Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“До групи втікачів з Колими увійшли засуджені за участь у повстанському національно!визвольному русі українці”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ОСТАННІЙ БІЙ, АЛЕ… НЕ ПУГАЧОВА

Слово Просвіти, №15 за 2008 рік

Український канал “1+1” демонстрував багатосерійний російськомовний художній фільм режисера<постановника Володимира Фатьянова “Последний бой майора Пугачева”, знятий за мотивами колимських оповідань Варлама Шала< мова. Імовірно, що невдовзі він з’явиться на українському телебаченні знову, бо фільми на таку тематику найчастіше демонструють саме в передтравневі й травневі дні. Але хоч би скільки вдивлявся сучасний український глядач у кадри цієї кінострічки і як би вчитувався у рядки шаламовських оповідань, він не довідається з них про конкретних людей, які були прообразами героїв цих творів. Не дізнається і про реальний перебіг подій, що стали основою для них. А йдеть< ся про маловідому сторінку історії, яка назавжди увібрала в себе долі українців і повинна їм належати. Петро БОЯРЧУК, член Національної спілки письменників України, м. Горохів Волинської обл. Змигнули останні кадри фільму, і титри, що з’явилися на телеекрані, сповістили: твір присвячено “безвестным героям Великой Отечественной”, яких було знищено в таборах ГУЛАГу. Я прочитав і відчув таку ж гіркоту, про яку говорив мені понад десять років тому мешканець Луцька, колишній політв’язень ГУЛАГівської Колими Олександр Сосіцький. Але суть не в героях тієї війни, яких немало загинуло в таборах, а в тому, що зроблено чергову спробу вилучити одну з героїчних сторінок української історії, яка через очевидний усім спротив окремих наших-не-наших політиків та політичних сил усе ще лишається не до кінця дослідженою. І знову — на користь нав’язливо-традиційного “старшого брата”. Уперше про групову втечу, яку здійснили українські політв’язні 1948 року з третього лагпункту колимської золотоносної копальні імені Горького, що була підпорядкована тодішньому Північному гірничопромисловому управлінню Колими, я дізнався від колишнього в’язня того лагпункту і каторжанина-робітника копальні, нині покійного Анатолія Наюка з села Вічині Рожищенського району Волинської області. Саме Наюк порадив звернутися за подробицями до Сосіцького. А Олександр Сосіцький, почувши, про що йдеться, сказав: “Прочитав недавно оповідання Шаламова “Последний бой майора Пугачева” — і заболіло в серці. То ж наші хлопці тоді тікали! І то була найбільша з колимських втеча наших політв’язнів! Збройна втеча, що перетворилася на шалений бій з підрозділами внутрішніх військ! Чому ж імена тих героїв мають лишатися забутими? Їх повинна знати Україна!” З одним із тих “хлопців” Олександр Сосіцький навчався в школі у Луцьку. Другому, значно старшому і бувалому в бувальцях, завдячував, як і Анатолій Наюк, життям, що його мало не позбувся, потрапивши в “доходяги” у таборі. Він був особисто добре знайомий з половиною членів утікацької групи. Але на час нашої розмови Сосіцький не знав, що одну і ту саму, за всіма ознаками, втечу Варлам Шаламов змалював у двох оповіданнях. У першому — “Зеленый прокурор” — утікачами-політв’язнями командує недавній підполковник Червоної армії Яновський, а в другому — червоноармійський майор Пугачов. Хто він — Яновський? Судячи з прізвища, українець чи поляк. Чому не росіянин? Майора Пугачова сприймаємо зовсім інакше. Прізвище командира групи зі зрозумілим історичним підтекстом, й офіцерське звання в рамки так званого соціалістичного реалізму, канонів якого в СРСР мусив дотримуватися кожен письменник, втискується краще. Мабуть, отой соцреалізм і поставив перед Шаламовим вимоги, що спонукали його після “Зеленого прокурора” повернутися до художньо розкритої вже події й описати її в іншому оповіданні. Мабуть, не останню роль відіграли і відомий російський патріотизм, який усе, що є показовішим, норовить пригребти до себе та видати за своє, і властива колишньому політкаторжанинові ГУ- ЛАГівської Колими, яким був Шаламов, надобережність. Імовірно, саме вони й диктували для обох оповідань інтернаціональний склад групи, в якій переважають росіяни, а про безіменну українську присутність у ній (це добре помітно у фільмі Володимира Фатьянова) натяк хіба що в окремих репліках. Та коли йдеться про негативних героїв творів, то зовсім інакше! Начальник табору має українське прізвище Коваленко, і кримінальник-рецидивіст Гмиря, який стикається на табірній кухні з майбутнім утікачем росіянином Солдатовим, погрожуючи йому нещадною розправою, теж, судячи з прізвища, має українське коріння. Як же насправді? Почуте від Анатолія Наюка та Олександра Сосіцького підтвердили листи одного з утікачів Дмитра Дем’янюка, який 1996 року жив у посьолку Чунской Іркутської області в Росії. Згодом з’явилися свідчення українців-політв’язнів, які перебували тоді на третьому лагпункті копальні імені Горького або мали близькі стосунки з учасниками втечі за інших обставин, — Володимира Доманського з Гаразджі Луцького району, уродженця Дніпропетровщини, і мешканця міста Першотравенська Дніпропетровської області Григорія Ільченка, Василя Пасічняка (Пасічника) з Козини, Семена Нарожняка з Єзуполя та Павла Терпака з Калуша Івано-Франківської області й Романа Пацули та Івана Слюсаря зі Стебника на Львівщині. Є спогади рідної сестри одного з очільників тієї втечі Ірини Стрілець (у дівоцтві Мисик) із Поториці Сокальського району на Львівщині та мешканця волинської Волі Ковельської, уродженця Великої Березянки Таращанського району Київської області Павла Кулика, який 1960— 1961 років упродовж п’яти місяців перебував разом із братом пані Ірини в камері спеціального суво- Іван Гой та Дмитро Дем’янюк. Колима, 1955 рого утримування в таборі у Віхорєвці Іркутської області. З розмов із ними вималювалася повна картина реальної втечі, яка відрізняється від шаламовської та фатьяновської. Стали відомими її справжні учасники. Детально про організацію та перебіг втечі та про її героїв я розповів у художньо-документальній повісті “Дорогами болю”, що вийшла у світ 2003 року в Луцьку. Прообразом підполковника Яновського та майора Пугачова був офіцер військово-повітряних сил СРСР, уродженець Чернігівщини українець Іван Тонконогий (менш імовірно, що Тонконоженко чи Тонконогов). Під час війни він потрапив у гітлерівський полон, а після втечі з нього начебто перебував в Українській Повстанській Армії. Разом з ним керував групою уродженець Дніпропетровська українець Василь Худенко, який за гітлерівської окупації був у складі референтури тамтешньої крайової організації ОУН, а з наближенням Червоної армії перейшов до одного з підрозділів УПА, які діяли в Холодному Яру. Серед утікачів — уродженець села Поториця Сокальського району на Львівщині український повстанець і член ОУН Іван Гой (справжні ім’я та прізвище Мирон Мисик), засуджений “за український буржуазний націоналізм” волинянин з Ковельщини Михайло Янцевич (у таборі, як і Тонконогий, був бригадиром) та українець (місце народження невідоме) колишній танкіст Червоної армії, ймовірно, офіцер Олексій Ігошин. До групи, яка, за свідченнями “колимчан”, складалася з 12 осіб, увійшли засуджені за участь у повстанському національно-визвольному русі українці Михайло Березовський з Тернопільщини, Дмитро Дем’янюк з Рівненщини, уродженець Ковельського району Волині Дмитро (чи Антон) Клюка, Ста- Феодосій Пуць. Село Городище тепер Луцького району на Волині, 1939 ніслав Мироня з нинішньої Івано- Франківщини, волинянин Феодосій Пуць із села Городище Луцького району на Волині, уродженець Жовківського (Рава-Руського) району на Львівщині Михайло Сава та колишній червоний морський офіцер, росіянин Михайло Солдатов — єдина реальна особа серед усіх названих Шаламовим в обох його оповіданнях. Група, як у телефільмі та шаламовських оповіданнях, справді організувалася під прикриттям гуртка художньої самодіяльності. Її члени зуміли, не привертаючи до себе уваги вартових, якось уночі захопити табірний контрольно-пропускний пункт, або, як казали, вахту, і здобули зброю та уніформу тих, хто на ній чергував. Під виглядом робітничої бригади, яку супроводжувало двоє перевдягнених зеків, втікачі зуміли вийти за межі зони і дістатися бараку підрозділу табірної охорони. Вони знешкодили днювального і заволоділи всією зброєю підрозділу й “сухими пайками” його бійців та санітарними сумками. Утікачі планували захопити вантажну автомашину на Колимській трасі, щоб дістатися найближчого польового аеродрому, захопити літак і вирватися у вільний світ. Та задум не вдався. Дивом залишилися живими в нерівному бою з переслідувачами Іван Гой, Дмитро Дем’янюк та Михайло Солдатов. Присутність у складі групи єдиного росіянина Солдатова, яку Дмитро Дем’янюк назвав випадковою, мабуть, вразила ГУЛАГівське начальство, і Михайла перевели з Колими “на материк”. Його доля невідома. Івана Гоя та Дмитра Дем’янюка було засуджено на нові терміни. Останні роки ув’язнення вони відбували в таборах Мордовії. Дем’янюк вийшов на волю 1964 року, Гой, завдяки клопотанням однієї з релігійних громад західної діаспори, — 1963-го. Однак повернутися на рідну землю совєцька влада їм не дозволила. Заборону на повернення зняли після розпаду СРСР. Гой помер 1993 року в станиці Ленінградській (історична назва — Уманська) на Кубані, а поштовий зв’язок з Дем’янюком, який марив поверненням на рідну землю, обірвався несподівано кілька років потому. На жаль, немає українських фільмів із присвятою тисячам відомих і невідомих героїв боротьби за незалежність України, які загинули в комуно-більшовицьких таборах неупокореними, незламаними, непереможеними. Досі їхню славу перекладають на інших.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин