи море, і народ український “вдержав би політичне буття своє, склав би окрему державу”. Одначе беззахисна відкрита родюча земля з повноводними річками, достатком лісів, м’яким кліматом, багатою флорою і фауною стала тереном нападів і спустошень, а не хліборобським краєм, бо тут зіткнулися ворогуючі між собою три сусідні держави — Польща, Росія і Крим, унаслідок чого українська земля була залита кров’ю і густо зрошена слізьми. Це був, за Гоголем, край страху. І тому саме на цій землі зміг вирости мужній, войовничий, волелюбний, відчайдушний народ, “усе життя якого було повите і випестоване війною”, тобто “нація козаків”. Цей народ, підкреслює Гоголь, — “одно з визначних явищ європейської історії, яке, може, одне тільки стримало це спустошливе розлиття двох магометанських народів, що загрожували поглинути Європу”. Отже, Микола Гоголь розглядав український народ як давній, великий і могутній, самобутній і
ПРО-ЧИТАННЯ
Поділ наук на гуманітарні й точні передбачає певну опозицію, яка виявляється в методах і, відповідно, результатах дослідження. Так, наприклад, якщо для точних наук притаманна суха логіка формул, алгоритмів та рівнянь, байдужих до інтерпретаційних моментів, то в гуманітарних дисциплінах результати дослідження базуються не на самих фактах, пов’язаних у струнку логічну систему, а на їх інтерпретації. Це й не дивно: літературознавство — це не просто перелік авторів та їхніх творів, це — літературний процес; історія — це не просто хронологічна таблиця історичних дат і комплекс безликих документів, це — історичний процес, який охоплює долі людей і народів, які, як відомо, не вкладаються у формули та рівняння. Саме тому кожній гуманітарній науці більшою чи меншою мірою притаманна міфологізація, а історична наука, як наука ідеологічна, завжди творила державні, національні, імперські міфи. Хоч як це не прикро нам усвідомлювати, а Російська держава завжди відзначалася вмінням витворювати історичні міфи, гуртуючи науковців-істориків і надаючи їм державну підтримку. Інша справа, що така державна політика йшла на користь лише Російській імперії і шкодила народам, що проживали на її території. Цікаво, що в сучасних московських наукових колах побутує думка про те, що Катерина ІІ зібрала групу істориків, які “переписали” історію Росії в ключі, потрібному імператриці, а непотрібні й сумнівні документи просто знищили. Очевидно, це також один із міфів, однак дуже красномовний: історія — це не просто справа дослідників, це — державна справа.
волелюбний європейський народ. До Гоголя, онука знаменитого “стану козацьких канцеляристів”, що, за словами М. Грушевського, “залишилися об’єктом гордощів для пізніших поколінь українських патріотів”, подібно характеризували український народ козацькі літописці Самійло Величко, автор “Історії русів”, та інші, а потім — історики XIX і XX ст. Микола Гоголь справедливо вважав, що вадою концепції української історіографії його часу є те, що історики-компілятори (В. Рубан, О. Рігельман, М. Берлінський, О. Мартос, Д. Бантиш-Каменський, І. Срєзнєвський та ін.) “не вказали досі цьому народові (українському — Я. Д.) місця в світовій історії”. Ось чому письменник вимагав від українських істориків визначити й обґрунтувати місце України і його рідного народу в світовій історії. Звичайно, тогочасний рівень української історіографії та публікації джерельного матеріалу не дозволили виконати це завдання в межах Російської імперії, однак воно й досі не здійснене. Гоголь вивчав і твори визначних церковних та культурних діячів ХVII ст., професорів Київської Академії, вихованцями якої були його прадід і дід, — Йоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Гавриїла Бужинського та ін., а також цікавився джерелами з історії Галичини і Закарпаття. Та найбільше його захоплювали історія Запорозької Січі, Хмельниччина, доба Руїни, Мазепи, скасування Гетьманщини, русифікація України. За власним свідченням, Гоголь упродовж п’яти років збирав різноманітні друковані й рукописні матеріали — свої й чужоземні, пов’язані з історією його Вітчизни. Він готував історію України “в шести малих або в чотирьох великих томах”. Але, на жаль, рукопис цієї праці, про яку широко повідомляла передплатникам преса, не зберігся. З цього приводу вчені, знаючи, що Гоголь чимало своїх праць знищував, здавна ведуть дискусії, висловлюючи свої думки й гіпотези. До нас дійшли тільки різні статті, замітки, а також художні твори, написати які без глибокого вивчення історичних джерел Гоголь не зміг би. Це, передусім, “Вій”, “Втрачена грамота”, “Страшна помста”, “Страшний кабан” і особливо “Тарас Бульба”. Відомі також заголовки творів, які до нас не дійшли, — “Гетьман”, “Вибритий ус”, “Полонений” та ін. Історичні сюжети знаходимо ів інших українських повістях Гоголя. Зокрема повісті “Вій” і “Втрачена грамота” навіяні головним чином розповідями діда Панаса, вихованця Київської Академії, козацького канцеляриста. У своєму найулюбленішому творі “Тарас Бульба” Гоголь через півстоліття після знищення Запорозької Січі відродив у художній літературі волелюбні козацькі традиції, героїчні сторінки боротьби розкрив на матеріалі історії свого козацького гетьмансько-старшинського родоводу. Письменник-патріот усвідомлював, що без козацької історії немає українського народу, європейської нації, а є кріпацька покірна маса, раби, яких у Речі Посполитій і в Московській імперії не вважали за людей. За умов самодержавно-кріпосницької дійсності, шовіністичної політики царату Гоголь готував сприятливий ґрунт для національного відродження. Він створив привабливий поетичний образ рідного народу, з надзвичайною художньою силою розкрив його самобутній характер, моральну чистоту, прометеївський дух, героїчну історію, високу гармонію родинних взаємин, відчуття краси і гумору, любові до природи.
“ТУДИ, ТУДИ, В КИЇВ!”
Ставлення Миколи Гоголя до столиці України — Києва — і до двох столиць Російської імперії — Москви та Петербурга — найяскравіше розкрито в його листуванні з друзями та знайомими. У листах (1833—1834 рр.) до українського професора, який працював у Московському університеті, Михайла Максимовича знаходимо чимало теплих рядків про Київ, що свідчить про гарячий український патріотизм Гоголя. В одному з листів читаємо: “Бросьте, в самом деле, Кацапию, да поезжайте в Гетманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рас-судить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем? Едем! В Киев…” Гоголь пише про своє давнє бажання переїхати до Києва, обійняти посаду професора всесвітньої історії в університеті, категорично відмовляючись викладати російську історію, яка, на його думку, нудна, нецікава: “Я с ума сойду, если мне дадут русскую историю”, — застерігає він Максимовича. Підкреслюючи, що стародавній Київ — місто українське, а не російське, Гоголь думками і помислами у ньому. “Туда, туда, в Киев! — писав він. — В древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их — не правда ли? Там или вокруг него деялись дела старины нашей… Да, это славно будет, если мы займем с тобою киевские кафедры; много можно будет наделать добра. А новая жизнь среди такого хорошего края! Там можно обновиться всеми силами”. В цьому уривку з листа — і погляди Гоголя на історію прадавнього Києва, і його плани щодо наукової і педагогічної діяльності в столиці над Дніпром. Тоді ж він, намовляючи і Максимовича покинути Московський університет, писав із сарказмом про Москву: “Влюбился же в эту старую, толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь”. Про невідступну мрію Гоголя покинути столицю Російської ім-
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
