Золоті голоси України · с. 15сторінка оригіналу ↗
Дмитро Гнатюк: «ß НА ВСЕ ЖИТТЯ ЗААНҐАЖОВАНИЙ ТЕАТРОМ!»
Слово Просвіти, №15 за 2004 рік
Аїда (“Аїда” Дж. Верді)
ву від її шанувальників з проханням втрутитися в конфлікт і посприяти Оксані Андріївні у відновленні повноцінного творчого життя (невідомо, чи дійшла ця заява до Микити Сергійовича). У вересні 1939-го Оксану Андріївну відправляють із концертною бригадою в Західну Україну — там була публікація в газеті “Наш прапор” про те, що 1936 року більшовики її нагородили, а потім знищили. Отож, треба було показати співачку живою. Їхала туди в колоні вантажівок під постійними обстрілами. Як розкрилено співала там Оксана Андріївна! А виконуючи прорадянську пісню “Україно моя, Україно!” (композитор Д. Покрас, поет В. Лебедєв-Кумач), підтекстом вкладала стільки любові до рідної землі, що чекісти-каґебісти шаленіли від люті: “С этой певицей надо ещё очень много работать!” (зі спогаду відомого театрознавця діаспори Валеріяна Ревуцького). У Львові, на біду, Оксана Андріївна безтямно закохалася в редактора газети “Комуніст” Андрія Чеканюка. Вона не мала думки розбивати його сім’ю: прагнула єдиного — кохати й бути коханою, бо її оточували порожнеча, ворожість! У двох невідісланих листах до Чеканюка 1940 року співачка розкрила драму своєї зраненої душі, шостим чуттям передчула свій близький кінець. Кохання, вагітність, позбутися якої категорично відмовилася, складні взаємини з нелюбим брутальним і ревнивим чоловіком Василем Москаленком завдали їй безодню горя. Останні два місяці життя наповнилися нестерпними стражданнями. Кількаразові звернення артистки до партбюро театру з проханням ізолювати її від Василя Москаленка, який чорнить її на кожнім кроці, залишилися без відповіді. Вслухайтесь у крик душі, що в чернетці листа до невстановленого високого партійного чиновника в особі Бородіна: “Товаришу Бородін! Говорити відверто у нас в театрі — це підписати собі вирок і потрапити в опалу групівщини. Та скільки ж можна мовчати? Борючись зі всіма цими явищами, я занадто поплатилася: втратила здоров’я й нерви. Лишився ще голос, а його я й хочу зберегти — він ще знадобиться моїй Батьківщині і моєму народові, з якого я сама вийшла. Я не хочу в ці свої роки стати інвалідом… Я останній сезон працюю в Київській опері — більше ні моральних, ні фізичних сил ме-
— Дмитре Михайловичу, чи мріяли Ви в дитинстві стати оперним співаком? — Я зростав у селі Мамаївка на Буковині, де співали всі. Дід мій мав 20 сопілок і дуже майстерно грав. У дитинстві мріяв про спів. Годинами міг слухати, як залюбки виграють на вулиці троїсті музики. Це для мене було найпрекрасніше. Дуже рано почав співати у церковному хорі. В нашому селі була така традиція — всією громадою йти до церкви, де було кілька великих хорів, усю душу вкладати в церковний спів. Це дуже впливало на людей духовно, виховувало благородство і глибинне розуміння життя, любов до Бога і до людей. Безперечно, саме завдяки цьому наше село стало колискою багатьох відомих учителів, лікарів, співаків, офіцерів, докторів наук та академіків, які зробили вагомий внесок у розвиток науки, мистецтва, військової справи в Україні. Якраз у нашій сім’ї — ніхто не співав. Я народився інакшим: усе земне для мене нічого не важило. Я мріяв тільки про сцену. Коли в 1945 році демобілізувався з армії і приїхав додому, на Буковині панував голод, батьки чекали, що працюватиму в селі, а я наполіг на своєму і в 1946 році вступив до Київської державної консерваторії. Тоді уперше в житті я прийшов до оперного театру, на виставу “Тарас Бульба”, де роль Тараса виконував народний артист І. С. Паторжинський, Остапа — Михайло Гришко, якого я з того часу обожнював, Андрія – Віктор Борищенко, Настю — Марія Литвиненко-Вольгемут. Від захоплення я не міг прийти до тями, був настільки вражений, що ледве витримав шалений шквал емоцій. А про себе думав тоді дуже скромно: що не вистачить сили голосу й навіть сміливості співати тут. — Коли уперше Ви висту! пили на сцені Національної опери? — Під час навчання я неодноразово втілював в оперній студії образ Миколи з “Наталки Полтавки”. Вчився надзвичайно наполегливо і старанно. Увесь свій час присвячував опануванню техніки співу, за що в числі кращих студентів отримував Сталінську стипендію. Це був 1948 рік. Одного разу в театрі захворіли всі
Амонастро в опері “Аїда” Дж. Верді виконавці ролі Миколи. Мені запропонували виступити, і я дав згоду, хоча дуже хвилювався і був невпевнений у собі. Я проспівав. Публіка гарно сприйняла мене. І тоді вперше щось змінилося в моєму єстві. Тільки після цього почав по-справжньому мріяти про оперну сцену. Я усвідомив — доля дає мені шанс! Після закінчення консерваторії я одержав призначення — соліст Київського державного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка. Мені пощастило виступати поряд із корифеями оперної сцени. За короткий час я опанував такі великі ролі як Єлецький в опері “Пікова дама” П. Чайковського, Валентин в опері “Фауст” Шарля Гуно, Остап в опері “Тарас Бульба” М. Лисенка, Януш в опері “Галька” С. Монюшка, Ігор в опері “Князь Ігор” О. Бородіна, Фігаро в опері “Севільський цирульник” Дж. Россіні, Демон в однойменній опері А. Рубінштейна та ін. Із перших років роботи запам’ятався такий випадок. Одного разу під час вистави “Тарас Бульба”, виконуючи партію Остапа, я так увійшов у роль у сцені загибелі брата, що не міг стримати своїх бурхливих почуттів любові і водночас страшного болю від зрадницьких вчинків Андрія. Моє серце мов розривалося навпіл від розпачу непоправної втрати. Я не грав, а жив цим моментом, і все моє тіло струшувало непідробне ридання. Я не міг опанувати своїх розбурханих емоцій, і тоді Борис Романович Гмиря, неповторний, але стриманий у вияві своїх почуттів співак та актор, легенько торкнувся мого плеча й одними вустами вимовив тільки для мене: “Спокійніше…” — Чи допомагає кохання у творчості? — Взірцем ув особистому житті для мене завжди був Борис Гмиря, який мав дуже багато шанувальниць свого таланту. Великий естет, він дуже любив красивих жінок, які надихали його на творчість, присвячував їм свої пісні, але ніколи не переступав межі, був дуже суворий і порядний, любив і шанував свою дружину Віру Августинівну. Красива жінка — це велике щастя. Господь Бог послав мені чудову дружину Галину Макарівну. Вона — доктор філологічних наук, лауреат Державної премії СРСР в галузі науки. А найперше — Друг і Матір. Її батьки вчителі, вона сама родом із села Козацьке, що неподалік від Кирилівки, батьківщини Шевченка. Я дуже пишаюся цим, бо відчуваю себе прилученим до витоків великого генія. Коли ж тепер буваю в селі, то боляче бачити, як живуть селяни. Зовсім недавно Україна відзначала 190-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Я побував із концертом у Моринцях, другому рідному Шевченкові селі. Враження залишилося сумне. Село занедбане. Місцевий будинок культури не опалюється, зала, в якій довелося виступати, — дуже холодна, непривітна. Єдине, що зігрівало, — щирість і захоплення глядачів. Я дуже люблю Україну.
Її історія, минуле, сьогодення й майбутнє — для мене понад усе. Виступаючи на всіх континентах, на найпрестижніших сценах світу, скрізь намагався поряд із класикою, оперними аріями, романсами, піснями сучасних композиторів показати українську народну пісню, дати слухачам відчути носія цієї пісні, наш талановитий народ. Одного разу (це було в Австралії) трапилося, що прийшли журналісти брати в мене інтерв’ю, але не виявилося перекладача. Я проспівав їм декілька українських народних пісень. Потім вони написали в газетах, що це було незвичайне інтерв’ю, завдяки якому вони зрозуміли душу мого народу. Через пісню, через спів, через багатство мелодій я ніс слухачам різних національностей ідею України як самобутньої країни. — Чи можна говорити про українську еліту? — Про неї не треба говорити. Вона сама за себе говорить. Адже ми маємо такі давні традиції, таких корифеїв як Ведель, Бортнянський, Березовський, Крушельницька, Паторжинський, Гмиря та інших. А скільки видатних письменників, художників, вчених — ніяка поп-культура не може їх знищити! Ми, українці, — гордий народ. Ми хочемо, щоб Україна була на рівні світових країн. Ми повинні у молоді виховувати, насамперед, гідність, прагнення бути достойними своєї древньої і прекрасної держави. — Які Ваші творчі плани? — Нещодавно ми з народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії Анатолієм Паламаренком здійснили поїздку по багатьох містах Правобережної України з концертами “Думи мої, думи”, присвяченими 190-річчю від дня народження Тараса Шевченка (у моєму репертуарі багато пісень і романсів на слова Кобзаря, а Анатолій Паламаренко чудово читає вірші й поеми нашого геніального поета). Слід зауважити, що ці концерти, організовані товариством “Просвіта”, сприймалися глядачами прекрасно. Тепер плануємо дати низку таких концертів містами Лівобережної України. А взагалі — я на все життя заанґажований театром. Високе мистецтво має велику притягальну силу. Україна — це невичерпне джерело талантів. Нині у консерваторії є ціле суцвіття молодих співаків і музикантів, які через 5—6 років стануть окрасою нашої оперної сцени і української культури. Національні таланти не переводяться. Їх народжує краса нашої землі, наша культура, наші гарні люди. Усі приховані духовні багатства з часом розквітнуть. Моє покоління пережило війну, голод, відбудову і, незважаючи на надзвичайні труднощі, дало світові дуже багато визначних музикантів, співаків, артистів балету. Ми в боргу перед ними і маємо дбати про їхню гідну старість. І водночас плекати й розкривати молоді таланти — головне багатство нашої країни.
Розпитувала Ніка КРИЖАНІВСЬКА
z
Наприкінці нинішнього березня всесвітньо відомому оперному співакові, головному режи# серові Національного академічного театру опе# ри та балету імені Тараса Шевченка Дмитрові Михайловичу Гнатюку виповнилося 79 років. День народження застав Дмитра Михайло# вича у поїздці: разом із народним артистом Ук# раїни Анатолієм Паламаренком він здійснює гастролі, присвячені 190#річчю з дня народжен# ня Тараса Шевченка, організовані ВУТ “Просві# та”. Щиро бажаючи Дмитрові Михайловичу здоров’я і творчого довголіття, ми попросили його відповісти на запитання “Слова Просвіти”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
