Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Натхненний планами відродження України, Гоголь пише до приятеля: “Київ наш, він не їхній...” · с. 10сторінка оригіналу ↗

МИКОЛА ГОГОЛЬ: ДУХОВНИЙ ГЕРЦЬ УКРАЇНИ З РОСІЄЮ

Слово Просвіти, №15 за 2008 рік

Микола КОРПАНЮК, професор, м. Переяслав-Хмельницький Програвши Російській імперії боротьбу за Українську державу, не вся козацька старшина безоглядно пішла на співпрацю з колонізаторами. Значна її частина разом із запорозькими січовиками емігрувала в пошуках нових місць на окраїнах Батьківщини, які захопили турки, сподіваючись на майбутній реванш. Чимало змирилося з долею й, упокорившись, щасливо займалися господарсько-торговими справами, процвітаючи матеріально й занепадаючи духовно. Інші далекоглядніше дивилися на взаємини українців і царської влади й розпочали реалізовувати давню національну істину: дух українця ще ніхто не здолав. Тому, коли авторитетні діячі О. Безбородько, В. Рубан, Ф. Туманський, Д. Трощинський, співпрацюючи з окупаційною владою, постійно нагадують їй, що вони — виразники й носії ідеї української шляхти, її національної самобутності європейського покрою, то автор “Історії русів”, Г. Сковорода, В. Капніст, Г. Винський однозначно засуджують царський режим як ворожий для нації й опрацьовують методику його подолання. Етапну роль у популяризації української історії, культури, волелюбного духу, краси рідної природи, самобутнього побуту нашого народу відіграли українські письменники, які писали російською мовою: В. Наріжний, О. Сомов, А. Погорільський, поети В. Туманський, М. Маркевич, історик Д. Бантиш- Каменський. Вони заклали міцний ґрунт для заперечення офіційної великоросійської теорії про те, що українці — це малороси, частина російської нації. Їхні твори переконали, що наш народ не лише виокремлюється за звичаями, побутом, культурою, а й за етнопсихологією. Прихід у національну культуру професора Московського університету М. Максимовича, який 1827 р. видав збірник “Малоросійські пісні”, в передмові до нього завершив, услід за О. Сомовим, теоретичне обґрунтування українського романтизму, надав патріотичному рухові нових імпульсів. М. Максимович, перегукуючись із вченням німецьких романтиків, зокрема Й.-Г. Гердера, довів, що українська культура, література в ідейно-тематичному спрямуванні, художній формі ґрунтувалися на традиціях і поетиці національного фольклору, героїчного епосу, надбаннях попередньої літератури та відображали побут, історію, світ вірувань, звичаїв, психологію, фантастику українців. Мовою творів була й повинна бути українська. Мовознавчі праці М. Максимовича, в яких він довів окремість нашої мови (а не наріччя, як стверджували деякі російські та польські вчені), праці з історії давньої літератури, зокрема про поему “Слово о полку Ігоревім”, підкреслюють, щой література XI—XIII століть за своєю тематикою, проблематикою, світоглядом і психологією (“духом”) також українська. Ними вчений значно підсилив українофільський рух, повернув у царину національної творчості значні сили із дворянського стану, нащадків козацької старшини. Миколу Гоголя виховували в колі українських діячів, які з великою пошаною зберігали традиції національної культури, вважали себе носіями її духу, спадкоємцями козацьких діячів-державотворців. Предок Миколи Остап Гоголь, що походив із Галичини, був одним із найчільніших полковників Богдана Хмельницького, прихильником І. Виговського, П. Дорошенка, а, отже, супротивником польської та московської орієнтацій. Батько письменника — класик української літератури, один із перших її творців у новому XIX столітті, автор самобутніх побутово-реалістичних водевілів “Вівця-собака”, “Роман з Параскою”, “Простак”, приятель В. Трощинського, В. Капніста, декабристів з Південного товариства. Батько виховував сина у пошані до рідної історії, культури, всього національного. Любов до переказів, фольклору, побуту, звичаїв, релігійна доброчесність юнака підсилені національно-громадянськими впливами В. Капніста, декабристів, оперті на родинні українофільські традиції, сформували національно свідому особистість. Ці світоглядні засади, природний нахил до літературної творчості, малярства, співу вдосконалилися під час навчання в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька, де Микола Гоголь сформувався як супротивник царської деспотії, прихильник вільнодумства й прогресу. У цьому навчальному закладі він не лише підтримував українофільські погляди, контактуючи з місцевими людьми, а й розпочав власну творчість, створивши баладу “Дві рибки”, поему “Росія під гнітом татарів”, трагедію “Розбійники”, повість “Брати Твердославичі”, сатиру “Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний”, епіграму “Наш Вралькин у цьому світі рідкісна особа”, ідилію “Ганс Кюхельґартен”. Ці твори, що, крім останнього, не збереглися, вже визначають письменника романтичного напряму, який намагався писати в традиціях німецького та російського романтизму. Ідилію “Ганс Кюхельґартен” Гоголь надрукував 1829 р. в Петербурзі, купив увесь наклад і знищив його, переконавшись, що орієнтація на чужу естетику й ідеологію — не його шлях у літературі. 1828 р. Микола Гоголь переїхав до Петербурга, як і сотні наших краян, у пошуках служби, самореалізації та слави. Тут він переконався, наскільки модною й актуальною для суспільства була українська тематика в літературі, музиці тощо. Російська інтелігенція шукала орієнтирів у подоланні суспільної реакційної атмосфери. Зорієнтувавшись на російськомовну практику письменників-краян В. Капніста, В. Наріжного, О. Сомова, А. Погорільського, М. Гоголь створює низку творів на українську тематику й видає збірку “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831—1832), яка засвідчила появу нового таланту в українській та російській літературах. Із творів збірки до читача заговорили українці різних станів, духовно зрілі, самобутні, з багатою поетикою душевного й побутового світу, горді собою й за себе, витязі народного духу й моралі, які, художньо відтворюючи власний світ, зверхньо дивилися на довколишню метушню та заперечення українського народу, його культури. Герої творів Гоголя сміялися, оптимістично заявляли про свою невмирущість. Працюючи над “Вечорами…”, М. Гоголь зрозумів, що його талант на генетичному рівні увібрав у себе національні традиції літератури — козацьких літописців, творів мандрівних дяків, бурлескних творів, “Енеїди” Котляревського, батькової спадщини. Тоді він усвідомив, що письменник не може бути митцем поза власною культурою, що українська тематика, проблеми минулого й сучасного рідного народу — те джерело, з якого він мусить пити цілющі соки власного натхнення. Знайомство з М. Максимовичем, його науковими працями додало наснаги письменникові, спонукало займатися фольклористикою. Ця дружба сприяла творчому злету письменника. Микола Гоголь у “Вечорах…” знайомив читачів із романтикою буднів та відпочинку своїх краян, показав їхній шляхетний і самобутній духовний світ, утвердив думку про природний зв’язок між красою рідної землі та шляхетністю людей. Цим він заявив на весь світ про український народ, привернув увагу до нього і його проблем. Подальші твори письменника були поглибленням тематики. М. Гоголь разом із М. Максимовичем на початку 1830-х загорілися ідеєю відкрити в Києві університет, що й відбулося 1834 р. Університет його засновники бачили як центр української культури, в який запросять викладати краян, розпорошених в усій імперії. Саме Гоголь переконав владу, що лише М. Максимович має бути ректором університету. Вони домовилися, що Максимович запросить Миколу Васильовича викладати світову історію. Натхенний планами відродження України та працею на цій ниві, Гоголь пише до приятеля: “Київ наш, він не їхній…”. “Туда, туда! В древний прекрасный Киев!.. Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве”. Він готується написати “Історію України”, вперше в науковій практиці “Загальну історію” (світову) як курси, які читатиме студентам. Але цар, добре знаючи принципові українофільські настрої Максимовича й Гоголя, сказав: “Вистачить там і Максимовича”. За урядовою програмою, Київський університет відкрився як центр зросійщення Правобережної України, нівеляції польських впливів та ідей, хоч повинен був стати осередком виховання свідомої й патріотично налаштованої інтелігенції. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин