“У руках справжнього майстра ліплення здатне перетворюватися на взірець високого мистецтва”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ПАНІ, З ЯКОЮ ГЛИНА «НА ВИ»
Слово Просвіти, №15 за 2008 рік
“Янгол” з циклу “Духовні пошуки”
ку неочікуваний олійний портрет Миколи Гоголя, молодого, з легкою загадковою усмішкою. За композицією він близький до портрета Алли Горської 1971 р. Гоголівська усмішка була притягальною, й у глядачів виникло багато запитань. За відповідями ми завітали до авторки в гості. На білих стінах — живописні та керамічні твори. Вони, як і сама господиня, генерують чудову, немов збагачену озоном, енергетику. Одразу віриш, що людина перебуває в злагоді з Космосом. Отже, чому олійний портрет Гоголя, а не керамічний? Кажуть же, що народилася Галина Сильвестрівна зі шматочком київської глини в кулачці. Сміється й зауважує, що в Самарканді, де народилася 1929 р., такої глини немає. Мабуть, тому часом “зривається на живопис”. Та й за дипломом вона живописець. Глинка (так ніжно називає цю обрану Всевишнім матерію) прийшла згодом, як неминуча доля. Батьки — українці, і змогли 1930 р. повернутися на Батьківщину. І тато, і мама до мистецтва причетні. Із Григоровичів-Барських — мама. Першим головним архітектором Києва був Василь Григорович, якого вважають фундатором українського бароко. Впроваджував його, будуючи численні церкви — Покровський собор, церкву Миколи Набережного. Спорудив подільський водограй “Самсон з левом”. Дідусь пані Галини — відомий адвокат дорадянського Києва, вигравши гучну справу Бейліса, отримав від єврейської громади подяку — раритетну Біблію. Ілюстрації Густава Доре стали згодом для Галини першим поштовхом на шляху мистецтва. У 20-ті батько відіслав доньку до Середньої Азії. Туди ж із Ленінграда відрядили старшокурсника-архітектора Сильвестра Севрука, українця польського походження. Молоде подружжя невдовзі повернулося в Україну. Столичний Харків тоді бурхливо розбудовувався й потребував архітекторів. Тамтешній стадіон архітектора Севрука працює досі. * * * Коли Галина отримала диплом, відчула себе на роздоріжжі. Могла працювати в Художньому фонді, але його “совковий” режим зі зґвалтованим творчим простором — не для неї, так само, як і викладання в художній школі. Мала гени архітекторів від обох батьків, але про власний талант не здогадувалася. Та доля знала й пильнувала. Вона “випадково” привела до студії Степана Андрійовича Кириченка. Був тоді єдиним в Україні мозаїстом, мав високофахову освіту, набуту в Москві. Почула від нього: “Ти
— монументаліст. Роби мозаїчне панно, я допомагатиму. Майстерня цілком твоя, коли буду у відрядженні. Швиденько готуй ескіз. Кольоровий мармур, кварцити, шкло, керамічні відливки — все твоє”. Вирішила створити мозаїчний портрет Лесі Українки як героїні неперевершеної “Лісової пісні”. Працювала натхненно, відпочивала, милуючись краєвидами Лаври — майстерня була на її території. Згодом, коли стане досвідченим керамістом, прикрасить музей Лесі Українки іншими панно: “Мавка та Лукаш”, “Перелесник та Русалочка”, портрет молодої Лесі. Кераміку збагатила елементами мозаїки, небувалим колоритом та пластикою сопілчаних переливів. На це пішли роки, а до того… * * * Чергова “випадковість” — і Галина Сильвестрівна почала працювати в керамічній майстерні архітекторів. Привітні знавці народного гончарства, печі для випалювання і повне незнання тонкощів роботи у жанрі художньої кераміки. Але талант треба розвивати. Де, у кого вчитися? Наступна “випадковість” — знайомство з Іваном Марчуком. Він показав їй власні керамічні вироби — “нехай навчиться, що є справжня кераміка”. Пані Галина впевнилася, що в руках справжнього майстра ліплення здатне перетворюватися на взірець високого мистецтва. І хоч була доба догматів соцреалізму, вона почала шукати інші ідеї та виразну оригінальну форму їхнього втілення. Часточка іронії стала невід’ємною в її творах. * * * Галина Севрук ішла етапами розвитку мистецтва на теренах України: гігантський крок — трипільська культура, мистецтво скіфів, давньослов’янське мистецтво. Народилися керамічні грифони, пси-охоронці, дракони, фенікси. Прихильники похмурого фаталізму в захваті від панно з неминучою “Совою-долею”. Мисткиня збагнула, що дохристиянські слов’янські боги — символи-обереги природних стихій. Її Десна — чи то русалка, чи то княжна, а може, примхлива гра води. На мить застигла глиною, і знов потече водою. Енергетично потужна постать Берегині спонукає небайдужого глядача вступити в мистецьку гру. І вже його уява ліпить “богиню”, нарощуючи символи праслов’янського міфічного субстрату, що сягає Кам’яної доби. Іноді міфологічних персонажів сприймаємо прохідними, банальними, але не в неї. Наступний крок — у християнський простір Київського князівства з його героями, святинями, доленосними подіями. Невдач не було, що засвідчували успіхи на виставках, вернісажах. Вона створила потужне панно “Місто на семи пагорбах” (готель “Турист”, 1986— 87 рр.). Зібрала, мов на соборне свято, родину княгині Ольги (сама княгиня — на Київському престолі), фундаторів слави Печерської лаври, перші уславлені церкви Києва. Бачимо тут торгових гостей з усього світу, бойову княжу дружину. У центрі “дуб зелений” — священне дерево слов’ян. Окрема яскрава перлина — ще чотири панно: Ярослав Мудрий та три його доньки. Художниця наділила Анну, Анастасію та Єлизавету рисами зовнішньої та духовної краси слов’янського жіноцтва. Але найбільшою силою віє від образу князя, батька не лише власним донькам, а й усій країні. Тут немає штампу заїждженої “княжої величі”, лише глибока зосередженість та дієва воля. Тому бачимо тонке, майже аскетичне й водночас дуже людяне обличчя. * * * Галина Сильвестрівна і з себе виліплювала свідому українку. Навіть склала визначення: хто має етнічну належність до української нації — ще не українець. Стаєш ним, якщо усвідомив себе відповідальною частиною дуже гармонійного світу української землі з її благодатною та безперервною історією духовних та мистецьких набутків. Мова передусім українська, а знай, скільки можеш, бо кожна — скарб. Самоукраїнізація пані Галини почалась одразу після навчання. Студенткою вже горіла бажанням “творити на благо народу”. Але що воно, той народ? Російськомовне місто, яке годує україномовне село. Вона, українка, навіть власної мови не знає, не кажучи про справжню історію. Де взяти реальну, а не сфальшовано подану в інституті? Такими проблемами переймалось тоді чимало творчої молоді, бо надійшла пора шістдесятників. Один із київських клубів так і називався: “Клуб творчої молоді”. Саме там опинилась Галина Севрук, а поруч Алла Горська, Людмила Семикіна, Лесь Танюк, В’ячеслав Чорновіл. Засновника гурту Івана Світличного згадує як людину-диво, що вся світилась ізсередини величезною любов’ю до України. Він возив молодь в “етнологічні експедиції”. У селах найбільш вражав закріпачений стан колгоспника з каторжними умовами праці. Та українська мова лунала. Насичувалась нею, і якось почула, випадково зустрівши колишнього однокурсника: “Что с тобой? Была человек как человек, и вдруг перешла на украинский язык. Маскарад какой-то”. Але схожі люди вже залишалися поза її світом. У хрущовську “відлигу” випустили з таборів чимало політв’язнів. Світличний знайомив з ними, і вони ставали її друзями. Бігала на лекції Брайчевського з історії України, брала в Григорія Кочура літературу про Хвильового, Підмогильного — відкривала для себе “розстріляне відродження” і сподівалась на нове відродження України. Мала вже власну невеличку майстерню, готувалася до вступу до Спілки художників. Та майбутнє обернулось новими таборами й репресіями. Галину Сильвестрівну виключають зі списка кандидатів до Спілки, а її подруга Алла Горська зазнала репресій “за повною програмою”. Галині, щоб якось діставатись до забороненої майстерні й працювати, доводилося давати двірникам хабарі чудовою керамікою. Вона почала тематику, але згори отримала вердикт: “Які козаки? Насправді такого не було. А якщо й могло бути — нашу радянську дійсність це не цікавить”. Тож “пішла в підпілля”, бо зупинитись перед козацьким історичним простором було несила. Талант митця народжував речі, які
“Ярослав Мудрий”
ставали зразками в світі кераміки, їх брали на виставки, відзначали нагородами та дипломами вже за межами України. Мисткиня шанує своє лауреатство премій імені Андрея Шептицького та Василя Стуса. Пані Галині додає стійкості невичерпне почуття гумору. Створила 12 панно циклу “Знаки зоряного неба” (1970—78 рр.). Греко-єгипетські персонажі традиційних знаків зодіаку трансформовано в суб’єктив українського колориту. Про портрет Гоголя пані Галина пояснила: “Надзвичайно ціную його твори про Україну. На моєму полотні обличчя оточує саме гоголівський розлив Дніпра, який жодного читача не залишає байдужим. А згорблена стареча фігурка, на яку спрямована іронія його усмішки, — наша живуча “чорна жаба”. Щоб викоренити її з національного менталітету, треба ще багато працювати”. Галина Сильвестрівна Севрук вірить, що майбутнє у двох її онук буде. Заради цього не продає роботи, хоч побут її аскетичний. Напади ревматизму перешкоджають спілкуватися з улюбленою глинкою. Пише спогади. Не хотілося завершити мінором, але... Прихильники “євроремонту” вже зруйнували чудове панно “Весна” в готелі “Золотий Колос” (1981 р.) — новаторський твір у кераміці. Що на черзі? Не подобається — демонтуйте й перенесіть на нове місце, як у недосяжній Європі роблять. Є колекціонери, для яких навіть шматочок панно “від Севрук” — чималий скарб. То чи хочете ви в Європу?..
*Авторизований переклад з російської Л. Дехтярьової.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
