Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Європейський вектор · с. 3сторінка оригіналу ↗

ТРЕБА ВЧИТИСЯ У БАЛЬЦЕРОВИЧА

Слово Просвіти, №15 за 2004 рік

ВОГОНЬ ЛЮБОВІ Рік Польщі в Україні — сприятливий привід для тих добрих серцем і світлих розумом, хто хоче поміркувати, порівняти і запитати себе: чому середня заробітна плата у Польщі становить близько 600 доларів, а в Україні, — близько 90? Причому, у Польщі набагато бідніші, ніж в Україні ґрунти для землеробства, менше корисних копалин, а що вже мокрадла (!) — час від часу заливає п’яту частину суходолу так, що по тому, впродовж кількох років, країна всім народом відновлює будівлі, майно, угіддя і тваринництво. Впродовж 90-х років таких повеней національного масштабу в Польщі було дві. Чому ж — за рахунок чого — поляки впродовж дванадцяти останніх років демонструють найвищий у Європі темп приросту ВВП? Чому середня пенсія поляка — 300 доларів? Відповідь на ці питання, на перший погляд, дуже проста і ніби немає жодного відношення до економіки, а тому навряд чи задовольнить шукачів готових технологічних рецептів: поляки люблять свою Батьківщину. Ми також любимо. Але, чесно кажучи, порізному… Поляки об’єдналися в любові й самовідданості. Коли настає час слова, поляки дискутують ще гарячіше, ніж українці, але коли треба діяти, вони гуртуються і, якщо треба, беруться за зброю. Три польських повстання у XIX столітті і три народні зриви у столітті ХХ переконливо свідчать: перспективи державного розвитку має лише та нація, в центрі інтересів якої є обов’язок боронити свою культуру (а отже, мову і традиції з релігією та домашньою педагогікою включно), гідність і могили предків. Польські цвинтарі палають мільйонами свічок не лише у дні свят. І саме це море вогню, а не обіцянки політиків, є найпереконливішим свідченням готовності нації боротися за правду і перемагати. Коли царський уряд під загрозою каторги заборонив полякам виготовляти шаблі, вони наклепали коси, сформували загони косинерів і пішли проти царського уряду. І перемогли у битві під Рацлавицями. Польська “Солідарність” 70—80-х років ХХ століття, членами якої воднораз стали 80 % дорослого населення, — це звичайна здорова реакція нації, в основі здоров’я якої лежить любов до Батьківщини, а отже й уміння гуртуватись у відповідальні моменти історії, підпорядковуючи особистий інтерес інтересові всієї громади. Не декларація єдності, а вміння гуртуватися — чи не цього бракує українцям? Загальновідомо, що професор Лєшек Бальцерович є автором (і що особливо цікаво “Якщо треба досягти певної мети, наприклад, швидкого, безперервного роз8 витку впродовж багатьох років.., — то це не є питанням політичних поглядів, а знань. З певним перебільшенням можна сказати, що, як немає правих, лівих чи центристських знань про будівництво мос8 тів, так само немає правого чи лівого знання про те, як зменшити безробіття, збільшити зайнятість чи стабілізувати національну валюту”. Проф. Лєшек БАЛЬЦЕРОВИЧ, голова Національного банку Польщі, (двічі був віце8прем’єром і міністром фінансів) — виконавцем) так званої “шокової терапії” в економіці Польщі наприкінці 80-х і початку 90-х років. Термін “шокова терапія” вигадав зовсім не Бальцерович, а коментатори з того східного боку, де завжди знають, що є правильним. Мабуть, хотіли налякати цим терміном народ, який не просто знав ціну словам зі сходу, а й мав великий сумний досвід того, що приходило зі сходу після різних слів на більшовицькій основі. Після конференції “круглого столу”, навколо якого в 1989 році сіли представники “Солідарності” та правлячої комуністичної влади (черговий цікавий приклад того, що національні інтереси — збереження культури, цілісності, суверенності, згуртованості нації — завжди визнаються важливішими від партійних, кланових, особистих), перед урядом Тадеуша Мазовецького постало питання: яким способом вводити націю в ринкову економіку? КОНСЕНСУС НЕВДОВОЛЕННЯ Завжди є варіанти. Можна поступово, етапно, ламінарно впроваджувати елементи ринку в існуючу систему планово-розпорядчого державного регулювання, даючи можливість громадянам перебудувати свою свідомість на нові орієнтири суспільно-економічної організації життя, в якому особистий ризик і приватна відповідальність приходять на зміну гарантіям (і “гарантіям”) з боку держави. А можна одразу оголосити громадянам про введення ринкових умов, запросивши їх до самоорганізації та підприємницької ініціативи, переклавши на них відповідальність за наслідки. Звичайно, що це може шокувати. ПО-СУСІДСЬКИ Перший спосіб видається привабливішим хоча б тому, що є принципово гуманнішим: люди надалі ходять на роботу, отримують якийсь заробіток і поступово освоюються в проблемах приватизації, маркетингу, менеджменту, дилерства і диверсифікації. Але національно-патріотична еліта, яка тоді увійшла до влади, зрозуміла дуже важливу річ: поступовий перехід від планової системи господарювання до приватно-ринкової може дати можливість старій кадровій номенклатурі пристосуватися до нових ринкових умов і використати свої керівні посади для створення кланово-корупційних структур, які знову сядуть на голову тепер уже приватних підприємців, відповідно “регулюючи” їх ініціативу. Саме для уникнення таких наслідків було вирішено все-таки взяти за основу другий спосіб. Зняття будь-яких обмежень на приватну ініціативу, введення ринкового курсу злотого порівняно до долара США, запровадження спрощеної процедури реєстрації підприємств і підприємців, вільний продаж сільгоспугідь тощо впродовж одного півріччя наповнило полиці крамниць. Першою ластівкою гальмування інфляції і відчутним сигналом стабілізації економіки було раптове падіння цін на вершкове масло в жовтні 1989 року — логічний результат старань польських фермерів і надлишку виробництва в умовах нещодавнього дефіциту на споживчому ринку. Але, щоб досягти цього успіху, полякам треба було дуже довіряти один одному. Поляки невдоволені завжди. Якщо послухати приватні розмови в сімейному колі, коментарі перед телевізором під час огляду новин, репліки за кавою в обідню перерву, створюється враження, що весь народ — це опозиція. Проте хронічне критичне ставлення поляків до провідників нації ніколи не заважало громадянам (ба! навіть стимулювало їх) активізуватися та особисто докласти зусиль до поліпшення ситуації в державі. Тому й нині у цілком благополучній Польщі (з рівнем безробіття 19 %!) періодично відбуваються страйки, надсилаються петиції президенту, прем’єру та маршалкові Сейму. Боротьба за краще майбутнє не припиняється. І кожен етап цієї боротьби закінчується перемогою згуртованої громади поляків, котрі врешті знаходять розуміння з боку таких самих патріотичних співвітчизників у владних кабінетах. Бо після протистояння остаточним критерієм кожного рішення є любов до Вітчизни і її майбутнє. z Євген ҐОЛИБАРД Дехто з наших читачів помітив, що “Слово Просвіти” чи не в кожному числі подає матеріали про польську дійсність, порівнює українську політику та еконо# міку з польськими, — на відміну від більшості газет, які звикли посилатися на Росію, дослухатися до Кремля. По#перше, всі проросійські порівняння не сяга# ють далі Москви. Годі сподіватися, прочитавши українську періодику, щось діз# натися про справи в російській глибинці, про те жалюгідне існування в малих містах Росії, її селах, окраїнах, про життя “маленького росіянина”, існування автентичної російської (а не совкової, яка окупувала Україну) культури. Отож, ми відмовляємося проектувати українське майбутнє на москов# ське проімперське лекало. Польський досвід цілеспрямованого суспільс# тва, яке спромоглося випрацювати нову систему організації життя, позба# вилося комуністичної полуди та впливу “третьої сили”, набагато перекон# ливіший. Тож наші “пропольські інтенції” — не більше, ніж бажання вико# ристати все краще тут, в Україні, а не їхати до Польщі на заробітки!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин