“Антинатівську пропаганду в Україні цілком можна розцінювати як інформаційну диверсію”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ НАМ СВОЄ РОБИТЬ
Слово Просвіти, №15 за 2008 рік
Юрій ШЕЛЯЖЕНКО
Прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль любив казати, що будь-яка криза — це нові можливості. Криза настає внаслідок збігу внутрішньополітичних і зовнішньополітичних негараздів, а єдиний вихід з неї — обрати нову чітку стратегію розвитку. Схоже, що нинішня криза примусила Україну чіткіше позиціонувати себе як незалежну європейську країну з власним корінням. Наша влада перестає поводитись “багатовекторно”, себто як “раби, подножки, грязь Москви”, і в цьому єдиний правильний історичний шлях нашої Батьківщини. Натомість роль “подножок” взяли на себе “опозиціонери”, що після вакханалії з блокуванням Верховної Ради вийшли на площі. Рівень їхньої культури, політичної й просто людської, демонструвала американська нецензурна лайка з чотирьох літер поряд із серпами і молотами. Показові події навколо саміту НАТО в Бухаресті. Ми сподівалися на потужну підтримку євроатлантичної спільноти. Ці надії не справдилися, тому природно, що Президент звільнив Послів у Німеччині та Росії — вони не здобули очікуваного тріумфу. Але 23-й пункт Декларації Бухарестського саміту свідчить, що консенсусна позиція країн — членів НАТО відкриває Україні двері до цієї важливої системи колективної безпеки у майбутньому: “НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії щодо членства в НАТО. Ми погодилися сьогодні, що ці країни стануть членами НАТО. Обидві нації зробили цінні внески до операцій Альянсу.
Ми вітаємо демократичні ре< форми в Україні та Грузії й очі< куємо на вільні й чесні парла< ментські вибори у Грузії у травні. ПДЧ — наступний крок Ук< раїни та Грузії на їхньому пря< мому шляху до членства. Сьо< годні ми визначилися, що під< тримуємо заявки цих країн на приєднання до ПДЧ. Тому ми починаємо період інтенсив< них контактів з цими країнами на високому політичному рівні з метою розв’язання питань, що залишаються, у контексті їхньої заявки щодо ПДЧ. Ми попросили міністрів закордонних справ зробити першу оцінку досягнутого прогресу на їхньому засіданні у грудні 2008 року. Міністри закордонних справ мають повноваження прийняти рі< шення щодо заявок стосовно ПДЧ України та Грузії”. Це документ, який проросійські ЗМІ називають “відпискою”. Краще раз побачити, ніж сто разів почути, чи не так? Нам дають зрозуміти, що євроатлантичний курс України обов’язково підтримають. Це принципове рішення прийнято попри те, що Росія застосувала всі потужності своєї дипломатії, щоб не допустити приєднання України до ПДЧ. Крім того, що “газовим шантажем” залякали Німеччину, Францію, країни Бенілюксу, Путін пригрозив націлити атомні боєголовки на нашу територію, серію провокацій публічно влаштувала Державна дума РФ. Керовані з Кремля депутати порушили питання про “перегляд” умов, на яких Росія визнає українську незалежність. Звичайно, це лише моральний тиск, бо неможливо переглянути міжнародний договір в односторонньому порядку в леґітимний спосіб. Водночас із конфліктом навколо ПДЧ відбулися ще дві знакові події в українсько-російських відносинах. По-перше, 2 квітня Держдума ухвалила заяву “Пам’яті жертв голоду 30-х років на території СРСР”. У ній визнано факт голодомору й офіційно названо приблизну кількість його жертв: 7 мільйонів. Але за суттю заява реакційна: не названо винних за організацію штучного голоду, прізвище комуністичного тирана і ката народів Йосипа Сталіна не згадано, а також стверджується, що “ця трагедія не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду”. Така безапеляційна брехня — типова політична спекуляція. Заяві Кремля підспівує ексдисидент Солженіцин: 2 квітня в газеті “Известия” було видрукувано його коротку гнівну шовіністичну репліку “Поссорить родные народы??” Солженіцин стверджує: “провокаторский вскрик о “геноциде” стал зарождаться десятилетиями спустя — сперва потаенно, в затхлых шовинистических умах, злобно настроенных против “москалей”. От дива: пан Солженіцин прославився боротьбою проти комуністичної чуми, став нобелівським лауреатом, а звичайну людську совість і порядність зберегти не зміг. Недарма дисидент Володимир Войнович у романі “Москва — 2042” попереджав, що з Солженіцина, дай йому владу, вийшов би жорстокий, свавільний російський цар. Режим Путіна він уже схвалив. Але найголовніше в цій історії — реакція України. Кабінет Міністрів, чемно не помітивши
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
