Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Репортаж на тему · с. 16сторінка оригіналу ↗

ДІМ, ДЕ ПРОЗРІВАЮТЬ СЕРЦЯ

Слово Просвіти, №15 за 2005 рік

РОДИНА У Київську середню спеціальну загальноосвітню школу інтернат № 5 для сліпих дітей імені Я. Батюка мене привезла голова “Жіночої громади” Марія Драч. Як завжди, запрошення звучало лагідно і по діловому: “Поїдемо, — сказала Марія Михайлівна, — скинемося всі разом і дамо трішки грошей на праски. Бо в інтернаті всі праски погоріли, треба допомогти людям, — у них там прання й прасування вистачає…” Багато років знаю Марію Михайлівну, а не перестаю дивуватися її спокою та організованості, а головне, — її вмінню застосувати ці особистісні якості там, де вони найбільше потрібні. “Жіноча громада” — це не салонні жіночі посиденьки й цікаві балачки, а постійна при сутність членкинь цієї найстарішої української жіночої організації там, де найважче, де соціальний і людський біль особливо видимий, і оту наглядність та волаючу відкритість страждань людських не обіймеш лише розумінням, — потрібні співпереживання і перейнятість ними, вміння допомогти не лише матеріально, а й професійно. Ось чому в “Жіночій громаді” так багато професійних медиків науковців і практиків, а також соціологів, політологів, економістів. Кожен вагомий захід громадівок — чи то патронування недужих дітей, чи то організація відпочинку в оздоровчих таборах і санаторіях, має ще й продовження в резонуванні суспільно му, а часто й державному. Програма патронування дітей із вадами зору — одна з кількох, які розробила й виконує “Жіноча громада”. Як розповіла нам директор школи інтернату № 5 Людмила Сергіївна Коваль, увагою її вихованці не обійдені: і київські столоначальники, і працівники міського та районного управлінь освіти уважні до потреб дітей, які повністю позбавлені радості бачити сонце або ж мають значні вади зору. Без підтримки і турботи державної влади та благодійних організацій облаштувати життя інтернату як школи нового типу було б майже неможливо. Власне, традиції державного й громадського патронування складалися впродовж 120 річної історії цього закладу, який пишається свої Танцює шкільний ансамбль ми вихованцями, — доктора ми та кандидатами наук, програмістами, адвокатами, педагогами, композитора ми, поетами, масажистами, і, як кажуть учителі та вихователі школи інтернату № 5, — “просто хорошими людьми”. Як відомо, хороші люди виростають серед хороших людей, — інакше бути й не може. А ще — байдужі й не сумлінні тут просто не зможуть працювати, бо кожна хвилина вимагає уваги, терпіння, співчуття, розуміння та самоконтролю, спрямованих на розвиток і само ствердження кожного з 146 учнів, найменшому з яких — 6 років, найстаршому — 19. Протягом 12 років, день у день із ними перебувають 23 досвідчені педагоги — вчителі вищої категорії, методисти, старші вчителі. У навчальних кабінетах зібрані необхідні технічні засоби, тифлоприлади, тут учні опановують азбуку Луї Брайля, відкриваючи світ книги й науки. А про вихователів, нянь, кухарів інтернату варто розповісти окремо — адже це з їхньої руки дітки отримують необхідні навики: від вміння самостійно одягтися та застеляти ліжко, орієнтуватися в просторі — до повної самостійності в житті, вміння обійти себе й дати собі раду. Є в інтернатському коридорі на стіні смуга, пофарбована так, аби її структура відрізнялася на дотик — доторкаючись до неї пальчиками, діти орієнтуються в своїх маршрутах. Якщо поміркувати, то можна порівняти цю доріжку зі шкільним шляхом, який мають пройти вихованці, — спочатку безпомічні в побуті, з віком набирають впевненості: дівчатка старшокласниці навіть легко та граційно рухаються в модельних черевичках на тон ких високих підборах. А ще — діти тут часто ходять стрічкою, — як журавлята, що вперше піднялися в небо. На крило їх ставить доброта й милосердя зрячих. У цих стінах дуже часто повторюють ось такі слова: “Сліпий не той, хто має незрячі очі, а той, у кого незряче серце”. Покликані вони роз будити й підтримати хлопчиків і дівчаток у їхньому нелегкому труді — осягнути й збагнути світ, змиритися з ним і в чомусь — підкорити, але найголовніше, — знайти гармонію з довколишнім середовищем. І коли ми, зрячі, так часто не можемо опанувати собою і світом, проливаючи піт і сльози, то які труди й муки відчувають ті, хто пізнає світ на дотик, на звук, перебарвлюючи вічну темряву на кольори серця і душевних чуттів? Ці діти дуже подібні до ангелів — вони вслухаються в кожну мить і чують те, і до торкаються до чогось такого, що не дано осягнути наму нашій Богом дарованій благополучній звичайності. І — ніде правди подіти, — ми іноді забуваємо, як важко їм, незвичайним, переборювати відібране хворобами й нещастями. Ці діти дуже талановиті. Вони грають на багатьох музичних інструментах, вирощують квіти, плекаючи кожну пелюстку й на доторк вгадують цвіт, ліплять чудові фігурки з глини, — казкові птахи і звірі з під їхніх пальчиків Іграшку важливо відчувати дивляться на світ великими здивованими очима… Закінчивши школу інтернат №5, вони матимуть спеціальності масажистів та операторів комп’ютерного набору, зможуть продовжити навчання у вищих навчальних закладах. Кілька цьогорічних випускників, які мають дар відчувати слово, збираються на філологічні факультети. Марія Драч одразу знайшла спільну мову зі шкільною аудиторією. Разом із доктором медичних наук Людмилою Порохняк і головою секретаріату Тамарою Романюк вона вручала кожному з присутніх м’які іграшки та смачне печиво, розповіла присутнім на святі зустрічі про доктора Ігоря Галярника (США) та Ольгу Ткаченко з Мюнхена, які забезпечили пригощання й дарунки. Про праски ми також не забули. А ще розпитували Людмилу Сергіївну Коваль, що привезти наступного разу. Отож інтернатові потрібні квіти (діти їх люблять), пластилін, олівці, альбоми, книжки, набрані шрифтом Брайля і звичайні, побутові речі (від постільної білизни до праль них порошків), — словом, якщо хтось захоче допомогти, телефонуйте: тел. 430 01 14, 430 01 18 (вул. Вишгородська, 35). Вам підкажуть і з вдячністю приймуть допомогу. А ви також будете віддаровані — з вашого серця зсунеться шкаралуща буденності і відкриється істина: варто не лише дякувати щодня Богові за свою звичайність, але й пам’ятати, що поруч живуть люди незвичайні, й допомагати їм. І тоді не лише наші очі — ши рокорозплющені й видющі, служитимуть нам надійніше. Надійнішими — і для нас самих, і для інших людей — стануть наші зрячі серця. z Любов ГОЛОТА Фотографувала Ганна ОБОРСЬКА Засновник: Всеукраїнське товари< ство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф р е д а к т о р Павло МОВЧАН Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА Ярема ГОЯН Павло МОВЧАН Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора, відділ соціальної тематики Євген ҐОЛИБАРД 229 49 47 (тел/факс) Заступник головного редактора, відділ політики Олександр СОЛОНЕЦЬ 229 49 47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 228 01 30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК 228 63 69 Літературний редактор Олександра ТКАЧ 462 05 57 Відділ культури Катерина ТАРЧЕВСЬКА 462 05 57 Відділ літератури Марія КРИШТОПА 462 05 57 Відділ коректури Тетяна МИХАЙЛЕНКО Ірина СТЕЛЬМАХ 228 63 69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Оксана ПЕТРИЧЕНКО 228 63 69. А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10<Б, м. Київ, 01001 E<mail: slovo_prosvity@ukr.net http:// slovo.prosvita.com.ua І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам № 3301215 Загальний наклад — 34800 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. Передплатна ціна, врахо< вуючи поштові послуги: на місяць — 3,29 грн. на 3 місяці — 9,59 грн. на півроку — 19,18 грн. Людмила Порохняк у музеї інтернату

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин