Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Я крізь життя пройшла, мов промінь”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Ірина ЖИЛЕНКО НЕ ЗУПИНИТЬ РІКУ

Слово Просвіти, №15 за 2009 рік

* * * Там, за осінньою горою, розкрились сонячні врата. Я крізь життя пройшла, мов промінь, — пора у сонце повертать. Цей світ без мене проживе. Хоча й не так, як жив зі мною. Назад до себе не позве мене майбутньою весною. Все, що було колись, — пішло. Все, що цвіло колись, — відквітло. І золоте моє тепло Просіялось між пальців світу. Осіннім полем перейти під журавлиними ключами. А там — хай повняться світи моїм промовистим мовчанням… * * * Полем зораним ходить крук. В чорнім пір’ї. Зате у мене є кишені для змерзлих рук, теплий шарф і насіння жменя. Ми колеги з ним і союзники. Подорожні в полях. Повз нас — течія урочистої музики. То спливає наш час. Холоднечею вечір дихає. Але ж вечір — іще не ніч. Крук заб’ється десь там, під стріхою. А людина затопить піч. І долонею невичерпною обдарує Господь мене золотим вогнем і вечерею, і вдовину сльозу змахне. * * * І учора, і сьогодні — м’ятний чай і тепла шаль. Все самотніша самотність. Все печальніша печаль. Тане вік, як сніг останній. Проглядає чорнота. За похилими літами — ще похиліші літа. Треба їх переболіти — з Великодня до Різдва. Без квіток збігає літо. Без казок зима сплива. Хай же смертний вітер звіє дрібку днів і жмуток слів. Я не вмію і не смію жить без тебе на землі. * * * Я з тобою крізь смерть пройшла. Провела тебе аж за неї. В руки Господа віддала. А в життя не вернулась. Де я? Мертва тиша чужих веранд не відлунить ходи твоєї. Смерть зітерла красу з троянд, І чаклунство зі слова. Де я? Вже мені у життя вертать, мов траві у каміння вростать. Не зносити всієї журби, не убратися в щастя. Я тут зайва, мов тінь од верби, коли сонце погасне. До світанку жаріє нічник, як вдовина сльоза терпляча. І між книгами домовик по господарю плаче. * * * Може, це і останнє літо. Але ж будуть і в ньому квіти. І метелики будуть теж. Зблисне досвіток — і живеш. Кожне літечко — літо Боже. Все в нім статися може. Буде гречка дрімать у спеці. Будуть бджоли над нею густи. А як золотом листя наллється — стане й серце моє золотим. Озирнеться на себе, всміхнеться і смиренно зустріне час, коли з гілки листок зірветься у останній свій вальс. * * * Я все життя чогось чекала. Все виглядала у вікно. І дочекалась, що дзеркала накрила чорним полотном. Тепер нічого вже не жду. Тепер нічого не потрібно. Хоч тільки й маю, що — біду на схилену голівку срібну. А ще — оту могилку скраю, яка мовчить, завжди мовчить. І старості сухий окраєць, що і слізьми не розмочить… * * * Я вранці думаю: от знову день прийшов. Їх стільки вже між мною і тобою! Надвечір думаю: от знову день пішов. Їх стільки вже між мною і тобою… Що більше днів між нас — то менше їх. Чекай мене на схилі днів моїх! Сьогодні сумно в нашому садку. Тут осінь буде літо хоронити. Шкода, що нам не зупинить ріку. Але і щастя, що — не зупинити. * * * Я колись жила у казці. І щодня до мене в гості Муза світла, Муза щастя заявлялася о шостій. Я тепер живу не в казці. Пожалійте поетесу. Музі світла, Музі щастя перешліть нову адресу. Знаю: десь вона блукає і мене шукає всюди — там, де вже мене немає, там, де вже мене не буде. Хай прибігла би, розквітла, розсміялася: “Живи!” І зронила краплю світла в чорний келих удови. * * * Всі забули про мене. Спить в буфеті горілка. Спить валіза смиренно — бо яка там мандрівка?! І ніхто не напише. І ніхто не подзвонить. Зачарована тиша. Заговорена зона. Я й сама вже про себе забуваю потроху. Доживу вже як-небудь. Проживу скількимога. Напечалюся вдосталь під пташине квиління. Бо пронизлива осінь. Бо Кінець Покоління… * * * Зелена свічка в міднім свічнику. І цикламен в червоному вазоні. О скільки я спізнала на віку прекрасного зимового безсоння! Свою вину спокутував Морфей тим, що вмикав ноктюрни і прелюди. І наливав у келих мій глінтвейн, лікуючи безсоння і застуди. О золоте безсоння поетес! Вино. Зелена свічка. Мандарини. Дивився Бог на землю із небес, як бомженя на сяючу вітрину. Тепер і я вже, вигнана звідтіль, попід віконцем юності жебрачу. Зелена свічка… Срібна заметіль… Дивлюсь і плачу… * * * Київські палісади — розкоші бідноти. Айстри і виногради, сальвії і коти. Теплі балкони в квітах — затишок простолюддя. В тихому сонці літа спить на балконі пудель. Завтра — звичайний будень. Зваримо борщик гарний. Ми небагаті люди, тож і спимо безхмарно. Вітер хитне фіранку — зорі в кімнату бризнуть. Радісним буде ранок. Затишним буде присмерк. Будем сидіть допізна, тихі і независні. І не біда, що в кріслі вдвох із пуделем тісно. Айстри, герані, кани дихають все п’янкіше. Жити б отак віками. Боже, люби нас, грішних! * * * Заведу котисько чорне. Молочка йому наллю. І забуду всі учора. І щоденники спалю. День лінивенький удався. Вірш наївний написався. В цьому дні, на самім дні, затонула я, мов човен. Бог із ними, тими вчора. Та й були вони, чи ні? Вже годинник б’є десяту. На добраніч, треба спати. Погортаю томик Сартра. І засну в легкім човні. Кажуть: зранку буде завтра. Може, брешуть. Може, й ні. Літування, зимування. Тихе щастя доживання. * * * Зірки, мов люди — горді, необачні. То й падають із Божої руки. Одна скотилась — я і досі плачу Сльозами, палахкими, як зірки. Віконечко на вежі засвітилось, Немов схотіло втішити мене: мовляв, скотилась зірка — то й скотилась. Ковзне у хризантему і засне. Не довіряйся голосу журби — вона сирена, а не світла Сольвейг. Постав на плитку чайник голубий і оживи свою стареньку сольфу. Згадай сонату радості, зіграй так зоряно, щоб Київ освітився. І кожен дворик крізь плетіння брам оповідав нам казку про дитинство. МОЛИТВА На вікні квітникова зарість. І молюсь я в ночі безсонні: хай хранить Господь мою тиху старість, заколихуючи красою. За шибками зимова сутінь. Трохи стишилась завірюха. Хай хранить Господь мою світлу сутність, щоб її ніхто не задмухав. Сяду в крісло, прикличу рими. А Господь у своїм милосерді хай стоїть при вікні, хай стоїть за дверима і вартує мене од смерті. Закінчилась “Прощальна симфонія”. Але ж, Господи, стій на сторожі. Бо останньої ноти прекрасна агонія ще звучить… Сохрани її, Боже!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин